Мирного неба, сонечко!

О четвертій ранку 24 лютого я була у своїй квартирі в центрі Києва.

І те, що вразило і шокувала мене найбільше, – це не те, що над моєю головою розривались снаряди і збивалися російські ракети, а те, наскільки жахливо ЗНАЙОМИМ був для мене цей момент.

Бо мені про нього тисячу разів розповідала бабуся, коли говорила про початок Другої світової війни.

Чесно, я ніколи особливо уважно не слухала ті її історії, бо вважала, що цим історіям – не місце в моєму сучасному світі та у моєму майбутньому.

У світі військових точних дронів, де війна йде зазвичай у кіберпросторі, світі супутникових зйомок, Будапештських меморандумів, Женевських конвенцій й протоколів, безлічі інституцій міжнародного права, – я не вірила, що один диктатор та його солдати почнуть масово вбивати мирних людей, жінок та дітей.

Я психологічно не була готова, і досі не можу до кінця повірити, що лише за 30 км від моєї квартири, у Бучі, Бородянці та інших невеличких містах ми ексгумуємо людей із братських могил.

Що там вбивали мирних мешканців, які їхали на велосипеді за продуктами, тижнями ґвалтували жінок та дітей у підвалах, піддавали людей  тортурам, вбивали, намагались спалити їхні тіла і кидали їх на краю дороги...
На фото: полонені рашисти.

Політика замирення диктатора померла, коли перша російська ракета влучила у пологовий будинок у Маріуполі.

А зараз путін, очевидно, планує заморити голодом декілька континентів, щоб відбудувати свою так звану російську імперію, і виграти війну в Україні.

Це ставить політику колоніалізму та імперіалізму на зовсім іншим рівень, чи не так...?

Та путін помилився з українцями.

Бо у нас можна забрати багато чого, але в нас не можна забрати право самим обирати власне майбутнє та самим керувати власним життям.

Така ми вже незалежна, горда та вперта нація.

Скільки я себе пам'ятаю, моя бабуся завжди закінчувала кожну нашу телефонну розмову одними і тими самими словами:

"Сонечко, здоров'я, добра та мирного неба!"

Оце "мирного неба" – мені завжди здавалося чимось дуже далеким та застарілим, наче вийшло з радянських чорно-білих військових фільмів. Я посміхалася і клала слухавку.

Тепер я це розумію.

Ми всі розуміємо.