Історія четверта: ЯК МИКОЛА АГАФОНОВ ВИРОБЛЯВ ЕЛІТНЕ МОЛОКО ТА ЗАЙМАВСЯ ГОЛШТИНІЗАЦІЄЮ УКРАЇНИ

             ПРИЧОМУ У РЕКОРДНИХ КІЛЬКОСТЯХ ВИРОБЛЯВ.

      АГРОФІРМА ВІД КОЖНОЇ КОРОВИ ДОЇЛА ВІД 9 ДО 11 ТИСЯЧ

               КІЛОГРАМІВ МОЛОКА. СПЕРШУ ЗА ДОСЯГНЕННЯ

               ВВАЖАЛОСЯ УТРИМАННЯ ПІВТОРИ ТИСЯЧІ ГОЛІВ

                 ХУДОБИ, А НА КІНЕЦЬ ІСНУВАННЯ «НАУКОВОЇ»

                              У НІЙ УРИМУВАЛОСЯ ТРИ ТИСЯЧІ.

                СПОЧАТКУ ФІРМА ЩОДНЯ ОДЕРЖУВАЛА 50 ТОНН,

               А ДОВЕЛА У ПЕРІОД СВОГО РОЗКВІТУ ДО СТА ТОНН.

Цю четверту новелу написано у співавторстві з журналістом Михайлом Скориком. То він якось зауважив, що одна з дніпропетровських тоді газет з гумором та дотепно писала, наче «хороше пожити б, порозкошувати коровою, якщо в агрофірмі «Наукова». Натякаючи, ясна річ, що на ті часи де-інде людям в набагато гірших умовах жилося, ніж ті, які створювалися дійній худобі у фірмі. Може це був трохи й некоректний пасаж газетярів, одначе не вельми і далекий від реальної дійсності. На фермах таромського господарства було чистіше і охайніше, ніж тоді, та й зараз мабуть, у деяких, даруйте лікарнях. Хочете вірте, хочете ні, а ніякими запахами не відлякували корівники на відміну від завжди по-своєму пахучих медичних закладів.

А для голштенят, хоч їх десятками і сотнями там постійно водилося, ще й своя житлова площа існувала. У вигляді окремої «ізольованої квартири». Хто такі голштенята питаєте? Це телята корів голштино-фрізької породи, на якій і зосередилася «Наукова» з перших же днів після свого виникнення. Як  писала згодом ще одна місцева газета, саме худоба голштинської породи, отож ПЛЮС ГОЛШТИНІЗАЦІЯ ТВАРИННИЦЬКОЇ ГАЛУЗІ, і послужила плацдармом, з котрого агрофірма Миколи Івановича розпочала своє майже фантастичне сходження до вершин небувалих досі успіхів. Ага, і коротко ж бо про ізольовані житлові помешкання для теляток-голштеняток «з усіма побутовими зручностями». Це невеличкі і затишні були індивідуальні «будиночки», в яких якийсь час телята перебували, поки не образно навіть, а в прямому розумінні ставали на ноги.

Та далі про головне, якщо хочете знати. Чи варто, зрештою, нагадувати, як за радянських часів у колгоспах та радгоспах роками вперто боролися за тритисячні надої молока і в  середньому отримували від корови значно менше. О, тритисячниць нагороджували орденами і медалями, довгораючих, даруйте, передовиць удостоювали навіть звання Героїнь Соціалістичної праці. А навіщо питається, на своїй першій «зустрічі» звернувся до трудівниць тваринництва «Наукової» Агафонов, надмірно вирощувати як правило збиткові корми і ними годувати тисячу голів, якщо  можна тримати і годувати в чотири рази менше, а доїти ж стільки, якщо і не більше?

Отак недавні колгоспники та радгоспники Дніпропетровської області від директора таромської фірми чи не вперше почули, що у Європі, в «молочних» її країнах, також в Америці та Канаді, вибраковували корів, річний надій від яких був нижчим від 5 і до 7 тисяч літрів. Оскільки такий «рівень досягнень» вважався там не прийнятним. Економічно не вигідним. Не продуктивним. Це правда, але і не вся. Адже від Агафонова тваринники області вперше дізналися також, що не менше триста останніх років у світі наполегливо виводили дійні породи худоби, які б давали значно вищі і вищі надої.  Триста років витратили, поки зокрема на європейському континенті не усміхнулася селекціонерам та генетикам Голландії вдача. Вони створили чи вивели не живі організми -по суті «живі фабрики», призначення яких – при менших затратах виробляти якомога більше молока. Так появилася голштино-фрізька порода корів, яка з середини ще минулого століття й почала завойовувати світ. Але не лиш Україну, а чомусь весь Радянський Союз обминала далекими-далекими краями. Чим та чому невгодною виявилася для метрів ВАГСНІЛ - Всесоюзної Академії сільського господарства - сьогодні навряд чи вдасться дізнатися.

Інша річ як гадаєте, зоотехнік Микола Агафонов був би зоотехніком хай ще і без звання наукового зоотехніка, якби не задався ціллю поміняти у своєму господарстві дійсне стадо на голштинів? Люди називали це його подвигом в ім»я того, щоб врятувати занедбане вітчизняне тваринництво. І докидали, що так звану аграрну реформу неодмінно треба було проводити уже тому, щоби відбулася заміна дійних корів в Україні. Що поробиш, якщо червона українська порода програла конкуренцію. Агафонов дивом домігся від держави позички і закупив у Голландії перші 107 телиць (на скільки вистачило позички, стільки і закупив) голштино-фрізької породи. Після зупинити його уже не зміг ніхто.

Багато хто подейкував, наче він ризикував. Подивитися на диво-стадо у Таромське делегаціями і поодинці їхали з усіх усюд і кінців. Але не вірили – це правда. На наших українських теренах та традиціях догляду і кормах іноземки пропадуть, і квит. Більше того – виздихають. А в цей час в сільгосппідприємстві «Центральне», себто в межах колишнього радгоспу «Науковий», запустили не скільки навіть механізовані корівники, а автоматизовані і комп»ютеризовані. Вони швидше були схожі на кондитерські цехи або й лабораторії з випуску приміром лікувальних препаратів. Доїли корів не доярки і навіть не майстри машинного доїння – лаборанти-оператори. Доїльні апарати, молокопроводи та молокозбірники і охолоджувачі ідеально чисті та стерильні. Голими руками торкатися до них зась. Заборонено на рівні професійної присяги. Хоч доступу до надоєної продукції в межах комплексу і ємкостей нагромаджувача не було. Окремо про кормоприготування – воно здійснювалося як на комбікормових заводах. Точніше ще й краще. Ще точніше – як на комбікормових заводах, але не на наших. І може найдивовижніше, у що мало хто спершу вірив. Кормовий комплекс «Наукова» збудувала і змонтувала настільки досконалий і сучасний, що він належав «до трьох виняткових в Європі».

 Якщо хочете, то маю і власні враження від «Центрального» корівника. Коли я вперше на нього потрапив, Микола Іванович запропонував скуштувати його молока. Скуштував. Боже, як стало мені обидно. За весь український люд, для якого споконвіків молоко було другим після хліба продуктом харчування. Та й признаюся, що сам я виріс у сім»ї залізничника, за кілометр з гаком від села. Отож корова наша паслася у різнотрав»ї вище колін, молоко давали за пізнішими мірками екологічно бездоганним. Але те молоко, я вперше випив у «Науковій», за смаком та духмяністю ніколи раніше пити мені не доводилося. Слово честі. Клянуся. Кращого раніше не пив.

Ще таке ось враження іншого характера: коли до «Наукової» приєднали радгосп, який звався імені Горького, першим ділом перевірили стан худоби, який утримувався там. І ухопилися за голови: вісім з кожних десяти корів були хворі на туберкульоз. Отож і від них продукцію везли на молокозаводи. Шість з кожних десяти навіть потім відмовилися приймати на м»ясокомбінат. На ковбаси забракували. Довелося тварин знищити, а корівники разом з гноєм також спалити. Було таке, було – від правди нікуди подітися. А розповідають може що й легенди чи міфи, але за що купив, за те й продаю: від багатьох голів колгоспів приходилося чути, наче не рідше одного разу на місяць першому секретареві обкому тодішньої Компартії Олексію В. завозили додому мінімум п»ять бідонів молока. Це двісті літрів – двадцять відер.  Полюбляв ніби перший «бос» час від часу купатися у молоці, позаяк воно… «омолоджувало» його тіло. Так от, з розповідей колишніх голів колгоспів - вони боялися «замовлень» від Олексія В. Адже перш ніж замовляти їм п»ять бідонів свіжого молока, корів непримінно перевіряли на туберкульоз. З ним ні-ні, ні в якому разі не брали. А ось головам за це діставалося на горіхи. Та тільки й того. За те, що може народ заражали туберкульозом, про це нічичирк.

Завершити ж сьогоднішній сюжет хочемо тим, що з ініціативи Миколи Івановича, щоби пропагувати  досвід «Наукової», було засновану свою газету «Сільські новини» - спершу обласного масштабу, але потім вона набула статусу і всеукраїнського. То один її з номерів виходив великими літерами набраними словами «Микола Агафонов: «Аграрна реформа – це роздержавлення землі плюс голштинізація тваринницької галузі України!» Чи ж виправдалися надії Миколи Івановича, це запитання не до нас.

                                                                         Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Нагадуємо, що четверту історію підготовлено за співавторською участю журналіста Михайла Скорика.