Кочівне скотарство в степах України

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ: Прочитав щойно, що фермер Петро Лелик з Куликового селища, що поблизу Львова, у несподівано морозні дні нинішньої зими знайшов за потрібне консультувати колег, котрі, як і він, утримують більше сотні як дійних корів, так і займаючись їх відгодівлею. На власному досвіді Лелик переконався, що худоба насправді не настільки боїться холодів та морозів, як багатьом здається, а тому надміру утепляти приміщення чи й обігрівати новонароджених теляток немає сенсу. Прочитав і відразу згадав одну давню свою публікацію, яка зайвий раз або й чи не в першу чергу це підтверджує. І зрозумів, що нагадати її тепер читачам «Фермера Придніпров»я» дуже і дуже доречно. Особливо тим, хто спеціалізується на тваринництві чи збирається ним зайнятися.
________________________________

“Дикі” корови Миколи Севєра

Кілька літ тому довелося побувати в агрофірмі “Обрій” у Покровському районі. Це відома була не тільки в області фірма. Крім усього, спеціалізувалася і на розведенні червоних степових корів. Які давали на рік по 7 – 8 тисяч кілограмів молока. І що цікаво: господарство вернулося до звичного випасу поголів”я на луках та по балках, на
берегах річки і узліссях соснових борів. “Це вигідно, - переконаний директор фірми Віктор Головко, – бо не треба ніякого “зеленого конвеєра”.
І Віктор Миколайович запросив у степ подивитися на худобу. А там я несподівано звернув увагу, що в череді поміж корів з обрізаними рогами трапляються і рогаті. Як відомо, з міркувань безпеки такого не повинно бути. Може, варто було й змовчати, але я не втерпів і запитав: як же це розуміти? Головко покликав Миколу Севєра – пастуха череди. Признавайся, наказав йому, звідки це в нас з необрізаними рогами корови завелися? Той мнеться, переступає з
ноги на ногу, але діватися нікуди А це, каже, мої власні. Віктор Миколайович вносить ясність: Севєр дійсно має приватну череду, то з дозволу керівництва інколи пасе її разом з агрофірмівською.
- І скільки ж у вас своїх корів? – Питаю уже пастуха.
- Сам не знаю, - зашарівся Микола. – Може, десять, може, двадцять. Навесні думав, що не більше трьох десятків. Коли з”ясувалося, що більше сорока. Але давно не
рахував...
Погодьтеся, що це дивно – мати цілу череду власних молочниць, і не знати, скільки їх. Та найдивніше далі. Якщо ви гадаєте, наче Севєр утримує худобу вдома у стайнях чи конюшнях або й орендує чи викупив щось на зразок колишнього колгоспного корівника, то помиляєтеся. Його корови живуть на волі. День і ніч.
Узимку, навесні, влітку і восени. Завжди. Де хочуть, куди забредуть, де зупиняться, там для них і “дах” над головами, і “годівниці”. Ведуть безприв”язний, дикий спосіб життя. Злучаються і теляться також стихійно. Теляток Севєр “ловить” лише тоді, коли “мами” приводять їх до спільного місця збору. Все відбувається дійсно як у дикій 
природі. За аналогією з дикими кіньми Пржевальського і цих корів місцеві дотепники нарекли дикими коровами Севєра.
Микола ніколи не переймається й заготівлею кормів для своїх корів. До приморозків вони самі знаходять поживні рештки на полях. Ті ж кошики соняхів або кукурудзяне бадилля, бурякову гичку. Згодом коровам вистачає соломи в скиртах по степу та гіллячкового корму у лісі. Поїдають і сухостій трави. Підніжної поживи всюди, зрештою, удосталь. І коли їсти хочуть, то знаходять – голод не тітка. А прихистком від холодів та морозів, від вітрів служать лісові гущавини або закутки балок.
На місця зустрічей, які “міняти не можна”, приходять лише для того, щоб подоїтися. “З цим ми чудово справляємося, - посміхається Севєр. – Дружина, дві дочки, які “працюють” у режимі підмінних доярок, і я. Та й нікому іншому наші
корови не дадуть себе видоїти. Чужому краще і не підходити, триматися подалі від них!”
- І не пропадають? – Допитуюся. – Адже Дібрівський ліс зовсім поруч, в ньому вовки водяться...
- Бог милує. Трапляється, що котрась заблукає. Але рано чи пізно знаходиться.
Страшніші люди. Були охочі виловлювати моїх корів і здавати на ковбаси. Та останнім часом пропаж не помічаю. Просто мої корови навчилися не даватися чужакам у руки і захищати себе. Хто осмілиться їх зайняти, хай спробує потім ще втекти. От для цього я й не зрізаю їм роги!
-Подібного “експерименту” в усій Україні, мабуть, не знайти, - прокоментував Віктор Головко. – Як зооінженер, мушу сказати: вважається, що корови, які поїдають мерзлі підніжні корми, не спроможні виношувати телят і навіть приречені на загибель. А виходить, що це не так...
_________________________

_ І острів “скарбів” Володимира Козиря

Не міг я не написати про незвичну череду Миколи Севєра. Написав і опублікував в одній з місцевих газет. А тижнів через два телефонний дзвінок з агрофірми: у нас переполох. У вихідні без попередження в господарство завітав академік УААН, професор, доктор сільськогосподарських наук, на той час директор Інституту
тваринництва центральних районів України Володимир Козир. А завітавши, не полінився пішки пройти степом не менше десяти кілометрів. Щоб неодмінно зустрітися з пастухом Миколою Севєром. Зустрівшись же, довго з ним бесідував. Все випитав про “диких” корів. Як почуваються, як себе ведуть? – і т.д. “Чи не влетить нам за цю довільність на горіхи?” – запитували з агрофірми.
Я до Козиря. А він усміхається. І на повному серйозі запевняє, що несподіваний досвід Севєра для нього як знахідка. Володимир Семенович, виявляється, багато літ займався дослідженнями з утримання худоби на волі. З максимальним використанням природних пасовищ. Або ще інакше називає це маловитратною технологією відгодівлі м”ясних порід великої рогатої худоби.
І для початку розповів про випадок з власної практики. Навесні далекого 1959 року випускник сільгоспінституту Козир молодим зоотехніком потрапив у колгосп “Перемога” Синельниківського району. Це село Діброва на березі Дніпра. А там якраз неприємність: рівно на сотню півторарічних телиць напав лишай. Як від нього
намагалися порятувати худобу? Відпрацьованим моторним мастилом розчиняли солідол, брали квачі – і нумо змащувати вражені лишаєм місця. Однак помагало, як мертвому припарка.
- А я знав, що лишай загоюється під пекучим сонцем, - говорив Володимир
Семенович. – Точніше, що від сонячних променів гинуть його спори. І запропонував
“авантюру”...
Трохи нижче села посеред Дніпра майже стогектарний острів. Плаский і порожній, як бубон. Піщаний. Від спеки на ньому не сховаєшся. Лише по периметру колом обрамлений неширокою смужкою зелені. Така-сяка трава, далеко не лугова. От пропозиція Володимира Козиря і зводилася до того, щоб переправити баржею на острів усіх хворих телиць. І залишити їх там на все літо. На виживання. Що буде, те й буде. Одначе їм майже капець. Деякі уже і на ногах не стояли.
- Голова колгоспу не відразу зважився, - пригадував Володимир Семенович, -
боявся гніву високого начальства і “оргвисновків”. Та потім ідея йому «сподобалася».
Це ж бо сховає подалі від очей перевіряючих ушкоджених страшними виразками
телиць!
Спочатку до худоби на острів навідувалися мало не через день, далі – рідше.
Згодом роль “наглядачів” виконували місцеві рибалки. Які на човнах причалювали до острова. Доповідали, що телички вичухуються. Що багацько поміж них уже і нівроку почувають себе. Та й з берега було видно, як на долоні, що худоба не надто страждає.
- А восени ми ледве виловили тварин, - закінчував свої спогади Володимир Козир. – Прудкі, дужі і бадьорі. Хтось обізвав їх “спортсменами”. Вгодовані по зав”язку, аж лискучі. І ніяких слідів від лишаю. Шерсть чиста, гладенька. Вважайте, що колгосп майже задарма, на дурничку виростив сто голів прекрасного молодняка!
Однак пройшло немало часу, поки на початку 80-х років минулого століття Козир, уже очолюючи науково-виробниче об”єднання з розведення худоби “Еліта”, за всіма правилами провів експеримент. Мета його була виробляти яловичину в умовах, наближених до природніх. Щоб не відгодовувати худобу в приміщеннях і на прив”язі
чи в загонах, підвозячи лафетами зелену масу. Або ганяючи щодня тварин туди-сюди степом – кілометрів п”ять-десять до випасів і назад. В даному разі підібрали понад 400 гектар неугідь. Знайшлися такі поблизу селища Таромського. Балки, пагорби та схили, там і тут порослі деревами і кущами. Напередодні залужили їх, засіяли різнотрав”ям. В тому числі злаковим – житняк, кострець, вівсяниця, осока, лисохвіст і тонконіг. Плюс
озиме жито, люцерна і кукурудза. Розчистили всі джерела і струмки, відкривши “постійнодіючі” водопої. Розставили й годівниці з кухонною сіллю та іншими мінеральними “добавками”. Нарешті обгородили, поділивши на три окремих сектори. І навесні, у травні, випустили туди три гурти молодих телиць та бичків м”ясних порід.
- І що ви думаєте? – Запитує Володимир Козир, щоб відповісти: - Худобі відразу припала до вподоби воля. Паслася з 3 годин ночі до 7 – 9 ранку. Після чого ховалася від спеки у лісосмуги. Лише пополудню, після 16 години, знову виходила на пасовища. З 11-ї ж вечора і до 3-ї ночі відпочивала на відкритих ділянках. В темноті у посадки не лізла. Воду телички і бичечки пили, коли бажали. На паші чередами майже не трималися. А за всіма ними постійно доглядали лише сторожі...
Жодна тварина не захворіла, підводив риску Володимир Козир, жодна не потерпала в негоду. Уже на початку червня скінчилося линяння. А восени, коли поставили на ваги, з”ясувалося, що в середньому на добу приріст живої маси кожної голови сягав від 610 грамів до 1 кілограма. Погодьтеся, у м”ясному скотарстві за традиційними нині технологіями такі показники обходяться в ого-го які витрати. А тут природа розщедрилася на всі сто відсотків!
___________________________________________

Далі буде?

Згодом же Інститут тваринництва центральних районів УААН, котрий очолював Володимир Козир, запатентував винахід. Пов”язаний з виробництвом яловичини за маловитратною, ресурсозберігаючою технологією. При  цілорічному і максимальному використанні природних пасовищ і довільних умов утримання тварин. Опікався цим
напрямком досліджень заступник Козиря, кандидат сільгоспнаук Сергій Олійник.

-Мова йде справді про вирощування м”ясних порід телиць і бичків на природі, без їх прив”язу чи й захисту у приміщеннях, - розповідав Сергій Олександрович. – А ще і при постійному та безперешкодному доступі худоби
до всіх кормів, в тому числі і тих, якими підгодовували.
Експеримент здійснювався у дослідному тоді господарстві “Поливанівка”, що у Магдалинівському районі. Тут відгородили чималий шмат “дикого” степу і засіяли його еспарцетом, райграсом та іншими травами. Хоч обладнали і кільканадцять годівниць, в які регулярно закладали переважно грубі корми на зразок сіна чи силосу.
Телиць та бичків випускали «на волю» порізно у восьмимісячному віці. І тримали літо, осінь та зиму – до повної “зрілості”.
До речі, я поцікавився, чи не переїдали тварини, допадаючись до поживи в годівницях, якої “неміряно”? Чи не “обдувало” їх потім? Уявіть собі, ні. Коли існує постійна гарантія не залишатися голодними, у телиць та бичків пропадає бажання “напихатися від пуза”. Тим паче за умови, що “снідати”, “обідати” чи “вечеряти”
можна, коли заманеться. Влітку у спеку тварини віддають перевагу спочинку у тіні і переходять на вечірньо-нічний цикл “полювання”. А осінні чи й зимові випробування не страшні, поскільки люди подбали про обладнання майже природніх затишків і схованок.
Потім ще в одному дослідному господарстві – в “Руно” Криничанського району – приступили до вирощування 7 – 8 місячних бугайців за “дикою” технологією. Тут зуміли засіяти так неугіддя бобово-злаковими сумішами, що урожайність трави сягала 15 – 20 центнерів на гектарі – цілком достатньо для ситої годівлі. Але й сконструювали
оригінальні самогодівниці для концкормів. Огорожі ж навіть пересувні – щоби рухатися на більш “соковитіші” місця. Де попередньо закладалися страхові запаси додаткової поживи.
Я тут знову поцікавився, а як же з прибиранням гною? А ніяк, сказали, себто ніяких проблем. Де-інде місця “стоянок” підсипалися соломою, то їх раз на рік доводилося чистити, вивозячи рештки геть. Оце і весь клопіт. На іншій території природа справлялася сама.

Ще Сергій Олійник розповідав таке. В давні-предавні часи велика рогата худоба не визнавала не тільки постійних стойбищ та тирлувань, а й стадного способу життя. Відтак “вожаків” поміж нею не було. Це знали ще степові кочівники, ті ж скіфи, котрі, як відомо, займалися скотарством. І те знали вони, що тварини, як і люди, є сильні та
дужі, нахабні, а є слабкі і ніби безвольні, безхарактерні. То у корівниках або й загонах на зразок літніх таборів сильні пригнічують слабких. І слабкі пасують та не набирають максимальних кондицій. Відтак і худобі “колективізація” не йшла на користь. А на волі зовсім інакше. Тут кожна худобина дістає можливість незалежно ні від кого і собі
на втіху “розвиватися”.
Звідси і суто господарсько-економічні результати. Якщо виробництво одного центнера яловичини за традиційними нині технологіями виливається в 20 – 30 людино-годин трудозатрат, то за ощадливою на природних пасовищах не більше, ніж в 2 – 3 людино-години. Себто десятикратна різниця. Стосовно ж суто енергетично-ресурсних витрат, то вони на 70 – 80% нижчі. За методом Козиря-Олійника “додатково створена вартість” складає 50 і більше відсотків. Як той казав, різниця є, і велика.
Ось чому науковці переконанні, що їхні напрацювання рано чи пізно, але неодмінно повинні отримати продовження і застосування. У конкретній практиці, ясна річ. Це, скажімо, неймовірно вдячна царина для малого та середнього бізнесу на селі.
Як і для одноосібників та приватних селянсько-сімейних господарств. Зараз на Дніпропетровщині стільки невгідь, свідчив Сергій Олійник, що на них можна вирощувати й відгодовувати 30 тисяч голів худоби м”ясних порід на рік. Так може варто згадати напрацювання дніпропетровських вчених, повернутися до них, щоб взяти на озброєння? А то як здійснили у нас аграрну реформу, Інститут тваринництва, котрий очолював Володимир Козир, недавно й ліквідували як такий, який наче не потрібен, про ідею та можливості «кочівної» відгодівлі худоби одразу забули, ніби їх і не було. Володимир Семенович вважав, що даремно. Необачно. Нерозумно, якщо хочете.