СУЧАСНІ УКРАЇНСЬКІ ТРАГЕДІЇ: СИН УБИВАЄ МАТІР, А ЗЯТЬ ТЕСТЯ

                            СИН УБИВАЄ МАТІР, А ЗЯТЬ ТЕСТ                     …

РАНІШЕ ЦЮ публікацію треба було б починати з вигуку-запитання, що ж з нами, люди добрі, твориться? Ми що, показилися, збожеволіли і втрачаємо уже людську подобу? А сьогодні приходиться погоджуватися, що неймовірне щось робить-коїть з нами затіяна російським фюрером-фашистом путлером війна – і це не інакше, якщо в суспільстві і особливо на побутовому рівні верх бере непримиренність, злостивість і безжальність у стосунках та взаєминах навіть рідних та близьких між собою людей. На Дніпропетровщині буквально протягом десяти днів сталося кілька наскільки жахливих та безглуздих як на нас убивств, що вірити у таку очевидність страшно, а ще більше не хочеться: один син убиває свою матір, другий батька, а зять тестя. Може стався збіг, але випадковим його зараз вважаємо назвати точно не можна.

На сайті «Дніпро Регіон» з посиланням на Дніпропетровську облполіцію знаходимо і читаємо повідомлення: «У селі Іванівка Межівської селищної ОТГ жорстоко вбито 75-річну жінку. Скривавлене й пошматоване тіло пенсіонерки під її ліжком виявила дочка загиблої. Саме вона і викликала на місце злочину наряд поліції. Під час огляду жертви правоохоронці зафіксували численні тілесні ушкодження. У вбитої скривавлені руки та обличчя, у крові її постільна білизна. Виявилося, що забив бабусю-матір до смерті її 43-літній син. Його затримали, і він зізнався, що спочатку завдав матері тілесних травм, а потім і задушив».

Що вдалося з”ясувати навздогін цієї трагедії? А те, що син елементарно втратив роботу, а шукати нової чи якихось інших реальних засобів існувати не став. Натомість надто швидко вдарився у пиятику. За рахунок мізерної ясна річ материної пенсії. Мати-матуся і просила, і благала, щоб «син спинився»,  та це допомагало як мертвому кадило. Далі і плакала та тужила, бо «відбирав синуля нещасні копійки силоміць, коли та намагалася не давати їх». Аж поки матуся не почала просити пожаліти її, бо вона уже пухне з голоду - немає за що навіть хліба купити. І от фінал. Перші після затримання показання убивця давав у стані алкогольного угару – відразу протверезіти і не встиг, і не міг. То признався у більш, ніж здичавілому діянні: «Так, довелося задушити, довго не хотіла сама здихати» - тому у нього і увірвався терпець. Не стримав себе - і квит!

Як і в більш ніби «спокійнішій» ситуації одначе не стримався 39-річний син у селі чи не навмисне під назвою Веселе Синельниківського району. На відміну від іванківського з-під Межової убивці матері цей не задушив рідного батька, а добив молотком по голові. З порталу кримінальної хроніки останніх днів знову таки з посиланням на обласну поліцію дізнаємося: «Того вечора синок-убивця завітав у гості до батька, який жив один, і залишився  у нього на ночівлю. Обоє довго не могли заснути, щось обговорювали між собою. Поки не посварилися». З якої причини, до пуття не звісно, але факт є фактом: син «від душі» раптом відгамселив батька, завдав тяжких тілесних ушкоджень, а насамкінець і справді молотком розбив голову. І не забезпечивши медичної допомоги, ще «затемну непоміченим» зник з татусевого дому. Слідство уже завершено, готується обвинувальний акт, який скерують до суду. Уточнюють, що сину-убивці світить до 10 років позбавлення волі. Ми ж тут хочемо мовити трохи у іншій редакції: світить негіднику-потворі не до 10 літ ув’язнення, а на превеликий жаль лише до десяти. Бо чому не довічне? Він його заслужив.

Та повернемося до вбивства зятем рідного тестя. Перший точніше люто зарізав батька своєї дружини, хоч ще напередодні на цей рахунок нічого ніби не віщувало трагедії. В далеко не тихому одначе у прифронтовій зоні селі Марганецької громади тесть і зять напередодні мирно обміркували, що та як будуть робити з недородом картоплі. Копати її уже слід, та також через спеку бараболя наче ще й поїдена хробаками. Цибуля раніше не вродила, пропали і огірки та печуться на сонці благенькі помідори уже на посохлому бадиллі – то і картоплі не буде? І як її вибирати, якщо у будь-яку мить з-за колишнього Каховського моря можуть прилетіти ворожі снаряди? Здається, чоловіки свій план погодили і обрали варіант зятя. Та кажуть, що наступного дня тесть «по-своєму заходився». І це, як також кажуть, «і вивело зятя з себе». Та так, що з розгону засадив тестю ножа в шию. І тепер читаємо повідомлення місцевих поліцейських: «На лінію «102» зателефонували працівники швидкої медичної допомоги про виявлення на території одного приватного домоволодіння тіла 59-річного чоловіка з ножовим пораненням». Себто врятувати його не було уже можливості.

От як цей випадок коментувати? Між зятями і тещами, як здавна добре відомо, стосунки і взаємини часто-густо суперечливі, а то й не передбачувані. Однак служать вони, даруйте, переважно приводом покепкувати дотепникам та гумористам. А щоб зяті конфліктували з батьками своїх дружин до зарізу, та ще коли не жартувати доводиться, а плакати та жахатися, такого пригадати погодьтеся важко. Втім поліцейські, майже стримуючи посмішки, нарікають, що не мають тепер від кого  дізнатися, з якої то речі тесть вирішив картоплю копати по-своєму. І чим саме не вгодив зятю? Зате зятю доведеться уточнити: невже на його «принципову» думку існує якийсь зовсім інший спосіб чи вибір у цьому ділі? Чи швидше не стримав себе і «як з цепка зірвався»?

Нарешті остання історія, про яку ми вирішили також повідати. Спершу у Дніпрі повідомили, що у невідомому напрямки на власному авто поїхав 32-річний доволі знаний в області лідер профспілки автоперевізників Михайло  Тонконогий. Поїхав і з тих пір на телефонні дзвінки не відгукувався та додому не повертався. Та за кілька ж днів ошелешили усіх, хто знав Тонконогого. А це велике коло людей, оскільки останній був ще й волонтером та громадським активістом: Михайла знаходять прикопаним у лісосмузі з шістьма кульовими ранами. Отож його застрелили і кінці у землю, як понадіялися. Та і в цьому випадку поліціянти спрацювали на відміно. Їм вистачили три доби, щоби натрапити на слід і затримати убивць. Хто ж вони? Це двоє по суті ровесників і… приятелів, добрих не просто знайомих, а близьких друзів Тонконогого. Ледве не соратників, один з яких мешкав у Дніпрі, а другий поблизу Дніпра у Слобожанській громаді. Вони покликали Михайла на якісь ніби перемовини, і Михайло ж без будь-яких сумнівів чи поганих передчуттів подався на них. Та вийшло, що наразився на шість пострілів у серце і голову.

Слідство ще триває, встановлюються, повідомляє прес-служба поліції, усі обставини та мотиви злочину. Одна з версій наразі – Тонконогий неначе заборгував хлопцям-побратимам чималу суму грошей, а віддавати чи то не квапився, чи й не хотів, а може що й вважав внеском у якусь спільну справу. Втім чи варто чекати остаточної і достеменної ясності. Адже тут розмова про те, що стріляти на неминучу смерть у близького товариша те ж самісіньке, що стріляти у брата. У батька чи матір, у тестя, кума чи свата і так далі. У будь-кого зрештою.

А НЕ ВСТИГЛИ ми поставити як задумали «жирну» крапку у цій статті, на Дніпропетровщині в один день сталося відразу дві аналогічні трагедії. Знову у Павлогдарському районі чоловік передпенсійного віку до смерті забив свою на п”ять літ молодшу дружину. В обідню пору він чомусь не в дусі вернувся з Самари, де рибалив. Але спека неймовірна, риба зробилася лінивою, на дно залягла, то правда нічого не спіймав. Під «гарячу ж руку» дружина «полізла зі своїми і недоречними, і недолугими планами», як заявив згодом благовірний ніби досі чоловік. Так чи інакше, але скипів він до лихоманки, в якій серед двору своєї садиби і заходився гамселити жінку. Вважайте, що на виду у всіх, а що на слуху сусідів, так це точно. Коли ж очманіння почало проходити і до нього дійшло, що дружина «мабуть не дихає», заніс її мерщій в дім, кинув на ліжко, а сам спробував тікати «ще не знаючи куди». Та чи міг далеко забігти, якщо сусіди схаменулися, тим паче що двері свого будинку утікач залишився відчиненими навстіж?

Це перший свіжий випадок. Другий того ж повторюємо дня стався по інший бік області. У Верхньодніпровську вкрай розлючений вітчим кулаками не менше години «виховував» пасинка – «за повною програмою відвів душу» Може й було за що, бо «прийомного батька» усиновлений говорять «навідріз не слухався». Одначе погодьтеся це швидше проблеми батька-вітчима, а уже лише потім пасинка. Та й не кулакам же давати волю. Але вітчим «розсудив» інакше: рішив, що тяжких тілесних ушкоджень замало, тому наостанок загнав 21-річному хлопцю у живіт ніж по самісіньку рукоятку. Зараз, коли ми готуємо цю публікацію, хлопця намагаються врятувати у реанімації місцевої лікарні…

Так от, і ви скажете, наче це за нещасним збігом виявилася багатою на такі страшні «надзвичайні пригоди» десятиденка на Дніпропетровщині? Ні! – заперечуємо відразу. Тому і не стільки «жирну» крапку надумали ставити, як підвести тут риску назрілим закликом мудрий український народ стримувати сьогодні будь-які свої негативні емоції, не піддаватися їм ні на мить. Отож і не занепадати духом, залишатися терплячими та витривалими. Нелюдська війна та здурілість так званого «руського міра» - це ще й не все на превеликий жаль сьогодні, від чого у багатьох «здаюnь нерви». А те, що скільки не ведуть мову про справедливу мобілізацію, серед людей давно уже домінує і лишатися не може непоміченим переконання, що «багатим і хитрим всіляким посадовцям та чиновницькій братії у нас гарантії на відстрочку, а бідним, знедоленим та ошуканим повістки в один бік на неминучу загибель». Давайте класти руки на серце і бути чесними, що такі переконання не безпідставні і набувають все більшої гостроти. Сьогодні уже починають прямо-прямісінько запитувати: то що, бідні мають рятувати й захищати від окупантів-завойовників багатих?

А це й тому також, що тим часом уже більш ніж очевидна хвороблива та ненаситна гарячка усіма, хто дорвався нині до влади на усіх її сходинках од верхів і до низів грабувати, грабувати, грабувати. Ясна річ, що державу та її народ. Хіба не виходить, все сміливіше народ і запитує, що одних приречених відсилають захищати і боронити не стільки державу, скільки армію жадібних до сказу й потворності казнокрадів, корупціонерів, шахраїв і хабарників та всю іншу підлоту і нечесть? Настає час дивитися правді у вічі: в Україні нині не менш запеклий і не менш небезпечний внутрішній фронт. Де по інший його бік насправді явні зрадники і вороги держави – крапка!           

Ні, не крапка ще. Бо ніяк не можна уже мовчати, що  в найзагнанішому якщо так можна сказати становищі опинилося сільське населення. Поголовно з сіл гребуть на війну і молодих віком хлопців-синів, і середніх ним же їхніх як братів, так і батьків – враження, наче завдання виграти бойню з окупантами, здобути над ними перемогу в першу чергу покладається на призовників з сіл. Там уже ні орати, ні сіяти, ні збирати скоро зовсім не буде кому. А тут ще як навмисне чи й на зло нещадна спека  на полях ледве не на третину понищила урожаї збіжжя, а на присадибних ділянках картоплю, цибулю та всю підряд городину. Настрої від цього у селян далеко не оптимістичні, спонукають навіть прогнозувати неминучий голод – і далі ставимо тут три крапки…

Оскільки навіть не згущуючи фарб, а елементарно чесно повідавши, які випробування випали насправді сьогодні на долю українського люду, мусимо одначе прямо та чесно також і заявити: нам нічого іншого не залишається, як витримувати і витримати кривди та обиди, долати і здолати  будь-які панічні чи песимістичні віяння, зберегти та примножити почуття власної гідності, щоб не здатися на милість ворогам як зовнішнім, так до речі і внутрішнім, взяти над ними верх. Тому усі фібри й собори наших душ, злобу і непримиреність скерувати не на рідних та близьких, якщо хочете. Сини не батьків чи матерів мають убивати, батьки не дітей, а чоловіки не дружин. Не сват свата або зять свата, не кум кума, сусід сусіда і знайомий знайомого – і так далі. Кожен силу своєї волі повинен зосередити на тому, щоб наперекір всім як вороженькам, так і злодіям  та злодюгам і злочинцям вижити на повен зріст, зламати хребет одним і другим – іншого не дано, якщо воліємо добра та благополуччя собі і дітям та внукам.

ТАКИМИ роздумами, закликами і актуальними як ніколи пропозиціями і порадами завершити публікацію нас спонукали не для слабкодухих події, які ось уже майже три роки поспіль товчуть, гнітять і випробовують на міцність жителів чималого, а головне з давніх давен славного куточка Придніпров’я – колиски п’яти з восьми відомих історії козацьких запорізьких Січей. Мова про Нікополь та Червоногригорівську і Покровську з обох його боків територіальні громади. Вони стали заручниками озвірілого руського тероризму, полігоном нелюдської сутності окупантів, котрі неприховано чинять зараз тут геноцид над цивільним українським населенням. У Нікопольському районі день і ніч не припиняється повітряна тривога, бо з-під стін Запорізької АЕС, яка за п’ять кілометрів на протилежному березі колишнього Каховського моря, по ньому безперестанку гатять ствольною важкою артилерією і атакують реактивними системами залпового вогню та дрнами усіх тих видів, які вороги мають. На даний момент містяни і селяни уже пережили понад дві з половиною тисячі обстрілів. Зруйновано практично третину тутешнього житлового сектору, усі лікарні та школи, сотні господарських споруд. Скільки ж неозброєного та беззахисного цивільного люду, включаючи пристарілих батьків і матерів та дітей, тут поранено і вбито, так про це обирають за краще покищо мовчати.

-У нас щодня вогнем палають хати і засіяні хлібом поля, щодня гинуть і зазнають тяжких травм люди, - говорить глава воєнної районної адміністрації Євген Євтушенко, - але не здаються, не занепадають духом, не опускаються, якщо хочете, на коліна. І знаєте, не лише стійкістю вражає мене сьогодні наш народ, але й здатністю сасмоорганізовуватися та підтримувати один одного. Агресія є, і велика, але не між собою, а зі злобою до страшного та лютого, як звір, ворога-супостата, яким виявився руський народ. Він обернувся у ката, а це значить, що таким і був. Яким ніколи не був і не є наш український люд. І не повинен бути!

-Людей у місті та районі залишилося в половину менше, ніж було, - від себе додає перший замісник Євтушенка Юрій Багно, - біди і горя ті, що нікуди не виїздили і не тікали, зазнали по горло. Одначе я не пригадаю жодного випадку, щоб хтось навіть натяки робив на розкачування і збурення ситуації, тим паче на її дестабілізацію. А щоб злилися на владу та й щоб між собою злилися, сперечалися і конфліктували, цього також немає. Нас рятує одвічна і вічна

А обізвавшись знову, Євген Євтушенко немов підвів риску. Ситуацію, дух і суспільні настрої та відносини в районі, сказав він, визначають не якісь там слабаки, а незламні і непокірні, нескорені нащадки дійсно запорізьких козаків. Присутній же при цій розмові активіст тутешнього фонду «Україна – справедлива країна» Дмитро Осика ні на крихту не сумнівається сьогодні, що «збережемо ми почуття власної гідності – значить збережемося самі гордими та благородними і усім смертям та загрозам на зло неодмінно переможемо». Краще, точніше і доречніше, погодьтеся,  не скажеш. Інша річ, що доводиться одначе нагадувати про це. Люди, будьте і залишайтеся, зберігайтеся людьми!