У прифронтовому Чорненковому, що на Дніпропетровщині, місцеве населення живе під постійні звуки вибухів російських керованих авіабомб та "шахедів" з сусідніх селищ. На все село залишилося близько 100 людей. Мобільного зв'язку у населеному пункті немає, викликати будь-які служби – неможливо. Раз на місяць людям видають гуманітарну допомогу, а щотижня роздають безкоштовний хліб.

Чому, попри просування військ РФ, люди відмовляються покидати рідні домівки – дізнавалися кореспонденти Суспільного.

Місцевий житель Микола розповів: у селі поховані найближчі родичі та дружина, діти виїхали, але сам чоловік лишається жити.

"Полуниця тут у мене усюди, я завжди онукам готував, коли приїздили… Бажання поки що немає виїздит. Ось коли вже припече, тоді так... Чути в нас і КАБи, і "шахеди". Нещодавно поїхав у Покровське. Два місяці не був там, як АТБ розбили. Воно тут поруч. Навпростець – чотири кілометри по трасі. По центру проїхав, там розруха така, що ті кац*пи наробили. Щоб вони подохли", — сказав Микола.

Чоловік зазначив: охочі виїждають з села, повивозили матері з дітьми. Господарства ніхто не тримає, адже через обстріли фермери вивезли зерно, яким можна було годувати худобу.

Ганна також залишилася у селі. Жінка додала: серед місцевих — самі лише літні люди.

"Обстріли є, боїмося. А куди ти дінешся? На ліжку ковдрою накриюся, оце так і ховаємося. Та і нас можуть прибити. Не втечеш від біди. У таких роках вже не треба нікуди їхати, треба вмирати в своїй хаті. Куди їхати? Куди не поїдеш — стріляють... 25 років пропрацювала я трактористкою. Зараз то курей, то качок ріжу. Були і корова, і свині, і свиноматка, і поросят продавала. А тепер вже все. Я саджу квіточки, пиляю дерева, готуюся до весни", — розповіла жінка.

Місцева жителька Юлія зазначила: колись у селі масово займалися вирощуванням полуниці, а потім — огірками.

"Десь з лютого місяця насіннячко сіяли в теплицях, в березні топили димарі, це пекельний труд. Виростили, у мішки по 25 кг зібрали, приїжджають великі фури, забирають і увозять. У нас в принципі село працьовитих людей. Ну і земля добра, вода хороша", — сказала Юлія.

За її словами, зв'язку у Чорненковому взагалі немає.

"Може там десь біля магазину трохи зʼявляється. Інтернет у нас є, а додзвонитися – просто нереально. Якщо потрібна пожежна чи "швидка" — ми не дозвонимося. Та до нас і в добрий час ніхто не приїздив майже… Виїжджає той, хто боїться. А чого нам боятися? В Дніпрі не літає? В Києві мало людей страждає, вмирає? Чи в Одесі добре? Немає ніде, найліпше вдома у своїх стінах... Нам дуже добре чути, як воно летить, свистить. Як бахкає. Ну ми сподіваємося, що в нас тут тихенько, ми тут нікому не потрібні", — говорить жінка.

Вона додала: тікатиме з села хіба тоді, коли російські війська підійдуть зовсім близько. Зараз до лінії фронту близько 10 кілометрів.

"Сподіваємося на те, що не зайдуть і не дійдуть. Як будуть вже десь ось тут за річкою – тоді звісно руки в ноги і до друзів. Ні, при о*ках ніхто жити не залишиться, це не ті люди, це навіть не обговорюється... Бажання, щоб настав мир. Щоб все закінчилося. І поверталися у свої хати. І хлопці залишилися живі", — сказала Юлія.