Демократії мусять бути далекоглядними та рішучими в діях, - Олеся Яхно

Олеся Яхно Політичний експерт

     Блоги "УП".

   Тема протистояння (і життєздатності) автократій та демократій стала активно обговорюватися ще у 2021 році, до повномасштабного вторгнення росії в Україну. Після 2022-го ми спостерігаємо розвиток питання вже на прикладному рівні.

   Писала, але повторюся: Якщо демократії апелюють до міжнародного права та необхідності прогнозованості, то автократії практично повністю замінюють класичну міжнародну політику гібридними методами, які не потребують жодних правил та погоджень.

   З одного боку, у світі зростає кількість прихильників демократій. Якщо до кінця Другої Світової війни у світі налічувалося лише 12 повноцінних демократій, то вже 1972 року їх стало 44, а 1993 – 72. Зараз це 117 виборних демократій (з яких 90 вважаються вільними і на практиці).

   А з іншого боку, цей рік, у ході агресивних і деструктивних дій наростаючих автократій, виявив вразливі місця і демократій (з урахуванням викликів 21 століття).

   Вибори до Європарламенту, на яких ультраправі, не маючи більшості, все ж таки суттєво збільшили свою присутність, мають продовження на рівні національних процесів у низці країн. Зокрема, у Франції, де відбуваються дострокові парламентські вибори на хвилі лідерства правих (партія Еммануеля Макрона – лише третя). І в Німеччині, де, можливо, посилиться критика з боку ультраправих на адресу політики Олафа Шольца та коаліції, що діє.

   Ну і вибори в США, зі "віковими" сумнівами щодо Джозефа Байдена та порядком денним Трампа із 2020-го. Тут прямо парадокс. Спочатку йшлося про те, що Трампа можуть зняти з виборів (через численні справи в судах). Тепер, після перших дебатів, почали виникати розмови, що Байден повинен знятися з виборів (через вік), поступившись іншому кандидатові. Далі, прогнозовано, ситуація перейде і на рівень кандидатур віце-президентів – з розрахунку важливості поствиборчого періоду (за діючих кандидатів).

   Якби не війна в Україні, то всі ці передвиборчі процеси сприймалися б здебільшого в контексті внутрішніх викликів країн. Але під час війни, це вже тема глобального лідерства (якщо ми говоримо про США) та європейської єдності/рішучості.

От днями Андерс Фог Расмуссен, колишній генсекретар НАТО, сказав, що путін, проваливши план А (стрімке захоплення України), робить ставку на план Б (ослаблення Заходу та нав'язування своїх умов), сподіваючись у тому числі на те, що "вибори в США принесуть зміни, які йому допоможуть".

   І здавалося б: всі все на Заході розуміють, але не можуть визначитися із планом Б. Якщо план А Заходу був у тому, щоб допомагати Україні так, щоб просто утриматися, то це теж не може тривати безперервно як план. Може, час і самому Заходу поставити питання щодо власного плану Б, а головне – його таймінгу.

   Адже, якщо путін розраховує використати президентські вибори у США так чи інак на свою користь (що не факт, звісно – маю на увазі, що йому це вдасться), то чому ж Захід сидить і чекає, не визначившись і не переходячи до плану Б? Зокрема, більш дієвої та якісно іншої/більшої військової допомоги України ще до самих виборів у США.

   Відтермінування із визначеністю не зупинить агресивні дії рф (як, можливо, хтось ще так вважає на Заході). Алгоритм дій – окрім гарячої, конвенційної війни в Україні, ще й гібридна на Заході (підпали обʼєктів, дезінформаційні кампанії, заколоти та провакації на кордонах, ризики терактів, створення антизахідних альянсів і тд) – лише наростатиме, це уже запущений механізм. Бо протистояння виходить далеко за рамки війни в Україні, і має на меті руйнацію системи, що базується на міжнародному праві та цінностях, як такої.

   Кілька років тому WVS (World Values Survey) реалізували цікавий дослідницький проект, що вивчає цінності та переконання людей. У рамках проекту було опитано понад 73 тисячі осіб з 57 країн, і понад 91, 6 % опитаних відповіли, що демократія є хорошим методом управління країною. Але паралельно в цьому ж опитуванні було відзначено падіння довіри до інститутів (парламентів, урядів, партій) і навпаки – зростання симпатій за останні десять років до сильних лідерів, які можуть не зважати на вибори чи парламент. Побічно це свідчить, що суспільства поділяють саму ідею демократії, але не завжди її реалізацію. Така собі тенденція.

   Це я до того згадала, що світ справді перебуває в якомусь роздоріжжі, де ставки (не тільки для однієї країни чи регіону, а загалом для світопорядку) – як ніколи високі.

   І це, теж як ніколи, вимагає далекоглядності бачення та рішучості у діях. Як лідерів, і систем.

   У цьому сенсі припускаю, що не наступний рік буде вирішальним (як багато хто говорить), виходячи, мабуть, з результатів президентських виборів у США, а ще цей рік. Саме зараз закладаються підходи та інерція дій для наступного року – як щодо розуміння миру, так і щодо способів, форматів та інструментів його можливого досягнення.

  Ціна питання поверне нас до першоджерел – протистояння автократій та демократій.