Ми приїхати полегшити біль помираючим. А тоді прилетіли кремлівські ракети...

        У мене в рюкзаку лежать вода, желейні драже і роман Макса Портера. У жінки поруч зі мною – три турнікети на липучці, з тих, які використовують військові медики на полі бою. Але вона не медик – просто киянка, яка після восьми місяців путінського вторгнення болісно усвідомлює, що справді важливо для цивільних під час ракетного обстрілу мати при собі річ, яка дозволить не стекти кров’ю в бомбосховищі.

У той бетонний перехід під центральним київським залізничним вокзалом нас набилося, мабуть, зо кількасот душ: хлопці у військовій формі, ненабагато старші за мого сина-підлітка, жителі передмість, які застрягли тут дорогою на роботу в годину пік, літні жінки в строкатих хустках, дітлахи, що тримають батьків за руки.

        Десята година ранку: бомбардування триває вже дві години. Коли воно почалося, ми ще їхали нічним потягом зі Львова, що за 500 кілометрів на захід від Києва. Цілу годину, поки ми наближалися до обстрілюваного міста, з наших телефонів долинали сповіщення про удар за ударом.

– Я вже звик до цього лайна, – спокійно каже мій друг, нейрохірург і киянин Андрій Мизак. Усміхається: мабуть, помітив, як я пополотніла. – Це триває вже вісім місяців. Не хвилюйся, все буде добре.

Я розумію, що він поводиться так, як поводяться всі лікарі з переляканими пацієнтами – усміхається, намагається підбадьорити, заспокоїти, – і усвідомлюю, що це працює.

Коли ми виходимо з потяга, озброєні чоловіки в чорних одностроях наказують усім спуститися в підземний перехід. Андрій хоче вивести нас якнайшвидше: він знає, як часто бомблять вокзали.

        "Ходімо, ходімо", – підганяє він, але поліціянти нікого не випускають із переходу. Я бачу розтрощені вікна і уламки битого скла. Удар, тоді ще один. Лише за мить я розумію, що це вибухи. російські ракети влучили в ціль. Наступний удар лунає так близько, що я його не тільки чую, а й відчуваю фізично. Груди стискає страхом. Війна несподівано стала аж до нудоти близькою.

– Андрію, тобі страшно? – запитую я.

– Слухай, путін намагається вбити всіх нас іще з лютого. То що нам тепер, не жити? Е, ні. Ми будемо жити, – відповідає він з упертою рішучістю, яку я так часто бачила за ці чотири-п’ять днів в Україні.

– Але як тут жити, коли наймогутніший у світі диктатор хоче вбити тебе, твоїх друзів і рідних, знищити твою культуру, стерти твою країну з лиця землі? 

– Отак: просто жити, і все. Іншого виходу не існує. 

       Андрієві 52 роки, він робить операції на головному мозку та хребті у Львові й Києві. "Просто жити" для нього означає постійно зважати на ризик відкрити череп пацієнта і вже не мати можливості спуститися під землю, коли почнеться бомбардування.

"У нас є правило, – каже він. – Якщо почав, то вже не зупиняєшся. Можна скасувати операцію до того, як вона почнеться, але не тоді, коли пацієнт на столі."

"Просто жити" для нього означає знати, що, поки він оперує під час повітряної тривоги, вдома його 19-річна донька Марта лежить, скрутившись під ковдрою, у ванній кімнаті.

"Правило трьох стін, – пояснює він, здивований виразом нерозуміння на моєму лиці. – Ти не знала? У нас навіть всі діти це знають. Між тобою і вибухом повинно бути, за можливості, три стіни – тобто зовнішня, міжкімнатна, і стіна ванної – третя".

путінський сценарій не передбачає милості для лікарів. Досвід міст, які раніше зазнавали російських бомбардувань, – скажімо, Алеппо в Сирії, – свідчить, що він воліє прицільно нищити саме лікарні. Бо ж хіба є кращий спосіб тероризувати людей, ніж убивати тих, хто вміє зупиняти кровотечі й накладати шви?

        Через кілька годин після обстрілу я дізнаюся, що, поки ми безцільно сиділи, збившись в отару у сховищі, серед шести цивільних киян загинула молода лікарка. Оксана Леонтьєва, дитяча онкологиня з Охматдиту, їхала додому з нічної зміни, коли в її машину влучила ракета. Тіло так обгоріло, що впізнати його вдалося тільки за номерами автівки. Оксана лікувала онкохворих дітей. Її чоловік недавно помер. путін осиротив їхнього п’ятирічного сина.

       В Україну я приїхала на запрошення мого друга Генрі Марша, відомого нейрохірурга й письменника. Всупереч війні ми мали честь виступити на Форумі видавців – міжнародному українському літературному фестивалі, який цього року відбувся за підтримки фестивалю міста Гей-он-Вай. (Як сказав один видавець: "У такий спосіб ми показуємо, що нас неможливо зламати. Тепер із кожною новою книжкою ми ніби кажемо: "Та пішов ти, путін!"

Був у нас і ще один, додатковий мотив. Уже понад тридцять років Генрі ділиться професійним досвідом з українськими лікарями – а тепер потреба в цьому гостра, як ніколи.

       Війна привернула більше уваги до смерті, і питання доброї паліативної медицини вперше постало так нагально. Тож Андрій та Генрі запропонували й мені приїхати як лікарці британської Національної служби здоров’я та фахівчині з паліативної допомоги – підтримати тутешніх медиків, які піклуються про людей на порозі відходу, й передати їм свої знання. У нас був запланований тиждень візитів у лікарні й хоспіси та лекцій для майбутніх лікарів.

       Кажуть, що у Львові, надійно захованому в західній частині України, війна практично невідчутна, але це не зовсім так.

На перший погляд, у місті справді триває звичайне, разючо оптимістичне життя – вітрини заставлені айфонами та нью-беленсами, бруковані центральні вулиці бринять веселим гамором випиваючих, молодь юрмиться на хідниках з цигарками та негроні в руках. Зів’яла розкіш австро-угорської архітектури тісно сусідить з неоново-хромовим блиском сучасних барів і клубів.

       Але міські статуї і вітражні вікна обкладені захисними мішками з піском. Об одинадцятій вечора починається комендантська година. Вуличні постери славлять армію та підносять бойовий дух. Словом, від війни сховатися неможливо. Як і від її ціни.

Вранці біля готелю я чекаю на таксі. За кілька будинків, попід дверима церкви, стоїть мовчазна юрба – кількасот людей. Усе затихає. Обабіч дороги чоловіки, жінки й діти клякнуть, похиляють голови, тамують плач, коли з’являються військові. У них на плечах – три труни, кожна вкрита синьо-золотим національним прапором. Це ховають солдатів зі Львова, убитих на фронті.

      Невдовзі я теж заходжу до тієї церкви. У львівському Гарнізонному храмі проводжають в останню путь військових, чоловіків і жінок, які гинуть на війні з путіним. Немає дня, коли сюди не привезли б щонайменше одну труну. На стінах – сотні світлин молодих, іноді зовсім юних, хлопців в одностроях унаочнюють безум війни. Але мене приголомшують портрети дітей.

       П’ятирічний Пилип Гриценюк дивиться в об’єктив і запитує: "За що війна забрала в мене тата? Я ненавиджу війну!". Шестирічний Захар Буслаєв каже: "Я хочу побудувати колію на хмарку, де живе мій тато". І насамкінець – трирічна Марія Ощепкова, синьоока, з янгольськими кучериками: "Мій тато тепер на небі. Татусю, де ти? Вернися! Я хочу тебе обійняти!".

      З України зникла нормальність. Загибель і життя крокують пліч-о-пліч у карколомно небезпечній близькості.

Директорка хоспісу в невеличкому місті Самборі, несамовито віддана своїй справі лікарка Олена Парійчук, розповідає, як 24 лютого, в день російського вторгнення, її робота перевернулася з ніг на голову.

     Після атаки на міста, назви яких уже стали синонімами воєнних злочинів – Маріуполь, Харків, Бучу, – дедалі більше пацієнтів при смерті стали критично потребувати медичної допомоги. Деяких – як цивільних, так і військових – вдалося евакуювати за 1200 кілометрів у відносно безпечний хоспіс Матері Терези. Олена показує мені фото: молодий чоловік з порожніми очима та пробитим черепом лежить на лікарняному ліжку. Уламок російської ракети зніс йому пів голови. "Він не міг розмовляти, їсти, дихати як слід. Ми мусили допомогти йому прожити останні дні з гідністю, але черепно-мозкові травми – це не наш профіль. І таких пацієнтів було багато", – говорить Парійчук.

     Шість років тому Олена з колегами розбудували цей хоспіс з нуля. Великими (і безоплатними спершу) зусиллями вони перетворили закинуту будівлю на триповерховий притулок для тридцяти пацієнтів із потребою у фаховій паліативній допомозі. Таких державних хоспісів – тільки десять на всю Україну, і ще до напливу пацієнтів із прифронтових територій вони насилу зводили кінці з кінцями.

Олена веде мене в ідилічний сад, де плями сонячного світла падають крізь березове гілля на трьох лікарняних коней. Щоправда, не всі пацієнти можуть самі спуститися й потішитися ласкою природи.

"Нам потрібен ліфт, – каже Олена. – Коли в нас буде ліфт, ми зможемо вивозити сюди й лежачих пацієнтів". Вона показує на молоденький фруктовий садок: "Коли почалася війна, президент Зеленський сказав нам вирощувати фрукти й овочі. У цьому саду будуть усі види фруктів, які ростуть в Україні. Це… це… – Олена збирається з силами, щоб закінчити речення, – це наш сад перемоги".

Ми евакуювалися з Києва, просидівши майже весь день під землею, доки сирени нарешті перестали вити. І тепер я можу сказати: досвід перебування в умовах війни, навіть такий короткий, змінює усталені уявлення про зло.

    Того дня по Україні було випущено 80 російських ракет. Загинуло дев’ятнадцятеро людей: практично всі вони були цивільні. Вперше після початку війни був обстріляний центр Києва. Ніяких військових чи стратегічних об’єктів там не було: ракети розтрощили культурний, інтелектуальний та житловий простір, у тому числі, як це не ганебно, дитячий майданчик.

     Увечері, під розбухлою повнею, вулицями європейської столиці, що перетворилася на місто-привид, ми дійшли до свіжої вирви: три метри завглибшки, шість у діаметрі. Довкола неї витанцьовували вогники дитячих смартфонів. Я придивилася: це підлітки спускалися у вирву, видиралися нагору і робили селфі.

– Що ви тут робите? – запитала я в сімнадцятирічного Михайла.

– Хочемо показати світові, – хлопець виставив два пальці в переможному жесті й обвів рукою уздовж дерев і стежок. – Нащо було бомбити це місце? Тут же нема нічого – звичайний парк. Усі повинні знати, який  путін дебіл.

    Біля готелю, коли ми туди повернулися, інша компанія молоді голосно сміялася і щось виспівувала. Я попросила одного з хлопців перекласти мені слова, і він страшенно розвеселився. То виявилася пісенька "путін ...уйло".

Це і є та славнозвісна, відчайдушна, натхненна українська незламність, про яку ми так багато чули.

Я полюбила цих "андердогів" зі сталевими серцями і неодмінно хочу сюди повернутися. Проте, за відважними виразами на їхніх обличчях ховається величезна душевна травма від жахів війни, непомірність і безжальність яких  ще треба буде збагнути.

        Українці не мають іншого вибору, крім як жити на зло смерті. Вони добре знають, що життя – коротке, неймовірно прекрасне і надто цінне, щоб за нього не боротися. Тут, у себе на острові, ми маємо розкіш не помічати, якщо захочемо, їхніх страждань. Нашу свободу ми так безтурботно приймаємо як належне.

Я покидала Україну, пригадуючи слова Олени Парійчук: "Я просто хочу жити, любити і виконувати тут свою роботу."

Рейчел Кларк, спеціально для Sunday Times та "Української Правди"

переклад з англійської Анни Вовченко