«Стояла я і слухала війну...»: поезія часу жінки-піхотинця, Героя України Олександри Давиденко

  Колишня журналістка із Запоріжжя, військовослужбовиця Національної гвардії, кулеметниця Олександра Давиденко (Вирва) стала першої жінкою в історії Нацгвардії, яка отримала звання "Герой України".

   "Стояла я і слухала війну...", - це перший рядок одного з найбільш вражаючих для мене її віршів. Зрозуміло, що це - парафраз поезії Лесі Українки "Стояла я і слухала весну, Весна мені багато говорила" із поетичної книги "Думки і мрії". Поезії про весняне пробудження світу, про "пісню дзвінку, голосну", про "молодощі, радощі, надії", які знову оживають, коли все на цій землі оживає після крижаного зимового безруху.

   Олександр Хоменко, військовослужбовець НГУ, історик, "Історична правда".

   Цей вірш дзвінкими дитячими голосами декламують школярки на різних весняних святах - бо починається новий цикл змін у Всесвіті, змін, які віщують народження нового житя, нового початку в одвічній пульсації космічних ритмів. Але в Олександри Давиденко, жінки-піхотинця із фронтовим позивним Вирва, це звичне всім поетико-особисте "слухала" іншою акустикою повниться - страшною і доглибно жаскою акустикою нашого часу, часу не весни, а кривавої нескінченності війни. Війни, у якій лише пітьма. Навіть, якщо це день - усе одно пітьма. Навіть якщо сонце світить - це чорне сонце пітьми:

Стояла я і слухала війну...

Вона зі мною не наговорилась...

Вдивлялась я в навколишню пітьму...

Й почула як там десь життя спинилось...

    Тут, у цій поезії, її, Олександри Давиденко, голос - із самого осердя вогню, болю, загибелі, але також - із осердя звитяги, відчайдушної самопожертви, справдешньої лицарськості. Це вже не радісно-хвилююче, як у знаному всім вірші Лесі Українки, передчуття оновлення, це весна, яка не стала весною, "радощі й надії", що розсипалися кіптявою спалених доріг, це вдивляння авторки в "навколишню пітьму" часу, який перестав бути часом, а став вервечкою розірваних секунд між "прильотами", замість збереженого у пам'яті ще зі шкільної лави класичного, Лесиного - "співала пісню дзвінку, голосну".

   "Й почула, як там десь життя спинилось", - говорить Вирва у своєму поетичному діалозі із Лесею Українкою, парадоксально продовжуючи велику нашу, як називав її Дмито Донцов "поетку українського Рісорджіменто" і водночас опонуючи їй. І голосу Вирви віриш, бо за тим голосом - її досвід.

   Досвід, який можна лише прожити, відчути порами шкіри, обпеченою долонею, коли у тисняві бліндажу випадково торкаєшся після стрільби розчервонілого полум'я гасника, вдихнути всією глибиною легень разом із запахом отруйних газів із шиплячих балончиків перед позицією... Інакше кажучи, відчути все це - те, що словами не зовсім описати, а, може, й зовсім не описати ніяк. Відчути Спірне з полями і посадками довкола нього, у якому рідний наш батальйон "Свобода" два з гаком роки поспіль, від весни 2023 - го до літа 2025-го, на всіх тих наших ротаціях...

   І в якому, у ярах і поораних вибухами полях довкола нього, у довколишніх селах, де зруйновані хати дивляться в порожнечу мертвим поглядом вибитих вікон, скільки лишилося назавжди людей і спогадів. Відчути цю сліпу темінь між деревами, броню від точки накопичення до точки вивантаження, де всередині забито чим тільки можна, від цинків та яшиків із б/к до паків з водою та генераторів, і зрозуміло чому на великій швидкості, і калашмат тримати подалі від обличчя, щоб на тих ямах зуби не повибивати, і коли вже на місці, на все 30 секунд, бо якщо зверху "змалюють" і накриють вогнем...

   І тільки коли, зашпортуючись через усі кущі й пеньки, чіпляючись головою у касці за кожну гілку і тягнучи із собою зброю, наплечник і все, що тільки можна й не можна, заповзеш у нору на вході позиції і випаленими ядучою пеленою цієї невідчепної чорноти очима будеш намагатися щось розгледіти, і лише трохи згодом, коли знову закладуть вхід мішками із важкою донецькою глиною і запалять окопну свічку, зможеш таки розрізнити серед коливкої пітьми обличчя, зріз земляної стіни із жилавими ребрами коренів, постріли для РПГ у кутку, зеленаву цяточку вогника "радєйки, тоді і тільки тоді можна відчути цей простір, цей вимір світу, це буття так, як відчула його Олександра Давиденко, коли писала в іншій своїй поезії там, на позиції там, біля Спірного:

Тут не має ні міри, ні краю, ні часу...

Тут лунає тільки твоє серцебиття...

Воно стукотить у голові та вухах...

Виходжу в нуль, на нулі, з нуля...

Я в передчутті...

   Бо тут справді немає "ні міри, ні краю, ні часу", тут, на лінії бойового зіткнення, на нулі - нулів, як у давній українській колядці про сотворення світу, де співають, що спочатку не було ні неба, ні землі, тут все починається і все завершується. Там, за нею, позаду, живе життя, чим далі, тим більш живе, а перед нею - загибель, чим далі, у той бік, де московити, тим мертвіша, зі скелетовано-хижим вишкіром та чорною кіптявою пожарищ.

   А тут, на нулі, лінія позицій, яка стрічкою відділяє життя від смерті, світ "садка вишневого коло хати" від чорного провалля, де ні садка вже, ні хати, тільки здоровенна заглибина від КАБу і шматки битої цегли довкола. Тут початок і кінець, тут Альфа і Омега, тут предвічне перетікає в минуле, а сучасного вже й зовсім не залишилося. Тут - найважливіше з усього важливого. І тут - жінка-піхотинець із позивним Вирва, яка називає поетичну книгу рядком зі свого вірша - "В нуль. На нулі. З нуля". Бо, як ніхто інший, має право саме так її назвати.

   ...Вирва - коли я вперше почув цей позивний? Здається, пізньої осені 2024-го там, на полігоні, на злагодженні. Після реабілітації по пораненню знову повертаюся в рідну 8-му роту, вихід у ліс разом із 7-ою, облаштування позицій, маскування від дронів і всіляке таке, десь на перепочинку, збираємося разом і хтось із побратимів мені: "А ти хіба не знаєш Вирву із 7-ої? Це ж героїчна жінка, журналістка, вона на Запорізькому воювала, тепер у нас, я зараз вас познайомлю, вам буде цікаво поговорити". Нетривала розмова із нею, переважно, на теми літературні, про Маланюка, настільки пам'ятаю, але, справді, коротко й ескізно - я взагалі знічуюся при першому знайомстві і не знаю до пуття, про що вести мову.

  А далі вже зима 2025-го, позиція Касатка, Рево, наш старший позиції, який кілька разів у розмовах про неї, із підкресленою повагою: "Вирва - це боєць, це справжній боєць". А потім початком березня був той бій на позиції Вирви. Бій, про який зараз знає ціла Україна, бо розмова, яку уже по завершенні цієї історії записав із Вирвою військовий журналіст Юрій Бутусов, розлетілася....

   Сюжет там вартий і розмови, і роману, і кінострічки - у кращих традиціях блокбастерів, зі спецефектами, широкими планами і повільним рухом кінокамери. Сюжет про штурм чортами позиції, на якій тільки троє наших (Вирва, Шустрий - побатим із моєї 8-ої роти, колумбієць Піньйо), штурм, коли перед тим вже впала Зірка - опорна наша база на тій лінії оборони, коли москалі підірвали вхід і всі наші там у бліндажі два дні заваленими були, коли у Шустрого і Піньйо пораненя - і то зовсім не легкої, і навіть не середньої тяжкості. Але це зараз я знаю про це, а тоді... Тоді, пам'ятаю, на Касатці ми десь із добу думали, що, може так бути, Вирва і всі, хто з нею, на жаль... Бо зв'язку не було ніякого, а це на війні найгірше: коли темінь невідомості і сто думок у голові.

   А потім був вихід, коли Вирва розкопала завалений вхід, порозтягувала колоди перекриття і почала виводити своїх людей: вона була на "радєйці" вже, її вели дроном, ще на тому виході вона двох москаликів завалила... Я того, звичайно, не бачив і точно не все в деталях знав, а тільки чув. Може, не все, але головне чув.... Добре пам'ятаю той, тоді, видавалося, безкінечний час, коли сидів біля мішків із землею на "Касатці" із калашматом і "радєйкою", контролив вхід і слухав, як Вирва виводила людей тими ярами, які скількі крові нам попили, а згори їй передавали, скільки кроків праворуч, скільки ліворуч, коли вгору, коли прямо.

   Вона щось перепитувала, їй знову повторювали... Тоді всі молитви, які тільки знав, про себе подумки повторював - виявилося, що знав їх критично мало, довелося не по одному колу проганяти. Дивне таке відчуття, коли все розумієш, ніяк втрутитися лише не можеш. І в душі все перевертається від вимушеного безсилля... І яким просто подихом щастя війнуло, коли почув, що Вирва таки дійшла. І всіх наших довела. Живими довела...

   Вже, травнем, теж минулоріч, коли і сам вийшов з позицій, кілька разів потім перетинався із пані Олександрою на нашому ППД, мав одного разу довшу розмову на каві: вона прецікаво згадувала про Запоріжжя, про тамтешню українську журналістику, яка пробивалася і ніяк не могла пробитися крізь бетонні плити номенклатурного обмосковлення, про Революцію Гідності та її відлуння у тому козацькому краї, трохи про себе вона оповідала, про своє життя...

   Одначе то були лише якісь деталі до її образу, окремі штрихи, які так у моїй свідомості деталями і лишалися: може, тому, що я в іншій роті був, і не на одній із нею позиції, і зустрічі наші спорадичні дуже. Цілісність образу її, характеру, долі, постали мені навіч лише зараз, лише коли наш батальйон "Свобода" подав Олександру Давиденко на Героя України, і коли наш комбат, пан Петро Кузик, і пан Херсон, командир 7-ї роти, заініціювали видання її поетичної збірки, до якої я мав би написати передмову.

   Що Вирва пише вірші, досі не знав, ніколи вона в розмовах про них не згадувала. Це вперше з ними познайомився: їх цікаво аналізувати, і є там про що поговорити і над чим замислитися. Проте, ведучи мову про її творчість, найперше хочу згадати не про вірші, а про інший її текст. Текст, який має назву "Біографія": його Олександра Давиденко додала до своєї поетичної книжки як своєрідну стислу автопрезентацію, короткий нарис ознайомлювального характеру для читача, аби у нього склалося загальне уявлення про автора. Проте, як часто трапляється, коли берешся за перо, плануєш одне, а виходить зовсім інше, бо текст - він своїй лише логіці підкоряється і згідно з нею формується.

   Автор цих рядків дуже хотів би, аби цей текст, "Біографію" Олександри Давиденко, яка тут, на фронті, стала Вирвою, прочитала якомога більша кількість українців. Особливо, тих, хто зараз ще поза війною, хто безпосередньо не воює і не волонтерить, міркуючи в категоріях "коли ж усе це закінчиться" і переймаючись переважно тим, як би із ТЦК не зустрітися. Бо цей текст Вирви у якнайкращому сенсі цього поняття мотиваційний - не плакатною декларативністю, а живим нервом свого буття. Тут - справдешня поезія, тільки не та узвичаєна поезія, де рими, несподівані метафори, вдалі порівняння, а поезія, у якій - дух часу, поезія самого життя, із кореневою системою характеру, із хижими вітрами історії, із гоноровою поставою прямостояння, коли йде біда назустріч.

   А ще він, цей текст - то притча про те, як людина може створити диво із власного життя, коли стартові умови того життя такі, що просто - сідай під сосною і вовком вий. Бо й направду: травень 1988-го, у Запоріжжі, як пише про цей терен Олександра Давиденко, "на землі вольній, від часів козацької держави та анархії махновських тачанок", народжується дівчинка. У матері - передчасні пологи, критична нестача ваги, дівчинці пророкують скон або інвалідність. У дев'ять місяців її в село Підгірне Новомиколаївського району Запорізької області забирає бабуся Валентина, і там дівчинка живе до повноліття.

   Класичне село періоду 90-х, класичний український Південний Схід: безгрошів'я, змалечку вже купа роботи, 85 соток (!) городу, якому треба дати з бабусею раду. До цього додаються і причини, сказати б, сімейно - особистісного характеру: "знала значення слів "байстрючка", "сирота", "аборт" та "викидень", бо саме так, а не із інакше, мене інколи і називали",- із гіркотою пише про це у своїй "Біографії" Олександра Давиденко. Таких і схожих на таку доль на тих теренах, де помирала, та ніяк не могла остаточно померти "совєтчина", де господарями життя були "червоні директори", колишні партфункціонери і нові бандюки, були тоді десятки й десятки тисяч. І дуже багато хто із цих тисяч зростав тільки з однією мрією: як тільки з'явиться найменша можливість, тікати із цієї землі розпачу і соціальної безвиході, тікати куди завгодно, та хоч би і в бєлокамєнную, яка упирем тоді набрякала від нафтодоларів, підлогу в якомусь офісі мити для початку.

   І дуже багато хто так і вчинив, забуваючи, як страшний сон, свої степи із незатертими слідами нашої минувшини, свою річку, своє Сонце...

   Але дівчина, у якої при народженні були дуже погані стартові можливості, пішла іншим шляхом: вона почала слухати землю. Свою землю. Здається, це ж так просто, що тут може бути простішого... Ні, це таки дуже не-просто, просто було слухати у той час якихось не наніч будь згаданих олєга газманова чи ларісу доліну, що їх зранку до вечора крутили по каналах українського телебачення і які репетували з динаміків по всіх придорожніх ятках, де шашлики з пивом продавалися. А слухати свою землю, чути її слова, розуміти, як ці слова складаються у речення, у вірш, у пісню, у легенду - це складно і важко. Тут треба розуму і серця, треба, щоб Бог у чоло поцілував. "Завжди слухала історії з життя: народні пісні, вірші, казки, всілякі історії про голодомори, розкуркулення, війну, життя без паспортів за трудодні й інше.

   Мене вчили де ворог, хто ворог і що завжди потрібно відстоювати своє, як от межу на городі", - так у "Біографії" згадує Олександра Давиденко той перший свій досвід вслухання у голос землі, на якій вона вперше зрозуміла себе. Голос людей цієї землі. Голос правдивої, а не з високих трибун перебреханої історії - не про фанфарно-єлейний "дєнь побєди", а про гірку й чисту правду українського села.

   Далі - сільська бібліотека, як пише Олександра Давиденко, "моє найулюбленіше місце на моїй маленькій землі", твори українських письменників, книги з української історії - і захоплення нею, палаючим вогнем її неупокореності, одвічним і довічним прагненням свободи. Формування повносилої вже національної свідомості. Потім - факультет журналістики Запорізького університету, праця в тамтешніх медіа... І - вперте й послідовне не-бажання переходити на російську мову і коритися владі самозакозаних та впевнених у власній безкарності "промосковських "господ".

   Знову повторюся: це там і тоді, у тому часі і в тому просторі, де все, що тільки можна (і що не можна), сприяло, аби було зовсім не так. Аби було на "общєпонятном" - і з орієнтиром на "крємльовскіє звьозди". Над цим з усією силою, яку тільки мали, працювали на землях Запоріжжя "імпєратріца єкатєріна" зі своїми із пекельної пітьми вигульклими "потьомкіними", а за нею всі інші царі-імператори, а за ними тов. сталін і тов. щербицький... У тому часі, про який пише Олександра Давиденко у своїй "Біографії", у часі перед Революцією Гідності, український вибір там, у Запоріжжі та на Запоріжчині, був ознакою, як мінімум, дивакуватості.

   Але в переважній більшості випадків він був уже ознакою прямого виклику, протистояння владі тих, хто переконав себе, що тут "уже россія", просто з українською декорацією на деякий час, тих, зрештою, хто відразу перекривав ворожій до змосковлення людині всі шляхи професійної реалізації. І потрібно було мати велику гідність і велику мужність, щоб не човптися широкою дорогою конформізму, а обрати той вузький і правдивий шлях, який веде до голосу своїх чорноземів, свого вітру, сонця, до себе справднього. У Павла Вольвача, кращого для мене із сучасних українських поетів (він теж родом із Запоріжжя) це відчуття виборсування живого українства з-під завалів мертвої москво-совєтчини із межовою потугою концептуалізації вияскравлено в одній із поезій його збірки "Південний Схід":

Он розсунув обаполи міста

Мій Дніпро, заломивши брову.

Серед сала і малоросійства

Це - моє і отут я - живу.

Це моє. З правіків і назавше,

Наче гемоглобін у крові.

Все зчужіло. Та небо ще ж - наше,

Наші вітер і сонце в траві.

Та іще прапори незникомі,

Не зароблені на трудодні.

Не на їхнім вчорашнім обкомі,

А на серці і Стуса труні.

Хай розчавили лаптями груди,

Та прогледіли слово моє.

Їм здавалось уже - тут ніколи

нічого не буде,

А я - є!

   Далі - Майдан, 2014-ий, вторгнення московщини, анексія Криму і частини Донеччини, перші бої, "прапори незникомі" з'являються вже на багатьох трунах, у Запорізькій області формується "Азов", перші добробати виїжджають на фронт.

   Полишити все і піти з ними - Олександра Давиденко давно зробила для себе цей внутрішній вибір. Але - чотирирічна донечка, але купа родинних проблем. Тому продовжує працювати в журналістиці, нищить медійні "опорники русского міра", активно волонтерить для військових, підтримує патріотичні та націоналістичні рухи... Лютим 2022-го всі "але" йдуть у небуття.

   "Тепер моя черга воювати, боротись, стріляти! Не знаю, чим це закінчиться, але я вже в строю, і буду стріляти до останнього, заради майбутнього Нації, як хтось це 300 років робив це до мене, і для мене, і всіх майбутніх поколінь. Шукаю своїх, шукаю однодумців, свою військову родину. Обираю націоналістичний батальйон "Свобода". Кладу на ваги все! Розлучаюсь у 2025-му, обираю країну та націю.

   Донька зі мною не спілкується, але маю воювати за неї!!!" Не знаю, чи люди, особисто не знайомі із пані Олександрою, спроможні відчути тяжко кам'яну ваготу цих її слів: "Донька зі мною не спілкується, але маю воювати за неї", зрозуміти, що для неї у житті - донька, яка зараз не контактує із мамою, бо мама зробила саме такий український вибір, і взагалі, що для неї у житті - все це. Але ось із цим кам'яним тягарем Вирва заходить на нуль, на позиції, і виводить звідти живими людей у ситуації, коли 99 %  зі ста, що ніяк взагалі... А потім заходить іще...

   Заходить, бо до її рідного і змалечку знаного світу суне московська загибель. Заходить, бо із Новомиколаївки, а це дуже недалеко до її рідного села, військові саме зараз, рятуючи від знищення, евакуюють кам'яних баб скіфської та половецької доби: вони підіймають їх із землі тими маніпуляторами, якими підбиту військову техніку на цих шляхах забирають, кладуть на автівки, і баби ті дивляться кам'яними очима в бездонне українське небо, яке бачило і народи степові, і козаків- запорожців, і повстанських отаманів УНР. А тепер у тому небі із шумом і гуркотом пролітають москальські КАБ-и, шукаючи на землі поживу для своєї загибелі. Заходить, бо Вирва, як ніхто інший знає: якщо ту біду не спинити, нашого світу не стане. Зовсім не стане.

   І ще один аспект її "Біографії" особливо мені близький і по-справжньому зворушливий: підкреслений пієтет пані Олександри перед інтелігентністю та інтелігенцією. "Все думала як це бути літератором, громадським діячем, воїном і українською інтелігенцією водночас, як от ті шістдесятники, як от ті учасники сторічної національно-визвольної боротьби", - так значить вона про свої шкільні думки та сподівання. "Тепер і я, як та інтелігенція, про яку читала, чула, вчила в школі, борюсь за країну, незалежність, мову...",- це Вирва вже про той час, коли зробила твердий вибір приєднатися до Армії. І під цим оглядом на правах і фронтового побратима, і колеги-літератора, дозволю собі сказати: Олександра Давиденко - зразок інтелігентності високої проби. Бо інтелігеність - це не про окуляри і багато прочитаних книжок.

   Окуляри тут взагалі не обов'язкові, від якості зору не все залежить, багато книжок - бажано, але не це головне. Фінансовий менеджер десь на Печерських пагорбах із купленою довідкою про інвалідність, аби в Армію не йти - він теж багато книжок прочитав, то й що з того? Визначальне в інтелігентності - ідея служіння як офіри: знання - для служіння, життя - для служіння, а не для плекання егоїзму. Тому Вирва - Олександра Давиденко - так, це інтелігенція, тилові сноби із апломбом та високочолою пихатістю - дуже багато у мене до цих персонажів додаткових запитань.

   І насамкінець - один її так само короткий текст, який формально не належить до віршів (із віршами Олександри Давиденко читач у цій її книзі знайомиться вперше, там речі, які писалися впродовж великого періоду часу, і, зрозуміло, вони різного рівня, часом - дуже різного, авторці буде ще над чим працювати). Але цей текст, цей запис на ФБ, який Вирва зробила останніми днями минулорічного жовтня, коли вкотре вийшла з позицій - він беззаперечно належить до поезії. До поезії високого потрясіння, бо те, про що пише авторка - страшніше, святіше і судомніше за будь-яку метафору:

"Бабине літо втратило свою сутність на Донбасі. Відтепер воно вічне, відтепер це знак безкінечності.

   Павукам більш не тре працювати, адже земля всюди встелена оптоволоконними нитками, ніби синтетичним бур'яном-паразитом. Вони гудять на вітрі, виблискують, заплутують, стримують, ріжуть шкіру, счесують екіпіровку. В голові на шляху мимовільно прокручується картина, як ти заплутуєшся в цій лісці і до тебе прилітає дрон-павук... фільм жахів...

   На деревах пташки звили гнізда з оптоволокна. Воно всюди, як вісник загибелі та апокаліпсису.

   Далі знову випалена земля. Вирви від кабів, реактивних снарядів та тяжкої артилерії супроводжують тебе всюди, ти ніби рухаєшся в Космосі, місяцем, від заглибини до заглибини...

   Рештки шахедів та розвідувальних крил, ефпіві та мавіків, ніби мертві птахи під час буревію, лежать і контроллють тишу.

   А в твоїй голові завжди шумить, постійний біль став нормою...

Ти став глиняним, - зроблений з Донбаської глини: вона вже в твоїй крові, в твоїх легенях... ця пічка війни випалила в тобі цю глину і тепер ти гончарний виріб, чорнолещена кераміка..."

   Тут кожне слово Вирви, кожен її рядок дихають літературним талантом. І вивернутою з-під землі усіма КАБами та всіма важкими 120-ми мінами підшкірною правдою війни. Правдою про світ "нуля", мертвий до такої міри, що він стає майже живим, таким, що не відпускає нікуди своєю люблячою ненавистю, своєю космічною графікою замінованих і розбитих доріг між посадками, млоїстими зікуратами далеких териконів, страшною та солодкою звабою чорноти спалених автівок на узбіччі.

   Тут усе і всі речі зникають у безвість - бо йдуть до свого першотворення, як краплі води із пробитої пластикової пляшки, як люди, які розчиняються в туманах ранкових і вечірніх "сіряків", як глина, що з неї Бог створив першу людину, а шумери - першу клинописну табличку. Глевка і невідчепна, ніби пам'ять, глина Донеччини, що обліпила тут все і всіх іззовні, бо єдиною знає, що порятунок всередині... Всередині нуля. Всередині віршів. Всередині доль...