А НАМ ВСЕ МАЛО - ДАВАЙТЕ ЩЕ

Микола Нечипоренко 10.04.2024 3379

                            

НЕДАВНО оприлюднено, що за даними Держстату у січні цього року в господарствах всіх категорій України вироблено 456 тисяч тон молока, а це на 29% менше порівняно з груднем минулого року. Окремо на спеціалізовані фірми та сільгосппідприємства виробленого молока-сировини припало 38%, а в приватному секторі сільського населенням надоєна решта - 62 відсотка. Одначе при цьому в своїх присадибних господарствах селяни отримали 213 тисяч тон, що на 67 відсотків менше порівняно до грудня минулого року. І відразу повідомляють, що 88% молока, котре йде на промислову переробку, одержують у великотоварному виробництві, а тому «скорочення надоїв в одноосібних селянських господарствах не сильно впливає на отримання загальних обсягів молочної продукції». Так то воно так, а аналітик Асоціації виробників молока Георгій Кухалейшвілі попри це одразу знайшов потрібним зауважити, що вже зараз то «промисловий сектор не встигає компенсувати стрімке падіння обсягів надоїв в господарствах населення».

Правда опоненти Кухалейшвілі не бачать в цьому анічого страшного. Навпаки вважають, наче рано чи пізно від «домашнього» молока доведеться відмовлятися, оскільки «неминучий поступовий перехід харчової переробки на сировину екстра гатунку, яке має відповідати європейським нормам якості і яке постачати здатні тільки молочно-товарні ферми, тим паче спеціалізовані потужні комплекси». Молоко ж з присадибних господарств і навіть молочних кооперативів власників міні-ферм, якщо хочете знати, згідно Наказу № 118 Мінагрополітики  від 12 березня ще 2019 року по завершенню воєнного стану буде, образно кажучи, забраковане – заборонене для масової переробки на молочні продукти. І взагалі за прогнозами економічні реалії складатимуться ніби так, що собівартість у невеликих господарствах зведеться нанівець і тому «найбільш стійкими до викликів залишатимуться винятково молочно-товарні ферми, які утримуватимуть поголів’я дійних корів не менше, ніж 400 голів».

Отакі невеселі перспективи вимальовуються для молочарської галузі, і вони, так і знайте, в першу чергу матимуть негативний вплив на виробництво молока у приватних селянських господарствах. Якось легко і безтурботно про це попереджають, може й навмисне «забуваючи», що корівка на сільському подвір”ї споконвіків була годувальницею для цілих родин. Хоч навіщо далеко ходити, якщо у дев”яності роки минулого століття – в роки розвалу колгоспів і сіл також – дійсно сім”ями виживали селяни за рахунок корів. Себе мали чим прогодувати і свіжу та чи не єдино можливу тоді копійку отримати за здачу молочка заготівельникам переробних підприємств. Але й сьогодні багатьом у селах, де безробіття або винятково сезонна зайнятість сягає сумних меж, без корови у дворі ні туди, ні сюди…

Чи ні? Чи передаємо куті дьогтю? Ось недалечко від обласного Дніпра є гарне село Соколове. Воднораз воно й під боком «курортної» присамарської зони, і суто степове. Років десять тому мені вперше туди довелося завітати: відпочивав на природі разом з внучкою, котра тоді і в школу ще не ходила. То невістка, а її мати дуже вже переживала за дочку і раз у раз телефонувала: що у тебе, Катрусе, нового?

-Та скільки ти будеш про це питати!? – Здивувалася врешті-решт Катя. – У нас тут тільки дві новини на день. Вранці через усе село гонять череду на пашу, а ввечері корів заганяють назад по дворах. Інших новин немає…

А минулого літа знову опинився я в Соколовому. І перше, що кинулося у вічі – немає уже в селі череди. Не гонять корів ні туди, ні сюди. Ні вранці, ні ввечері. Що не дивно, як вніс ясність тутешній корінний мешканець Анатолій Різник, якщо пасти корів уже немає де. Тим більше немає де й сіна накосити в зиму. Довкіл, мовляв, пасовища та сінокоси розорали від межі до межі. Заледве не від околиць села до обрію, а то й за горизонт.

-Це ми з Наталкою ще тримаємо одну корову, хоч раніше тримали три, - мовив Анатолій, - та он з того краю тримає дві сім”ї, з іншого дві чи три. Оце і все тепер. Яка череда? Нас же не багато тепер, кожен пасе чи припинає, де може. А точніше у селі то вже через одну порожні хати, отож і вище колін у бур’янах покинуті городи – вони й виручають ще…

Я відразу згадав, що якраз також років десять назад у Великомихайлівці Покровського тоді району землевпорядник сільради Микола Фесун з сумом говорив, що «не дивлячись на близькість до села Дібрівського лісу, звірів та птахів довкола нього помітно поменшало». І є на це причини? – запитав я. Є, і суттєві, сказав уже тоді Микола Сергійович, і уточнив: бо незайманих, диких островів і острівців дикої степової природи поза межами лісу поменшало. Розорюють вздовж і впоперек степ, де недавно майже заповідні зони були, або й ті ж балки та крутосхили, от вони і служили місцями проживання як малих та чималих тварин, так і птахства тим паче.

-Скажу більше, - докинув Микола Фесун, - слідом меншатиме по селах і  свійської худоби. Маю на увазі корів. Бо незалежно від «зелених конвеєрів» чи посівів кормових культур у недавніх, але уже колишніх колгоспах селяни зі своїми коровами завжди були міцно прив’язані – вважайте «припнуті» - до навколишніх пасовищ і сінокосів. А того й іншого меншає і меншає, скоро ніде буде пасти і коз, не те що корів…

ОСЬ ТАК тісно переплелися корови-годувальниці і сільський народ, звірі та птахи, соціальні, побутові і земельні реалії лише з однієї суттєвої причини – знищуються дикоростучі, навіть заповідні степові екосистеми з загребущою метою переведення їх у сільськогосподарське використання. Останнім часом це відбувається на рівні лихоманки. У нас на Дніпропетровщині, куди нині не поткнись, це видно як на долоні. Де ще вчора буяли незаймані трави по пояс на схилах пагорбах чи поблизу ставків або й в долинах річок, у вибалках і так званих неугіддях, по всіляких урочищах і луках тепер повсюди рілля, рілля, рілля. Що ви хочете, якщо розорали навіть ландшафтні парки і природно-заповідні ділянки та місцеві заказники. Наразі не менше тридцяти випадків, коли прокуратурам доводилося і доводиться повертати територіальним громадам «освоєні на рівні піднятої цілини» навіть землі заповідного фонду. І роботи з цього приводу не початий край: з 179 об’єктів незайманих ділянок наразі розорали тут уже більше ста – разом 3 тисячі 381 гектар. То що тоді говорити про пасовища і сінокоси, якими споконвіків користувалися селяни, а тепер їх або приватизували, силоміць – підступно і підло, якщо хочете знати - відібравши у власників домашньої худоби, або десятками, сотнями і навіть тисячами гектар також пустили під плуг «для ведення сільськогосподарського виробництва». А частіше як те, так і інше вчинили, разом узято.

Як же це могло статися? – поцікавився я у правоохоронців. Чому ніхто й ніде не схаменувся, ніхто не здіймав переполох, щоби припинити відвертий земельний розбій? Адже дійсно за даними ГО «Українська природоохоронна група» у Дніпропетровській області найбільше перевели у статус ріллі земель, котрі до цих пір залишалися не розораними. Правда, скільки точно, дізнатися не вдається. Одні у високих кабінетах посміхалися, що «якщо давним давно у нас не проводився перепис населення, то про який облік «нововведених» угідь може іти мова»? Особливо після справді кількалітньої епопеї схожого щось на одурманене полювання: кожен дикоростучий клаптик сприймався здобиччю для заробітків. Ще інші й глузували мені у вічі: «А хто знає, скільки розорали? А хто й знає, так одначе не скаже». Нарешті мій давній знайомий Володимир Пилипович, який свого часу працював директором і радгоспу, і тепличного комбінату, а насамкінець в агропромі області, розповів зовсім я б сказав так - фейлетонне. Приїжджають до нього, каже, два хвацьких ділка і говорять: Ви довго були тут не останнім в аграрному секторі, знаєте область, як свої п”ять пальців, то підкажіть, де ще є нерозорані гектари, які можна запропонувати сільгоспвиробникам в оренду чи й тимчасове володіння – за «ексклюзивну» інформацію, мовляв, вони неодмінно віддячать.

Так от, слухайте далі, чим це пояснили грізні правоохоронці. Скринька, сказали, легко відчиняється: битих три попередніх роки практично єдині на місцях управління Держгеокадастру стосовно земель правили бал. І правили, як хотіли. Точніше з майже неприхованою вигодою для себе. З тією вигодою, яку зараз називають неправомірною. Вседозволеності не цуралися тому, що панувала парадоксальна ситуація: Держгеокадастр повсюдно замикав на собі вирішення земельних питань, з іншого боку був і головним та єдиним також… контролером дотримання законодавства на цей рахунок. Коротше сам п’ю, сам гуляю, бо сам і наливаю, сам стелюся і сам лягаю.

Хоч чимдалі і не зовсім це так практикувалося. В обласній прокуратурі наводять кільканадцять десятків прикладів, коли діячі Держгеокадастру тут легко і спритно знаходили спільну мову перш за все з ватажками утворених адміністративною реформою об”єднаних територіальних громад. Якщо не всі вони, то одначе густіше, ніж через одного засвоїли, як «Отче наш», що до рук брати «прихватизацію» досі «вільних» ніби земель, в тому числі і пасовищ та сінокосів скажімо – дуже це вигідно і прибутково. Способів свавільних діянь у цих випадках більше, ніж ви думаєте. Вибуття з державної власності земель ландшафтного заказника «Бакаї» приміром відбулося винахідливим шляхом переведення їх в… присадибні ділянки. А це небагато і немало – 220 гектар. Їх вартість наразі сягає майже три з половиною мільярдів гривень.  Або служби Держгеокадастру на Дніпропетровщині запровадили свій власний «місцевого значення» закон: відтепер розміри та межі як охоронних об”єктів на зразок природних заказників, так і пасовищ та сінокосів треба… засвідчувати новими землевпорядними проектами. Без них заказники не заказники, пасовища тут не пасивища. Але навіщо, якщо землям, наділеним охоронними статусами, розміри та межі ще при їх створені присвоєно Положенням про подальше існування подібних об”єктів? А щодо пасовищ та сінокосів, то знову ще від тоді, як сільським радам повернули повноваження розпоряджатися землями і поза межами населених пунктів, вони радо нанесли на карти і вигони та луки, балки, схили і пагорби і так далі, як то було ще за колгоспного ладу. У випадку з ними сталася інша річ, що глави теперішніх громад дійсно масово й заходилися на свій лад, отож точніше для свого зиску розпоряджатися цими земельними ділянками.

Тут ніяк не можна не висловити і «фе» на адресу правоохоронців, перш за все прокуратур. З одного боку не заперечиш, що ними в області  порушено чимало кримінальних справ стосовно земельних зловживань як районних державних адміністрацій, і колишніх також, так і нинішніх особливо ватажків громад. В приклади можна згадати провадження щодо посадовців з Ниви Трудової колишнього Апостолівського району чи цілої організованої групи злочинців на чолі в минулому з головою РДА у Новомосковському районі – ну і так далі. От тільки розслідуються подібні справи тут чомусь роками, а коли потраплять в суди, і невідомо, і не видно. Чи як сказали «знавці» подій саме у Новомосковську, «правоохоронцям теж необхідно годуватися і годувати свої сім”ї»? Невже коло замикається?

 А ПОКИЩО ґірко та прикро, що на славній Дніпропетровщині серед інших регіонів України в агонії розорали таки найбільше донедавна цілинних земельних ділянок. Бо давайте врахуємо, що в 60-ті та 70-ті роки минулого століття тут, у тодішньому сільськогосподарському інституті до речі, виникла науково-практична школа з рекультивації порушених земель. Як відомо всім, в області вистачало і вистачає досі зіпсованих територій, в тому числі і орних гірничо-видобувними і гірничо-збагачувальними підприємствами, кар”єрами та рудниками. А над шахтами як залізорудними, так і вугільними виникли цілі пустелі земель, що осіли чи й провалилися. То вчені-аграрники на практиці й заходилися займатися їх рекультивацією – відновленням і відродженням. Та тільки зауважте – не повертаючи у сільгоспвиробництво, а перетворюючи на лісові масиви чи паркові зони, своєрідні рукотворні природні поляни та луки і тому подібне. Подібне до прадавніх порослих травами і перелісками степів. Які можна сьогодні, скажімо, побачити навколо марганцевих шахт та гірничо-збагачувального комбінату теперішнього міста Покрова і у Нікопольському районі по-сусідству. Невже досвід і надбання цієї наукової школи сьогодні не інакше, як буде списане, з сумом кажучи, в архів? Невже вони не лише зараз не затребувані, але й  ніколи уже не будуть затребуваними?

Але це ще не все. А в кінці минулого століття на основі доробку вчених з рекультивації порушених промислово-виробничою діяльністю земель тепер уже в Дніпропетровському аграрному університеті під орудою його ректора Миколи Масюка почала формуватися нова не менш значима наукова школа – зі створення природно-заповідних екосистем в першу чергу на еродованих та деградованих і сільськогосподарською теж діяльністю ділянках. Більше того, Микола Трохимович підготував резонансний проект виведення з обробітку для початку полів на схилах крутизною від трьох градусів і далі, ясна річ. Бо «земля кругла, не всі і рівні, як столи, розорані масиви, від чого деградують». На цьому програма науковців агроуніверситету не зупинялася: за десять років вона також пропонувала орні площі зменшити на 15 відсотків «шляхом консервації з подальшим їх залуженням в степовій зоні та залісненням в лісостеповій». Щоб засіяні пшеницею межували не з засіяними соняшниками скажімо, а різнотрав’ям, а то й дикоростучою рослинністю. І тепер тим паче увага: окремим розділом програми науковців на чолі з Миколою Масюком передбачалося «створення і відновлення сіножатей та пасовищ відповідно до обгрунтованих наукою і світовою практикою показників та з урахуванням регіональних умов і особливостей».

-Український чорнозем і український степ, - говорив Микола Масюк, - не вдасться зберегти та й порятувати теж без створення нових та розширення існуючих і об”єктів природно-заповідного фонду. В межах, до речі, теж наразі ще сільськогосподарських угідь.  

Ось такі напрацювання дніпровських вчених-аграрників і їх виконавців у навчально-дослідному радгоспі аграрного університету, як то кажуть, мали місце. Та не отримали і не мають нині продовження – ось біда, і велика. Хоч здавалося б, що на державному рівні донедавна намагалися «вирішувати проблему дисбалансу природних ландшафтів та опустелювання степів». Ще у 2003 році ці цілі декларував Наказ Мінагрополітики України за №280, який у 2016-му був повторно продубльований. Стратегію «удосконалення механізму управління в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення та розпорядження ними» вимагала і Постанова Кабміну №413 від 7.06.2017 року. Але на практиці нічого з наміченого не виконано.

Навпаки, ситуація чимдалі стає складнішою і вже не менше, як навіть безповоротно згубною. Нагадаємо: останні радянські статистичні довідники стверджували, що в Україні було розорено 53.6% усіх земель. Це найбільше в Європі. Скільки зараз, ніхто, як ви уже знаєте, не береться оприлюднювати – з цим обліком справді як і з переписом населення. Втім, значно гірше: тим часом відбулося та й досі відбувається масове і неконтрольоване «освоєння цілинних земель». То якщо в прикінцеву радянську пору ми на цей рахунок були дійсно попереду всіх на континенті, так сьогодні й поготів. Зрештою, достеменно відомо, що в країнах Європи нині 21% їхніх територій – це природно-вцілілі чи відтворені, а в Україні їх трохи більше чотирьох відсотків.

І таке враження, що найближчим часом і цих не стане. Держава не те що діє не тільки не вимогливо і не послідовно – у недавно оприлюдненому «Пріоритетному плані дій Уряду на 2024 рік» Кабмін пнеться розорати усі степи, луки і пасовища. Не вірите? Перечитайте урядовий план самі. Сільські люди наскрізь його «прочитають». І збагнуть «сенсаційне» для себе: планом передбачені розробки і подання до Верховної Ради України законопроектів, які громади змусять, по-перше, продати у приватну власність усі пасовища та сіножаті «під ріллю», а по-друге дозволять на місцях землевпорядникам аж бігом самостійно вносити межі земельних ділянок у кадастр і без контролю. Ото вільним настане воля! – згодні? Не менше, ніж кум королю і сват міністрам у Києві. Нарешті третє: програмується… ліквідація шматків незайманих зон між полями «в рамках консолідації земель». Себто наперекір здоровому глузду, світовій практиці і напрацювань вітчизняних вчених та досвіду вітчизняних же аграрників – кінчаючи шкодою своїм же селянам.

Забагато уже розорано? Так нам все мало – давайте ще! Усю природу під плуг! Під ріллю! А селяни нівроку проживуть і без корів на своїх садибах. Їхні корови молока дають все менше і менше, і некондиційне вкрай, не якісне – навіщо воно нам? При цьому чиновники Мінагрополітики та Міндовкілля і екології разом з чиновниками Кабінету міністрів роблять вигляд, наче з усіх сил печуться про благо сільського народу і збереження вітчизняного села. Тільки от першим живеться все скрутніше, а друге безлюднює і заростає бур’янами та чагарникам – наче бодай собою намагається зберігати острови дикої природи.

                                                                                        Микола НЕЧИПОРЕНКО.


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ