«Люди почали убивати львівськість тихо...»

 

Сьогодні – день освідчень у любові до Львова. А я відчуваю майже те саме, що 70 років тому відчувала моя бабця, уродженка Львова, коли після 8 років Сибіру верталася до міста, яким марила на висилці.

Львів її не чекав. Переживши пекло, вона вернулася в інше пекло. Пам’ятаючи довоєнний Львів, бабця ходила бруківкою вчорашнього щастя й запитувала себе: звідки все це повилазило? хто ці людиська, москвороті й бидлоподібні?

Бабця мріяла вернутися з Сибіру у свій найдорожчий Вавилон, у мішанину запахів і звуків, у гамірне східноєвропейське місто, у свій Львів, оспіваний батярами. Та там, де колись мешкали львів’яни, тепер вештаються рускоязичні пролетарі-кадебісти.

Вони й тисячі таких же «вонів» прийшли на все готове, відібрали й привласнили цей простір, обжитий і нагрітий кимось до них. Ці нові мешканці аґресивно відганяли від себе думки, що це не їхнє місто, що вони тут гості. Ці люди почали обживати Львів, як злодії: жити тихо, говорити тихо, діяти тихо, думати тихо, гадити тихо, шкодити тихо, убивати львівськість тихо.

Тепер я бачу те саме. «Гості міста» роблять з унікального Львова щось, до чого вони, мегаполісні совки, звикли. У день народження мого найріднішого міста я єдине прошу тебе: тримайся, Левику.

Тримайся з усіх сил перед навалою цієї гопоти в балонових куртках, спортивних штанях і з наколотими писками.

Тримайся, дорогий мій. І тримай небо для тих, хто хляє пиво і бикує на твоїх вуличках. Тримайся й іноді подавай знак, щоб я тебе знову впізнав і втисячне закохався.

 

З авторського телеграм -каналу Остапа Дроздова Ostap Drozdov