«Ті хати ми лишили нашими сльозами вмиті»: 73 роки з дня депортації українців
За матеріалами інтернет-видань
15.02.2024
315
15 лютого 1951 року – Польща та Радянський Союз уклали угоду про обмін територіями, у результаті чого були депортовані понад 32 тисячі жителів Західної Бойківщини. Це була остання масова депортація населення на українських етнічних землях. Про це пише Ukrainian People Magazine.
Насильницькому виселенню підлягало українське населення Нижньо-Устрицького й частково Хирівського та Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області – етнічні землі бойків, всього 42 села й містечко Нижні Устрики. Цього разу виселенню підлягали всі без винятку мешканці регіону, до того ж, на відміну від попередніх акцій, їх позбавили права вільно обирати місце майбутнього мешкання. Майже всі бойківчани бажали оселитися в Західній Україні. Однак їх розпорошили по малозаселених степах південно-східних регіонів України: Миколаївської, Одеської, Донецької та Херсонської областей.
Любомир Лесишак:
«Вчили дітей у школі писати заяву, що хочемо добровільно їхати. Щоб тоді тільки підписи поставити, що вся сім’я згодна… Виселення розділили на 4 етапи. Може, виселили би усіх відразу, але вагонів не вистачало».
Павло Мазур:
«Енкаведисти ходили і переписували, скільки людей у хаті. Але ніхто з людей не знав, чого нас переписують. А то все робили наперед, щоб усі були на обліку».
Ірина Мазур:
«Як вийшли люди з церкви, нас оточили. Зробили збори – будемо вивозити. Як то все почало кричати, а тоді плакати, а тоді вмлівати. Ніхто не хотів сюди їхати».
Анастасія Коваль:
«Ми деякі речі закопували, як нас переселяли. Бо все думали, що ще вернемося. Так воно і досі десь там закопане… Двоє дівчат не хотіли їхати. Їх спіймали і силоміць запхали у вагони».
Катерина Вицівська:
«Перед тим, як лишити хату, наші люди всі кутки в хаті цілували і землю біля порогу. Ті хати ми лишили нашими сльозами вмиті».
Йосип Слутий:
«Кажуть, що у вагон добровільно сідали, з охотою їхали. А ми їхали, як під гіпнозом. Від горя не розуміли до кінця, що з нами роблять».
Федір Грицуняк:
« Я їхав у поїзді, та й дивлюся – зовсім інший край, жити я тут не хочу. Думаю собі: я втечу з того поїзда і додому вернуся. Але мене спіймали під Києвом і все одно відправили в Херсон, у Дудчани».
Юлія Прончак:
«Коли їхала з Устрік до Києва, так плакала, що дістала хворобу на очі. Лікували мене в Києві у лікарні. Казали лікарі: так плакати не можна. А мені жаль було з дому їхати, я досі плачу».
Христина Попіль:
«Хати будували нам з глини, з чорного замісу. В чорні, не помазані ми заходили. Копали землю, лили воду, потім січку сипали, тому й мокрі були ті хати. Першої зими багато наших людей повмирало».
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ