Є Й ТАКЕ БАЧЕННЯ НЕОДНОЗНАЧНИХ І СУПЕРЕЧЛИВИХ СЬОГОДЕННИХ ПЕРЕПЕТІЙ У НАШОМУ СУСПІЛЬСТВІ. ОДИН Зі СПАДОК РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ - КАСТА МІСЬКИХ ЛЮДЕЙ, ДО ЯКИХ СІЛЬСЬКИМ МОВЛЯВ ЯК ЛО КИЄВА РАЧКИЙ,
За матеріалами інтернет-видань
30.10.2025
258
ПублІкация Tanya Maznichenko
Ми проводимо декомунізацію - перейменовуємо вулиці, зносимо пам’ятники, пишемо дисертації про «радянську травму».
Ми прогресивні. Ми - вільні. Ми - за європейські цінності.
Але коли жінка мого віку - така ж «свідома», з вищою освітою і гарним парфумом - дізнається, що я живу в селі, у її голосі народжується ніжна, така собі вихована зверхність.
- Ой, а як же ти там, у селі? - з ноткою співчуття, що межує з презирством.
- Та прекрасно, - кажу. В мене яблуні і трояндова алея і мангал)
І ось у цій короткій розмові оживає привид імперії - не в бронзі, не в мозаїці, а в мисленні.
Бо Радянський Союз, який так ревно боровся проти «буржуазії», створив власну касту - міських людей.
Село зробили синонімом відсталості, безграмотності, «нецивілізованості».
Це не випадково: імперіям вигідно, щоб ті, хто вирощує хліб, відчували себе нижчими за тих, хто його споживає.
Колись селянам забороняли виїжджати з колгоспу без дозволу. Паспортів вони не мали аж до 1974 року.
Людей, що годували країну, тримали в буквальному сенсі на прив’язі.
І ця соціальна ієрархія в'їлася в кістки - передалася мовою, жартами, побутом.
Тепер, у 2025-му, ніхто вже не скаже прямо: «Ти з села - ти нижча».))
Але скажуть: «Колхозний лук», «о, це та, що курей тримає», «бідна, бо город».
Ви ж відчуваєте різницю? Вона тонка, як шовкова хустка на радянській учительці.
Іронія в тому, що сьогодні саме села виживають швидше, ніж деякі міста.
Там стоять будинки з альпійськими гірками, там у дворах лаванда й туї, там Wi-Fi кращий, ніж у центрі Києва.
Люди саджають гортензії, розводять равликів, роблять сири, сушать трави, варять соуси, роблять оцет з яблук і при цьому встигають вести малі бізнеси, вчитися онлайн і допомагати ЗСУ.
У той час як у місті можна цілий день сидіти в трафіку, орендуючи 20 квадратів і переконуючи себе, що це «прогрес».
Тож може, справжня декомунізація - не в табличках на вулицях, а в головах?
Уміння не оцінювати людину за пропискою, за кольором гумових чобіт чи кількістю грядок.
Бо поки хтось ще вимірює «успіх» через бетон і скло, сільські жінки саджають дерева, печуть хліб і будують мости між минулим і завтрашнім днем.
І якщо чесно, я дедалі більше, волію повертатися в село - туди, де росте життя.
А не залишатися в місті, яке так часто живе лише ілюзією цивілізації.
Публикация Tanya Maznichenko
Ми проводимо декомунізацію - перейменовуємо вулиці, зносимо пам’ятники, пишемо дисертації про «радянську травму».
Ми прогресивні. Ми - вільні. Ми - за європейські цінності.
Але коли жінка мого віку - така ж «свідома», з вищою освітою і гарним парфумом - дізнається, що я живу в селі, у її голосі народжується ніжна, така собі вихована зверхність.
- Ой, а як же ти там, у селі? - з ноткою співчуття, що межує з презирством.
- Та прекрасно, - кажу. В мене яблуні і трояндова алея і мангал)
І ось у цій короткій розмові оживає привид імперії - не в бронзі, не в мозаїці, а в мисленні.
Бо Радянський Союз, який так ревно боровся проти «буржуазії», створив власну касту - міських людей.
Село зробили синонімом відсталості, безграмотності, «нецивілізованості».
Це не випадково: імперіям вигідно, щоб ті, хто вирощує хліб, відчували себе нижчими за тих, хто його споживає.
Колись селянам забороняли виїжджати з колгоспу без дозволу. Паспортів вони не мали аж до 1974 року.
Людей, що годували країну, тримали в буквальному сенсі на прив’язі.
І ця соціальна ієрархія в'їлася в кістки - передалася мовою, жартами, побутом.
Тепер, у 2025-му, ніхто вже не скаже прямо: «Ти з села - ти нижча».))
Але скажуть: «Колхозний лук», «о, це та, що курей тримає», «бідна, бо город».
Ви ж відчуваєте різницю? Вона тонка, як шовкова хустка на радянській учительці.
Іронія в тому, що сьогодні саме села виживають швидше, ніж деякі міста.
Там стоять будинки з альпійськими гірками, там у дворах лаванда й туї, там Wi-Fi кращий, ніж у центрі Києва.
Люди саджають гортензії, розводять равликів, роблять сири, сушать трави, варять соуси, роблять оцет з яблук і при цьому встигають вести малі бізнеси, вчитися онлайн і допомагати ЗСУ.
У той час як у місті можна цілий день сидіти в трафіку, орендуючи 20 квадратів і переконуючи себе, що це «прогрес».
Тож може, справжня декомунізація - не в табличках на вулицях, а в головах?
Уміння не оцінювати людину за пропискою, за кольором гумових чобіт чи кількістю грядок.
Бо поки хтось ще вимірює «успіх» через бетон і скло, сільські жінки саджають дерева, печуть хліб і будують мости між минулим і завтрашнім днем.
І якщо чесно, я дедалі більше, волію повертатися в село - туди, де росте життя.
А не залишатися в місті, яке так часто живе лише ілюзією цивілізації.
Наталья Гармаш
Щодо декомунізації: того, хто повернув селянам паспорти та зарплату замість трудоднів, хто, багато років був міністром соцзабезпечення України, ходив у вишиванці та говорив українською, успішно декомунізували. Бо колишній партизанський командир Олексій Федоров був двічі Героєм Радянського Союзу. І за це його бюст біля театру драми викинули на смітник.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ