Смерть в окупації

Випадок, про який щойно повідав «Dnepr.info», не можна залишати нині без уваги: з села Олександрівки, котре ще недавно було фактично на околиці районного центру Покровського, поліцейським довелося три кілометри в брід снігом ледве не по коліна майже виносити пішки померлого там 58-мирічного чоловіка. Іншого варіанту не було. Олександрівка давно не просто день і ніч під постійними обстрілами окупантів керованими авіабомбами та дронами, а розгромлена вщент. Суцільні тут розвалля, вирви та горби і ями, купи битих ще недавніх селянських домів - ні проїхати, ні пройти також. Два мости з обох кінців села через річку Вовчу тим паче давно зруйновані рашистами явно зі злістю та ненавистю до місцевого народу. І от з Олександрівки надходить повідомлення, що в одній його напівзруйнованій оселі залишився померлим не скільки може й літній віком, а що хронічно серйозно хворий місцевий чоловік, так це точно. Його рідні та близькі з різних причин, не виключено що і зі зрозумілих, опинилися образно кажучи неспроможними прибути сюди за покійником, а громади як такої тут уже й
немає – чимале село, перебуваючи під безперервними обстрілами озвірілих путінських загарбників, пережило досі не одну хвилю примусових евакуацій, в тому числі і людей «невиїзного» віку чи обмежених фізичних можливостей.
А ось справді не здоровий та самотній там чоловік чи то зважитися не міг залишати рідну домівку, повну нажитих таких-сяких статків, а разом з нею і двір з господарськими спорудами та присадибним городом, чи то надіявся
до останньої миті на поміч знайомих і родичів – цього сьогодні до пуття уже і пояснити нікому. Тільки от що непоодинокий це випадок, сумніву немає.
Таки бага то хто серед селян у «проблемні» свої літа не знаходять у собі не тільки чесно кажучи сил, але й можливостей, особливо як фізичних, так і фінансових вирушати по суті не відомо куди. В результаті обирають за краще «немов у тій кукурудзі пересидіти» біду, нещастя і напасть… вдома. І ви скажете, що це не проблема сьогодні перш за все для селянського люду, якому усе своє життя далі рідного села часто-густо бувати ніде не
приходилося, а до чого він усім своїм єством приріс і прикипів, так це до рідної землі і рідного села?!
Результат же який, які маємо наслідки? В даному випадку двом стражам правопорядку Павлу Дерев”янку та Івану Охвату довелося по «бездоріжжю» даруйте і по суті то на руках, то на чомусь схожому на ноші чи «саночки» три
дійсно кілометрів виносити і вивозити померлого з-під обстрілів і снарядів та вибухів. Отож і себе вимушено підставляючи під реальну небезпеку. А інакше б сільського дядька, котрий до речі був колись у місцевому колгоспі серед кращих і сумлінних його трудівників, ніхто б гідно і не поховав. А що б на покійника чекало - ви уявляєте? Скажемо прямо – найбільш ймовірно зграя голодних і не менше віз здичавілих загарбників злих псів. Адже останніх в Олександрівці як даруйте… собак нерізаних тільки зараз й вистачає. Ніхто не перечить, що вимушена евакуація чи не в першу чергу сільського населення сьогодні страшна трагедія. Як ми не станемо перечити, що і для влади, тих же громад неабияке випробування, з яким починаючи з посадовців обласної адміністрації і кінчаючи посадовцями місцевих рад та виконавчих органів таки через надмірне навантаження ледве справляються, але ж справляються часом з останніх сил. Одначе це нині найскладніше і найдраматичніше, що перепало на долю і прифронтових донедавна, в зараз уже й сповна фронтових сільських громад і нашої Дніпропетровщини. Ситуація з тимчасово чи вимушено так званими переміщеними особами мало казати напружена, суперечлива чи й пекуча та нестерпна – вона сягнула рівня трагедії нашого народу. Чи вдається максимально рятувати народ в цих обставинах навіженої рашистської війни?
Смію запевнити, що на величезний жаль ні. Я сам родом колись чи не з найкращого в області районного центру Покровського, а маю багато друзів та знайомих не лише там, а і в довколишніх практично поголовно евакуйованих
нині населених пунктів і Маломихайлівської та Великомихайлівської і сусідніх Межівської та Новопавлівської громад. Так що не з повідомлень тих же Єдиних новин, а зі слізних сповідей земляків знаю, які непереливки випали
на їхню долю часом аби куди небудь негайно і стрімголов тікати з-під щоденних атак оскаженілих руських потвор. А розуміючи неминучість для сільських людей неймовірних труднощів та випробувань, пишу цей коментар
з метою аби ще дужче посилили, подвоїли чи й потроїли на цей рахунок свої зусилля і старання усі причетні до трагедії в області державні, виконавчі та самоврядні служби і громадські та волонтерські рухи. Крім їх і нас за їх і нас ніхто цього не зробить.
Але вважаю за необхідне звернутися і до сільського люду потерпаючих від хижацької війни регіонів і територій. Не треба надіятися і вірити та чекати, наче путінське очманіле фашистським дурманом кодло схаменеться і лишить
нас у спокої. Навпаки кремлівський фюрер у сто крат страшніший від свого часу фашистського фюрера Адольфа Гітлера. Так званий збочений «руський мір» не на життя, а на смерть затіяв терор і геноцид української нації, воліючи нищити від новонароджених наших дітей і кінчаючи найстаршими поколіннями у всіх селах та родинних гніздах. Наше завдання вистояти і не здатися та не померти і не загинути у своїх рідних домівках.

Світлина - Поліція Дніпропетровської області