Малий. «Тяжкі рани. Їх на тілі нема, але від них так боляче, що не можна жити»
За матеріалами інтернет-видань
01.02.2026
277
— Братан, привіт! — вітає мене Малий, обійнявши так щиро, що ледве стримую підступну вологу в очах. Раніше я цього соромився. А зараз розумію: то гояться рани, важкі рани. Їх на тілі нема, але від них так боляче, що не можна спати.
Юрій Станішевський, військовослужбовець ЗСУ, письменник, сторінка ФБ
— Привіт, — ледве промовляю, затиснутий у величезних міцних руках здорованя.
Ми знайомі ще з «учебки». До війни цей кремезний чоловʼяга працював — де б ви думали? — маркетологом, сидів в офісі й налаштовував рекламу у соцмережах.
— Що спільного між орками й депозитом? — не знаю, як у минулому житті, та тут він завжди рятував гумором наше воєнне буття, переповнене жахом і жалем. Гадаю, і позивний — «Малий» — узяв саме з цією метою.
— Гадки не маю, — збрехав я. Не можу ж я позбавляти його такого задоволення. Бо що це тоді за дружба?
— Орки — як депозит: чим більше покладеш, тим спокійніше майбутнє, — випалив він своїм насиченим басом і голосно засміявся, здригаючись, як скеля, усім тілом: — Ахахаха!
Дивлячись, як щиро він регоче, усі, хто навіть був осторонь і не чув самого жарту, мимоволі починали підхихи́кувати — і десь за хвилину всі, хто стояв поряд, іржали, як востаннє. Від сміху теж проступають сльози, це теж терапія.
Я заливався з усіма, роздивлявся дорослих чоловіків, пошарпаних щоденним виживанням, які тішилися, як дітлахи, і не міг відпустити думку, що для когось це й справді може виявитися востаннє. Тільки б не я, стукнуло в голові, і мені стало соромно…
— …Малий - «200». Уночі , дроном… — почув я наступного дня зранку і відчайдушно завив. Чиясь кістлява рука намотала мої нутрощі й дотягнулася до безпорадної, побитої, забутої світом душі. Замість сліз з мене вирвалось блювотиння…
Як так?
От тільки вчора ми…
Чому так?
Так не має бути, це протиприродно, жахливо, збіса кепсько… Навіщо, сука, так бува?
Чому? Волає у мене в голові.
А потім згадую вчорашнє «тільки б не я» — і мене знову починає вивертати. Я викидаю зі шлунку на свіжу, незайману траву всю огиду — на себе, на світ, на власне недолуге життя.
У Малого вдома залишилася дружина, двоє синів, а я в свої сорок навіть неодружений.
«Тільки б не я» — як я таке міг подумати?
Чуються крики, якась метушня. Відволікаюся від убивчих думок і прямую з усіма. Зовсім молодий, з новеньких, що тільки учора прибув, білий, як сніг, хлопець лежить на яскраво-зеленій траві.
— …його ж учора якраз Малий і привіз…
— Чого витріщилися? Та допоможіть хтось, людина знепритомніла…
Нахиляюся над хлопцем і плескаю його по щоках. Він розплющує очі, такі ж блакитні, як у Малого, і дивиться прямо на мене, прямо в мене, і, здається, бачить, яка отруєна моя душа.
Йому допомагають підвестися.
Хтось каже:
— Малий був його дядьком…
Починає ридати.
Не витримую, підходжу й обіймаю, нібито це якось може мене вибачити за мої чорні думки. Він схлипує в мене на грудях, і від цього легшає не тільки йому — а й мені. Не знаю чого.
Малий був восьмим побратимом, якого я втратив за ці півтора роки. Після Ревеня, який був сьомим, думав, що більше не витримаю.
Кожного разу від тебе відривають по шматочку, найліпшому шматочку, і згодом здається, що в тобі залишилося лише лахміття з сорому, вселенського суцільного жалю і нестерпного болю, якому вже не допомагають ні сльози, ні блювотиння.
І тоді, після Ревеня, покінчити з усім цим здавалося правильним і природним. Але, надивившись відео з дронів, як орки, приставляючи АК до рота, робили «останній поцілунок путіна», стало огидно: мовляв, таким чином доєднаюся до них.
Ось і почав навмисне ризикувати, плювати у загибель, нахабно сміявся у її мертві очі. Це навіть спрацювало, але не так, як розраховував: зʼявилася нагорода, повага від товаришів — і сором, багато сорому за те, що інші не знали, який я насправді сцикун. Боюся кістлявої настільки, що став її зневажати.
Ми обіймалися якийсь час, і нам ніхто не заважав. Хлопець уже перестав плакати, але продовжував стояти, передаючи моїй занапащеній душі своє тепло — як учора ділився зі мною вогнем життя Малий.
Я вдивлявся у небо, яскраво-блакитне, як їхні очі, уже розуміючи, навіщо Малий так мʼяв мене вчора у своїх обіймах. Тепер моя черга лікувати інших.
Малий передав свого малого мені. І тепер захищати його, навчати, рятувати і є мій шлях — чи не єдина можливість загоїти рани, тяжкі рани. Їх на тілі нема, але від них так боляче, що не можна жити.
Теги: ОТГ
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ