«Нема хліба, нема сала — комсомолія забрала»

Що спільного між українськими селянами та промисловою революцією в совєцькому союзі

Захопивши владу і створивши наприкінці 1922 року совєцький союз, більшовики не змогли автоматично перестрибнути у краще майбутнє, яке обіцяли своїм громадянам. Вже в перші роки існування нової держави стало ясно: вона відстає щонайменше на 100 років за рівнем розвитку технологій від більшості країн. Комуністи вважали ворогами решту світу, тому не могло бути й мови про пошук фінансової чи технологічної підтримки. Гроші на побудову важкої промисловості мали забезпечити…українські селяни.

Схема була такою: влада конфісковує майно та збіжжя у селян, продає за кордон (в Європі саме бракувало зерна та інших видів продовольства), а на вторговані гроші закупає устаткування для важкої промисловості. Селяни ж мали відмовитись від індивідуальних господарств і почати працювати колективно, у колгоспах. Але не за гроші, а за трудодні та невеликі пайки продуктів. Чи погодились селяни на таке майбутнє? Звісно, ні. Аби переломити волю українців, совєти організували Голодомор.

Як селяни жили до колгоспів

Якщо коротко — більшість селянських родин на території колишньої російської імперії не бідували. Завдяки активному духу підприємництва, родючим ґрунтам та можливості отримувати землю у власність чи в оренду українцям вдавалося не лише збирати гарні врожаї, забезпечуючи свої родини, а й активно торгувати та заробляти гроші.

В одній із таких родин у селі Волоське 1924 року народилася моя бабуся Анастасія (Надя) Магро. Цікавою є й історія родини її батьків, Євгенії та Архипа. Прабабуся походила із заможної родини, а прадід — із багатодітної та малоземельної. Аби заробити на власне господарство, Архип наймитував, а оскільки був письменним і вправно рахував, — додатково заробляв, ведучи бухгалтерію односельців.

У ті часи люди в селі починали працювати досить рано, аби накопичити статки до одруження. Архип сватався до Євгенії, не маючи ні землі, ні господарства, лише невеличку хатку встиг заробити. Йому було 17, їй — 18 років. Та вже за три роки, коли народилася моя бабуся, родина мала землю, а на ній — нову велику оселю, побудовану молодим подружжям. Було господарство, сад, спочатку пара, а потім і дві коней. У 1930 році народився молодший брат Наді, Іван. На той час родина вже мала розвинену господу: заробляли продажем городини й садовини, зерна, здавали в оренду коней, а Архип і далі вів бухгалтерію односельців.

Архип та Євгенія Магро (сидять), Надя (стоїть), Іван (сидить на колінах у Євгенії). Стоять ймовірно брат Архипа з дружиною, імена мені невідомі. 1931 рік. Фото з особистого архіву

Двічі на рік у Волоському проводили власну ярмарку, куди з’їжджалися продавці та покупці із сусідніх сіл та найближчих міст, тоді Катеринослава та Запоріжжя. Бабуся розказувала, що батьки возили товар також і до міста, майбутнього Дніпра. А звідти привозили закупи: сірники, солодощі та цукерки, взуття та тканини. Частину здавали у крамниці в селі, іншу залишали собі.

До і після колективізації

За даними перепису 1886 року, у Волоському мешкало 3600 осіб, було 650 дворових господарств (дворове господарство — будинок із прилеглою землею, що належала родині й могла налічувати кілька гектарів. Водночас були й просто двори, де жили люди без землі — ред.). У селі працювали школа, церква, три крамниці, двічі на рік проводили ярмарки.

1927 року радянська влада закликала селян відмовитися від власного господарства й об’єднуватися в колгоспи. Більшість проігнорувала заклик. У 1929 році вступ до колгоспів і передача туди майна стали обов’язковими. У заможних селах на кшталт Волоського цю постанову ігнорували до останнього.

1930 року Сталін опублікував у газеті «Правда» статтю «Запаморочення від успіхів», у якій звинуватив місцеву владу у зриві хлібозаготівлі та нібито сприянні голоду серед населення СРСР. До українських сіл почали надсилати комсомольців, які під загрозою вбивства конфісковували майно, висилали незгодних до Сибіру або ж убивали й катували селян.

За словами бабусі, радянська влада намагалася домовитися з Архипом як із авторитетною у селі людиною. Пропонували стати головою місцевого колгоспу, і вже власноруч примушувати односельчан відмовлятись від господарства на користь держави. Вона згадувала, як до них у хату раз за разом приходили чоловіки вдягнуті по-городському, кидали на стіл зброю, і закликали Архипа використати свій авторитет на користь влади, та ще й отримати зиск: карати і милувати односельців на власний розсуд. Архип відмовився.

У 1932 році родину розкуркулили. Усе майно конфіскували, а самих вислали до Сибіру без права повернення на українські території. Однак, Євгенії вдалося втекти з дітьми до родичів. Наді тоді було 8 років, Іванкові — 2 роки.

«Нема хліба, нема сала — комсомолія забрала»

Так діти почали жити по тітках по матері, то в одної, то в іншої. Євгенія відмовилась йти до колгоспу. Пішла в найми хатньою робітницею аж у Дніпропетровськ. Працювала у єврейській родині, вихідними верталася в село. На той час єдиним транспортом для більшості людей були власні ноги або підвода, що погоджувалась підвезти. Саме так мандрувала моя прабабка із міста в село і назад. Родина, в якій працювала Євгенія, збирала їй в дорогу сумки із продуктами. Так жінка могла порятувати від голоду дітей та родичів. 

Бабуся розповідала, що у Волоському та сусідніх селах випадків канібалізму не було. Люди їли і готували їжу з усього, що могли дістати. Влітку на ранньої осені було ще непогано, адже навіть якщо совєти забрали всю землю, і тепер нема ні саду, ні городу, можна бодай щось знайти хоч обабіч дороги. Ловили ворон, жаб; з’їли усіх котів та собак.

Найстрашніше почалося, коли радянська влада помітила, що селяни намагаються прогодуватись, збираючи на полях залишки врожаю. Тоді влада видала постанову про боротьбу із шкідниками, відому в народі як “Закон про 5 колосків”. За цим наказом порушників карали розстрілом на місці. За словами моєї бабусі, в селі були поширені випадки групового самогубства. Ціла родина могла, до прикладу, розпалити піч, зачинивши всі вікна та димар. Так селяни рятувались від приниження та знелюднення, викликаних голодом. 

Після катастрофи

Внаслідок Голодомору населення Волоського зменшилося вдвічі. Євгенія, моя прабабця, мала небагато можливостей для заробітку як дружина «ворога народу». У колгосп так і не пішла. Із дітьми жила у двоюрідної сестри, працювала хатньою робітницею в Дніпропетровську. Надя, моя бабуся, закінчила 7 класів і в 14 років пішла працювати. Іванка віддали іншій тітці, а Євгенія поїхала на Донеччину працювати на шахті. За тодішніми законами жінкам це було заборонено, але через нестачу чоловіків вчорашні селянки працювали нелегально. Євгенія хотіла заробити бодай на маленьку, але власну хату. Новин від Архипа не було.

Згодом Іван підріс, закінчив вісім класів і теж поїхав працювати на Донеччину, адже продовжити освіту «синові ворога народу» не дозволяли. У 1940 році Євгенія придбала маленьку хатку в Папуках, на хуторі неподалік Волоського. Там вони й оселилися з донькою. Іван працював у Солотвиному, іноді приїжджав додому. Йому вдалося закінчити ще два класи й отримати повну середню освіту як перспективному робітникові. Родина пережила нацистську окупацію в такому ж складі.

Після завершення Другої світової війни Надя, моя майбутня бабуся, вирішила поїхати працювати до Дніпропетровська, на відбудову міста. Євгенія повернулася до роботи в шахті, цього разу планувала заробити хоча б половину суми на купівлю житла для доньки. Новин від Архипа досі не було.

Євгенія, Надія та Іван Магро, 1950 рік. Фото з особистого архіву

Повернення

Наприкінці 1940-х Надя познайомилась на будівництві житлового масиву Придніпровськ із майбутнім чоловіком Сергієм. Згодом вони одружилися. Євгенія придбала молодим невеличку хату з клаптиком землі в Чаплях. Померла в 1950 році у віці 49 років.

Після смерті Сталіна у 1952 році Архипа реабілітували. Ще рік він добирався додому. Дружину живою не застав. Оселився в її колишній хаті в Папуках. Згодом вдруге одружився з односельчанкою Катериною. Компенсацій від влади він не отримав. Натомість його син Іван зміг нарешті вступити до інституту, обрав медичний. Іван Магро був відомим дитячим хірургом у Дніпропетровську (згодом Дніпрі) й працював до останнього дня. Трагічно загинув у 2015 році, йому було 85 років. 

Архип, його друга дружина Катерина (праворуч), невістка Алла, внуки Валерій (старший) та Олег (молодший), 1970-ті роки. Фото з особистого архіву

Архип прожив 70 років. Його статус поважної людини у селі зберігся, просто трохи змінилося місце проживання. Помер він улітку 1985 року, за кілька днів після того, як моя бабуся Надя познайомила його зі мною, тоді 2-річною. Я чомусь добре пам’ятаю прадіда, ніби бачилися вчора. Поховали Архипа згідно його заповіту поруч із дружиною Євгенією в селі Новий Світ. 

Моя бабуся Надя прожила 89 років, три з яких були спотворені прогресуючою деменцією. Серед марення, яке супроводжувало її останні роки життя, був сюжет, який вона розповідала мені-студентці. Про людей, вдягнених по-городькому, що погрожують її батькові зброєю, обіцяють вбити жінку і дітей, якщо не піде в колгосп.