Майте завжди власну зброю, щоб вільною була дорога

Просторами інтернету давним-давно гуляє притча, яку кожен розповідає по -своєму, але від того суть її не міняється. Смерть прийшла до коваля, щоб нагострити свою косу. Зрозуміло, що коваль перелякався, бо подумав, що його час настав.  Майстер виправив зазубрини на косі, а потім набрався нахабства і запитав Смерть : "Я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого забрано стільки життів! Жодна зброя в світі не зможе зрівнятися з ним. Це так?"
Смерть відповіла питанням на питання:" Як ти думаєш, скільки людей я вбила?"  
І, не почувши відповіді від коваля, почала пояснення :" А що, як я ніколи не вбивала жодної людини! Що ти на це скажеш?"
Наступні секунди розповіді були одкровенням.

"Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості і ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього мало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями і тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєш, що найнеприємніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити у всьому мене. Колись я була красивою дівчиною, зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно... Подивися, що зі мною стало! А знаєш чому? Я бачила, як мати вбиває своїх дітей, бачила як брат вбиває брата,  бачила, як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших осіб! Я ридала і  кричала від жаху...
 Я змінила своє прекрасне плаття на  чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я одягла капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей... " - коваль мовчки вислухав  Смерть і запитав: "То навіщо тобі коса, яку я щойно наточив?"

 

"Комусь же треба косити дорогу в рай, яка постійно заростає травою".
 

Думаю, що ця притча стосується не тільки цих змальованих образів. Ця притча більше про нас, про тих українців, хто не дає заростати дорозі в рай. Хто не вбиває, а захищається, хто бачить смерть щосекунди і витримує шквал війни, хто працює в полях заради хліба і не лякається небезпеки, хто виймає осколки з тіл і з душі, хто вперто вірить у свою Перемогу, хто надіється на нове життя, Воскресіння.

У цей Великий День команда "Фермера Придніпров'я" зичить Вам, друзі, завжди мати свою зброю: косу або молот, лопату чи граблі, каструлю чи ніж, слово чи поле  - для боротьби. Тільки завдяки їй "згине ворожа роса на сонці" і  воскресне наша Світла нація...