І кожного, каже, через своє серце пропустила

 ЕКСКЛЮЗИВНО

Олена Ростовцева

Тетяна Авраменко, авторка книги "Ми люди — титани". Особистий архів

Тетяна Авраменко з Самару, що на Дніпропетровщині, втратила на війні двох своїх синів. Жінка розповіла Суспільному: менший Володимир служив за контрактом, старший Роман — тричі намагався потрапити до війська добровольцем попри те, що в родині вже був загиблий. Після його поховання Тетяна вирішила написати книгу про своїх дітей. Але зрозуміла, що поруч також є батьки, чиї сини полягли у боях.

"Я вже була в громадській організації "Родина Героїв". Побачила, що не я одна. І запропонувала: якщо хочете, розкажіть мені – я напишу й видамо разом. Як літературну пам'ятку", — говорить Тетяна.

За її словами, так з'явилася збірка спогадів матерів, які втратили синів.

Сини Тетяни Роман та Володимир. Особистий архів родини

"Книжка – це не просто написати. Має бути літературна мова, послідовність подій. Я зібрала команду – філологів, редакторів, молодь, яка допомагала з фотографіями. Працювала, як мати дитину виношує – девʼять місяців", – зазначила авторка.

До книжки увійшли 18 історій.

"Усі думають, що в мене загинуло двоє. А я кажу – вісімнадцятеро. Бо я через себе кожного хлопчика пропустила. Про кожного можу розповісти", — додала жінка.

Учасники ГО "Родина Героя", історії про їхніх дітей увійшли до книги Тетяни. Особистий архів

Книга отримала назву "Ми люди — титани". За словами Тетяни, титан — легкий, але дуже міцний метал, такими ж були й ті, про кого розповіла у своїй книзі: легкими на підйом, але твердими у рішеннях.

Сто примірників жінка передала безкоштовно родинам, які дали згоду на публікацію. Ще 50 надрукував спонсор. Книги розіслали до шкіл, бібліотек, Офісу президента, бібліотеки імені Вернадського.

Авторку почали запрошувати на виховні години, в коледжі, на онлайн-конференції.

"Це дуже важко. Іноді плачу, але говорити треба. Бо якщо ми не говоритимемо – забудеться. А книжка залишиться, вона як пам’ятник", — зазначила вона.

Тетяна додала: у місті за ініціативою мешканців провулок, на якому виросли її сини, перейменували на вулицю братів Авраменків. На ньому висадили алею. У пам'ять про молодшого сина вона допомагає родині онкохворої дитини.

"Коли Вовчик ішов на війну, я плакала. А він сказав: "Мамо, якщо що – гроші на лікування дітей віддай". Ми так і зробили. Дочка знайшла дівчинку. Я вже три роки їм допомагаю. Вони мені стали рідними", — говорить жінка.

Вона продовжує брати участь у памʼятних заходах і ділитися історіями загиблих.