«Ми всі на «Титаніку», який до Америки ніколи не допливе»

Демонстрація солідарності з Україною в Лондоні (лютий 2025 року)Фото: Vuk Valcic/ZUMA Press Wire/picture alliance

Учора в Німеччині відбулися вибори, і їхні результати, безумовно, для німців цікавіші й важливіші, ніж річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Втім, це пов'язані речі: війна в Україні і ставлення до російської агресії давно стали факторами для політичних дискусій всередині Німеччини, а результати виборів в Німеччині точно вплинуть на позицію ключової країни Євросоюзу щодо подальшої підтримки України.

Однак загалом я готовий битися об заклад, що вже кілька місяців поспіль німці, як і решта жителів європейського континенту, прокидаються зранку, читають світові новини й не можуть повірити - невже все це відбувається насправді, невже світ занурився в тотальний хаос і божевілля? Хочеться пошвидше прокинутися від цього кошмару, а він дедалі наполегливіше стає новою нормальністю, буденним життям.

Саме так, просто з помноженням на жахи війни, почувалися українці три роки тому, коли Росія розпочала злочинне повномасштабне вторгнення і стала бомбити українські мирні міста. Хотілося крикнути: зупиніть планету, я вийду!

"Українці деградували від мрії про перемогу до принизливого сподівання на несправедливий мир"

За три роки війни ми, українці, пройшли кілька етапів у своїх стосунках з реальністю. Спочатку було категоричне несприйняття, відторгнення, адже вірилося, що повномасштабна війна - це не тільки злочин, а й цілковите безглуздя, якому не місце в 21-му сторіччі. Здавалося, зараз ми знімемо мільйони фотографій війни, запостимо сторіз та рілзи в наших соцмережах, перекладемо наші тексти на всі мови, світ прокинеться і побачить правду - і за кілька тижнів цей жах закінчиться.

Далі прийшли праведний гнів і злість, результатом яких стали блискучі операції української армії, що ціною нелюдських зусиль вичавлювала окупанта зі своєї землі. Тоді, наприкінці 2022-го, було відчуття ейфорії від взаємопідтримки всередині країни і солідарності з боку західного світу. Здавалося, людям доброї волі, які відстоюють моральні й праведні принципи, разом усе під силу.

У 2023 році війна стала нашою звичною буденністю, частиною життя. Гнів переріс у безсилу ненависть, а страх перестав бути дошкульним, бо ми до нього звикли. Коли з Кремля нас лякали ядерними ударами - ми просто сміялися у відповідь, бо що ще може проста людина протиставити найстрашнішій бомбі?

Українці миттєво вигадали мем про Щекавицю, історичний пагорб у центрі Києва. Мовляв, якщо вже буде удар бомбою, яка спопелить нас усіх за мілісекунду, то перед цим ми зберемося на Щекавиці для веселої й щасливої оргії у давньогрецькому стилі. Тиран нас не злякає, якщо й загинемо, то з гідністю, сміючись і з гордо піднятою головою! Практично миттєво чи не найпопулярнішою футболкою в Україні стали вироби з написом "Я буду першим на Щекавиці".

На третій рік війни не залишилося сил ані для гніву, ані для ненависті, ані для сміху. Виявилося, що страх, як і ненависть - дуже енергозатратні емоції, тож довго з ними не проживеш. Надійшло відчуття спустошення, виснаження, прийняття реальності як фатуму, від якого не втекти. Тож залишок сил ми направили на боротьбу за щоденне існування - часто без світла й тепла в оселях, та головне - без надії, що все це колись закінчиться.

Що ж можна сказати сьогодні, коли починається вже четвертий рік з часу кривавого вторгнення і замаху на світопорядок? Українці деградували від мрії про перемогу над злочинцем до принизливого сподівання на несправедливий мир.

На практиці це означає, що в українському суспільстві запит на максималістське повернення до кордонів 1991 року вже не популярний. Ніхто вже всерйоз не говорить ні про які території - головне, щоб припинилася війна, перестали гинути наші люди на фронті й у тилу.

Саме слово "перемога" стало моветоном. Раніше кожен День народження закінчувався побажанням найшвидшої перемоги, кожну добру справу описували в cоцмережах словами "це наш внесок у спільну перемогу". Тепер говорити про таке соромно; у такому патетичному стилі могли б говорити військові герої з окопів, але їх з кожним днем усе менше, а в тилу цей пафос звучить дешево й ницо.

Нині ми чуємо про потенційну мирну угоду, але вже зрозуміло, що вона може закінчитися для України більш або менш вдало, та в кожному разі - принизливо. Мирна угода може бодай тимчасово зупинити кровопролиття, та не поверне основного. І я тут зовсім не про території, а про справедливість.

"НАТО більше не працює"

В якому світі ми прокинемося після мирної угоди? Не тільки у світі, де сильніша держава відкусила собі 20 відсотків території слабшої країни.

Ми почнемо жити у світі, де злочинець дає добро на розстріл військовополонених, які без зброї стоять на колінах, і згодом поширює відео страти через свої канали. В світі, де відрізають або розбивають кувалдами голови, де бомбардують дитячі онкологічні лікарні, де взимку знищують електростанції, щоб мільйони мирних людей просто замерзали, де під час найважливішої безпекової конференції навмисно направляють оснащений вибухівкою дрон на саркофаг атомної електростанції. І ніхто за це не несе жодної відповідальності!

Саме так, відчуття огиди, яке ви відчули, читаючи ці рядки, абсолютно доречне і українцям давно знайоме. Віднині воно поволі ставатиме частиною і вашого щоденного життя. Бо ж хоч і мирна, та принизлива мирна угода не дасть основного - покарання злочинців, засудження звірств.

Замість тюрми чи ізоляції агресор стає учасником поважних міжнародних заходів і диктує свої умови. Вбивця, дії якого мільйони разів зняті на камери у найбільш задокументованій війні в історії людства, замість вироку просто сміється нам в обличчя. Хочеться кричати - так не має бути!

Це те, що українці відчували рівно три роки, в лютому 2022-го. Хотілося трусити всіх за плечі й намагатися розбудити, але західний світ українцям співчував і допомагав, та відмовлявся визнати, що ця війна - і проти нього також. Сьогодні це моторошне усвідомлення нарешті приходить до європейців, бо всім стало зрозуміло, що в разі війни Америка не воюватиме за Європу, і НАТО вже не працює.

На превеликий жаль, Європу розбудили не злочини Путіна і не заклики українців, а Дональд Трамп. Геополітичний розворот, а насправді зрада Америки, ставлять Європу перед страшним, але очевидним ще три роки тому висновком.

Причина загальнопланетарного хаосу, в якому Трамп починає говорити про окупацію Гренландії і промовисто демонструє, що Європа вже не перебуває під американською безпековою парасолькою, дуже проста.

"Ми всі на "Титаніку", який до Америки ніколи не допливе"

Це непокаране зло, незасуджена агресія Путіна на Україну, бо саме вона остаточно зламала світовий порядок і знищила будь-які правила. Саме цинічний і успішний замах на світопорядок створив ситуацію, коли на Міжнародний кримінальний суд, який видав ордер на арешт Путіна, накладає санкції країна-лідер (вочевидь, уже колишній) демократичного світу. Це світ насмішки, приниження і зухвалого топтання по всіх тих не тільки політичних, а насамперед морально-етичних цінностях, які визначають суть Європи.

Злого джина випустили з пляшки і він з кожним днем набирає дедалі більше сил, нахабності та агресивності. Хіба в когось є сумніви, що якщо його не покарати, то за якийсь час після мирної угоди він нападе ще раз - і цього разу, вірогідно, не тільки на Україну?

Тож вибачте, але на четвертий рік війни моє до європейців послання з України може їм не сподобатися. Ми, українці, дуже тішимося, що до вас, європейців, нарешті доходить усвідомлення: ця війна проти нас всіх, тобто й проти вас також, і злочинець не приховує свої закривавлені зуби. Так, дуже приємно, що нарешті, після 1100 (!) днів війни, від України і аж до Брюсселя з'явилося відчуття, що ми всі на одному й тому ж "Титаніку", який до Америки ніколи не допливе, бо вона далеко, а наша біда тут.

Ми, українці, вже давно зціпили зуби і робимо свою справу, щоб з цього "Титаніка" врятуватися. Тепер буде цікаво побачити, який вибір зроблять європейці: шукати спільну шлюпку для порятунку чи й далі безвольно йти на дно під патетичні ноти "Оди до радості".