Коментар Миколи Ясеня: колгоспне село уже було, а чи буде фермерське?

Наче як несподівано посеред війни, коли ми всі перебуваємо у її вогні і невизначеності, чим та як рано або пізно вона для нас скінчиться, президент Володимир Зеленський раптом гучно заявив, що Україні по суті нічого іншого
не залишається, як «відродити наше вітчизняне село і повернути назад в нього людей». А для цього знадобиться «створити там гідні умови для життя, роботи та розвитку бізнесу».
Хоч певно у цих намірах несподіванки насправді і немає. Після війни та очікуваної перемоги в ній відбудовувати та відроджувати країну так чи інакше нам доведеться, а її відновлення без відновлення села не уявити і бути не може. Уже хоч би тому, що село споконвіків для українців служило гарантією їх національної та духовної основи, а слава аграрної держави зі свого боку теж відома в Європі з давніх давен. Інша річ, що виникає пряме, як
дишло, питання: а яке село ми тепер збираємося відроджувати? Адже замало не сімдесят літ попередньої радянської епохи колгоспне уже було. І що «цікаво» - створювали і в ньому ми ніби ж бо пристойні для людей умови
життя та праці, стирали, нагадаємо, між ними та містами грані і відміності – і що з цього вийшло, нинішнім поколінням українського селянства добре відомо. Далі ж поглянемо з іншого боку: а село післярадянське, розпайоване та розколгоспнене, яке встигли не то розбудувати уже ми, не то закласти за тридцять з гачком років незалежності, варто чи ні продовжувати «по- старому» чи розпочинати по-новому відроджувати?
Якщо хочете, то настав той момент істини, коли щось так і підбурює збагнути, яке село після колгоспного ми зрештою розбудовуємо? І тут схоже нарешті появилася надія, що майбутнє українського селянства і воднораз
його аграрного сектору економіки міцніше й надійніше пов”яжеться зі статусом суто фермерського села. В усякому випадку дуже хочеться вірити, що не помиляємося, саме так розуміючи бачення президента Зеленського, як
нам після війни відроджувати неповторне вітчизняне село. Адже він ні на йоту не сумнівається, що Україні над усе потрібне село, де «домінуватиме приватний бізнес, і це окремі знадобляться програми, а також дотації,
заохочення та стимули, щоб мешканці сільських територій масово займалися  тим чи іншим підприємництвом та виробництвом найнеобхіднішої для суспільства, а це значить що і найрізноманітнішої продовольчої продукції».
Відтак мова іде не про село переважно найманих в аграрному секторі працівників, а в першу чергу село виробничників тієї чи іншої «як сировини, так і ї переробки». І схоже, що поволі, але приходить у нас розуміння, що
все залежить від приватної власності на землю та в яких розмірах нею у нас володіють селянські маси і нині передусім фермерські господарства. І якщо в недавні часи виникнення ринку землі в Україні найбільш азартно плечами, даруйте, працювали ласі якомога більше загарбати земельних угідь, появлялися і появилися майже доморощені «латифундисти», яких необачно поспішали вважати жаданими «ефективними та спроможними власниками», то наразі настає прозріння, що насправді ефективним власником може бути тільки той,
хто самостійно і самотужки або у складі родини чи й кооперативу займається землеробством. За даними на зараз в Україні більше ніж на третину скоротилася кількість великих власників землі в личинах потужних аграрних фірм або холдингів і тому подібних формувань. І це добре. Одначе ж більше 18 з половиною тисяч аграрних підприємств в
Україні залишаються великими землевласниками, а 10-ти «вибраним» діючим компаніями належить 31-н відсоток усіх приватних земельних ділянок.
Коротше, що майже 50 тисяч фермерських господарств, наявних сьогодні в Україні, явно виграють конкуренцію у «латифундистів», якщо дивитися крізь призму відродження вітчизняного села, та з величезними труднощами вони все ще завойовують позиції провідних господарів у селах. В тому числі й з вини держави. Про що, скажіть на
милість, свідчить ганебна і по суті корупційна практика, коли дотації, що виділяються на підтримку аграрного сектору замало не сповна дістаються «потужним» землевласникам, а не фермерським господарствам, тим паче малим та середнім? Отож!
Може нарешті запрацює інша селянська політика, за яку подав свій голос президент Зеленський – як гадаєте? А він, усвідомлюючи потребу відродження українського села і повернення у нього селянського люду,
трактує так, що «кредитні програми, всілякі пільги й заохочення і дотації та стимули на підтримку сільськогосподарських галузей для місцевих в Україні сільських товаровиробників мають неодмінно бути вигіднішими і доступнішими, ніж для інших» - крапка!
Будемо сподіватися, що це не задля красного слівця сказано, а для того, щоб з повоєнним відродженням нашого села ставало воно якомога переконливіше і чіткіше фермерським у нас. Як у всьому цивілізованому світі – принаймні в Європі та на американському континенті.