Олесь Гончар прагнув розповісти про Волю і Степ у романі «Великий Луг»
За матеріалами інтернет-видань
02.09.2025
29956
У колекції Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.Яворницького, серед архівних матеріалів Олеся Гончара, зберігаються унікальні рукописні нотатки незавершеного роману «Великий Луг», над яким письменник працював останні роки життя.
Великий Луг постав перед Гончаром у всій своїй красі й величі відразу після повернення з війни.
Світлана Мартинова, старша наукова співробітниця музею, мережа ФБ.
«Ще до того, як диявольське Каховське море затопило Великий Луг і козацьку Січ, не раз бував я влітку на Нікопольщині, ніби передчував біду, ніби хотілося надивитись востаннє на все, що невдовзі мало зникнути..., –напише він у «Щоденнику» 5 листопада 1993 року. – Щось мене так тягло в ці заповітні краї. Ще не чути було про сталінську злочинну «будову віку», але в повітрі вже висіла тривога, чула душа, що буде завдано по Україні ще й такий удар... Бував я тоді в Капулівці, схилявся перед могилою Івана Сірка (перенесений при затопленні на нове місце, той надмогильний камінь, кажуть, ще й досі «плаче»), найдовше бував я тоді в с.Покровському, де стояла колись січова церква, оглядав острів на річці Підпільній, де трималась до останнього Нова Січ і звідки Петру Калнишевському лягла дорога на Соловки...
Був я тоді молодий, чому ж не взявся писати про руйнування Січі? Але для кого? Хто друкував би? Все це було в якійсь заціпенілості від недавніх терорів... Саме слово «козак» викликало насторогу; пригадую, як герой льотчик дуже образився, коли я за столом повеличав його нащадком лицарів запорозьких...
–Ні-ні! – відмахувався цей телепень. – Ничего общего с козаками, я – сталинский сокол!...
Нещасна Україна з такими синами... Нема вже Великого Лугу...
А в 1990 р. біля могили славного кошового правилась урочиста літургія. Десятки тисяч людей стояли зімкненим колом, об’єднані єдиною спільною думкою, і якесь дівча, фотографуючи подію, випадково вхопило в кадр стареньким апаратом клаптик синього неба... А потім виявилося, що в кадрі відбилося таємниче, небесне щось... Якась темна, але виразна, чітка цятка... Досі гадають – що то було? Чи то над людьми витала їхня зматеріалізована воля, дух свободи, спільний магнетизм, що випромінювали їхні душі? Чи був то знак самих небес, саме Боже благословіння?
Повно тайнощів ще береже в собі ця загадкова козацька земля!» (Гончар О. Щоденники, Т.3, С.493).
Готуючи видання «Спогади про Олеся Гончара. Дніпропетровський період» (Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2013), я знайшла згадку придніпровського письменника Петра Біби, який супроводжував Гончара у 1947 - 1948 роках у його поїздках місцями козацької слави – Микитинської, Чортомлицької, Томаківської, Нової Січі, які в різний час споруджувалися на території Великого лугу, а також на могилу кошового Сірка. Переживши безліч драм і трагедій у роки Другої світової війни, Олесь Гончар хотів увібрати в себе усю повінь сонця, дихати цим небом, відчути той присмак волі, який дарував Великий луг, кожному, хто побував там.
Роздуми про Великий Луг не полишають письменника. У 1976 році він запише на аркуші паперу: «УРА! Назва роману «Великий Луг». І все, до кінця, всю правду!... боже! Це мить – озаріння.16.07.1976 року, о 18.45. Смішно? А я хочу запам’ятати цю мить».
І як підтвердження слів Біби: «Найперше враження – простори… Людина з Півночі (йдеться про приїзд на будову Каховського водосховища Художника, який має створити фільм про нову будову) ніколи не бачив такої повені сонця, таких сліпучих пісків по берегах ріки, цієї степової Амазонки (згадав, що в літописах цей край поетично звався – Білобережжя… (Сонце й сліпучість пісків, а надто ж – небеса… небеса тільки в Італії бачив такі, коли був там в юності у відрядженні… Сяючі небеса, що про них є згадка у Гоголя…».
Все це дивовижно і геніально передано Художником. І як мить його прозріння самотній лелека. «… Під верболозом стоїть у надвечір’ї високе хтось, в сорочці. Біліє зовсім як людина… самотній Лелека, Не боїться. Безстрашний… Ось змахнув важко крилами, потягся всім тілом уперед і злетів так само важко.. Невисоко летів над лугами, над травами – чи не хотів вище чи не міг… Потім ще раз пролетів над нами – великий, як людина…».
Суцільною ниткою різні тематичні пласти «Великого Лугу» об’єднує образ Дмитра Яворницького. Його постать захоплювала і хвилювала Олеся Гончара давно. Образ Яворницького постає зі сторінок роману «Собор», «Думи про океан», як захисника скарбів, «який воскрешає славу минулих віків, задля неї живе…».
«Він (Яворницький) не міг змиритися, щоб що-небуть зникало.
Він хотів уберегти все, все.
В цьому вбачав місію свого життя, свого покликання на землі. Це було його щастям і горем.
І це ж було причиною найжаркіших, найболючіших і найсміливіших його конфліктів зі всіма тими, з ким він одночасно жив на планеті».
«Яворницький ще не знав, якою буде прийдешність Великого Лугу, але ніби передчував його долю… І тому так усе визбирував, фіксував, карбував у пам’яті, щоб іншим передати…
Не знав, не міг знати, що пройде тут [потім] і електропилка і валитиме череваті вікові дуби, як і тонкий верболіз…»
З великим болем пише Гончар про приреченість краси, білих хаток, квітучих садків…про болото синьо - зелених водоростей замість плавнів Великого лугу, про «сморід на всю Україну» Каховського водосховища, про порушення усталених незліченних природних зв’язків.
«Часом йому привиджувалась лиса планета, яка геть винищила свої ліси і внаслідок цього задихається без кисню.
Єдине, що на ній росте – синьо - зелені водорості. Ті, якими три мільярди років тому починалось життя і ними ж таки, можливо, кінчається.
Вони – цілі материки синьо- зелених – забили собою океани, перетворивши їх в отруєне, мертве, смертоносне болото. Океани, які так звабливо голубіли першим космонавтам, стали пристанищем анти життя, джерелом само задухи».
Рукописи були передані Валентиною Данилівною Гончар для експонуванні на виставці «Життя як джерело» до 95-річчя з дня народження О.Гончара у музеї «Літературне Придніпров’я» (2013 рік). Окрема зала виставки була присвячена темі «Великого Лугу». Рукописи роману були проілюстровані унікальними фотографіями з архіву Нікопольського краєзнавчого музею затоплених дніпровських плавнів Великого лугу, які за спогадами письменника Петра Біби, бачив Гончар. Таке експозиційне рішення дозволило провести головну думку письменника про те як руйнація середовища впливає на порушення рівноваги в душі людини.
Роман залишився не завершеним. Але навіть ці нотатки свідчать про жагуче бажання письменника урятувати від запропащення цілий материк нашої національної історії, увічнили в нашій пам’яті український світ, де у кожному куточку відчувалося дихання волі...
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ