Солохині теревені

У мене норовливе і гонорове рідне місто. Пам'ятаю, як років 30 з гаком тому їхала у трамваї і одна літня мадам на моє "закомпостуйте, будь ласка, квиток", відповіла, що нічого сюди приїжджати і когось про щось прохати. Це була перша моя наука- ніколи не прохати, тим паче у досвідчених, дніпропетровських на той час, пані. Вже в студентстві я у тролейбусі зіткнулася із дуже привабливою панянкою з першими срібними нитками у  волоссі (скоріш за все була професоркою одного з вузів), яка вишуканою українською мені розповіла про провулок, який не вдавалося знайти.

У Дніпрі завжди буває чудернацько: вулиця одна, а номери будинків розташовані чи то через балку, чи то через  хащу, чи ще через якийсь смітник. Навіть ті, хто там жив, не завжди могли адекватно пояснити, чому порядкові номери будинків розділяє галявина або залізниця. Тоді, слухаючи дорідну пані, я дала собі слово стати такою ж. Мабуть, бурлив юнацький максималізм.
А коли крокувала проспектом імені Гагаріна, щоб віддати свої документи до ДНУ, то пара молодиків сказала: "Ну який філфак? До нас, фізиків, треба".
Посміялася з ними, і зробила по - своєму.
Згодом у мене з'явилися справжні друзі, з якими було приємно розшивати барвами своє життя, і я повністю зростила у собі дніпрянку. Це неймовірне відчуття, коли буваєш в Одесі, радієш, яка вона неординарна, а скучаєш за Дніпром. Коли у Києві на вокзалі очікуєш Інтерсіті, і ввижається твій рідний вокзал, трохи сердитий і занадто сірий, але...
Ще більш похмурими стають думки, коли думаєш, скільки людей були змушені покинути через війну свої міста, вокзали, будинки, і вже ніколи не зшиють в одне ціле розірване росіянами рідне полотно...

...Дніпро інколи різке і непередбачуване зі своїми мешканцями, інколи шляхетне на дивину, як ні одне місто в світі, інколи чадить пилюкою, аж до кашлю, але вміє і огортати духмяним липневим цвітом...
Дніпро інколи стає на захист тисяч людей, як зараз, а інколи грубістю і зверхністю відкидає від себе своїх улюбленців, розуміючих його, не дивлячись на крутий норов...Сплав металу, науки і космосу. Він - один такий, і мені жаль, хто не зрозумів його трепетну середину.

З твоїм Днем, Дніпро! Ти - найкращий, бо тут я шурхотіла листям на твоїх алеях, я "читала" твої красиві вулиці по впевнених і задоволених собою людях, я обожнювала твій зарюмсаний від дощу вигляд, з тобою я стала Вікою, і з тобою зараз ділю всі твої сльози на два.
Я завжди вірила у твою кращість, Дніпро. І все що ти дав мені, озивається тихим йоканням у серці, ледь чутним, ніби молитва, що ти є і будеш...
 

За неперевершену світлину вдячна Mykola Korobskyi