Засуджені України повинні мати змогу воювати за неї ч. 1

Пів року я відпрацював дільничним. Потім у мене трапилася абсолютно побутова ситуація... В одному з нічних клубів сталося непорозуміння: мене побили, потім я побив. Коли я побачив, що людина важко дихає, викликав "швидку", що зафіксовано у вироку

– Володимире, добрий вечір.

– Доброго вечора, Дмитре.

– Ви дуже помітна постать в Україні. І я звернув увагу на те, що жодного портретного докладного інтерв'ю з вами не було. Тож я почну з початку. Де ви народилися, жили, навчалися?

– Народився в Києві. Мама зі Жмеринки, навчалася тут, у Києві. Познайомилася з татом, разом навчалися, потім поїхали у Жмеринку...

– Тато – киянин?

– Так. Там проходили практику. Вони офіціанти. Потім вони – років чотири мені було – розлучилися. Я залишився з мамою, звичайно, у Жмеринці. А потім я повернувся в Київ, але вже сам по собі. Без татової допомоги. Відучився у звичайній школі, закінчив ПТУ у Жмеринці. Після дев'ятого класу в тебе стоїть вибір: або 11 класів, або піти й здобути професію.

– Яка спеціальність?

– Штукатур-плиточник, облицювальник, мозаїст.

– Дефіцитна спеціальність.

– Так. Мені вже хтось казав, що якби я зараз повернувся до цієї роботи, то був би одним із найдорожчих штукатурів у Києві. Але я, у принципі, і таксистом можу бути досить дорогим. Жарти жартами… Потім у Вінниці відслужив в армії. [Частина] №3008, Внутрішні війська тоді були, потім – Національна гвардія. Одразу після армії вступив до вінницького університету "Україна". Юридична освіта. Навчався на заочці... Ну, ясна річ, яка там освіта на заочці. Навчають користуватися підручниками. Але, у принципі, цього досить. Якщо хочеш розвиватися, то навчившись користуватися підручниками, уже далі розвиваєшся за цією спеціальністю. І водночас пішов у МНС, звичайна пожежна частина.

– Були пожежником?

– Так. 3-тя частина. Солом'янський район. Вулиця Урицького. Зараз проспект Лобановського – це Червонозоряний колишній?

– Так. Червонозоряний.

– А як перейменували Урицького, я зараз уже не згадаю.

– Солом'янська, здається. Там Академія МВС, КІБІ поряд.

– Так. У 3-й частині працював. Поки вчився, звісно, мені тут давали гуртожиток від пожежної частини.

– А на серйозні пожежі виїжджали?

– Я виїжджав на серйозні пожежі, але не можу себе схарактеризувати як суперрятувальника, який у перших рядах ломився.

– У других.

– У других, так. Є люди, які народжені для якихось професій, а є люди, які працюють. Ось я радше той, хто просто працював. Робота досить зручна: доба – три.

– Так.

– І мені як людині, яка хоче закріпитися в Києві, це дуже зручно було. Тому що мені надали гуртожиток, доба – три. І де я тільки не працював. Я і торгував, і охороняв, і таксував, коли в мене з'явилася машина.

– Життя ви пізнали.

– І по ходу закінчив інститут, здобув вищу юридичну освіту. Куди можна піти із цією освітою? Ну, звісно, можна піти в міліцію на офіцерську посаду. А офіцерська посада – це дільничний. Київська область, села по Житомирській трасі: Капітанівка, Дмитрівка... Оце моє було.

– І ви пішли дільничним?

– Пішов. Пів року я там відпрацював. Потім у мене трапилася побутова ситуація, про яку вже, напевно, всі знають. В одному з нічних клубів сталося непорозуміння. Мене побили, а потім я побив. І, загалом, їх було троє, вони на мене напали, потім ми їх із моїм другом наздогнали вдвох... Словом, сталася абсолютно побутова ситуація.

– Вони курсантами були якимись?

– Двоє були курсантами. Третій – не пам'ятаю. Теж Академія МВС. Коли кажуть, що я курсантика молодого нібито забив, і нісенітницю всю цю пишуть... Нікому не приємна ця ситуація. Я шкодую, що ця ситуація була, звісно. Мені боляче про це згадувати, і не хочеться це все знову і знову.

– Але вони до вас зачепилися першими, так?

– На них вказала дівчина, знаючи, що я дільничний. А це якраз мій район обслуговування. Повідомила про те, що вони в неї вкрали деякі речі. І почалося все з того, що вони побили мене.

– Сильно побили?

– Так. Я до них підійшов, запитав, брали чи не брали, було чи не було. Одного з них там уже не було – були лише двоє. Я розумію, що якщо щось і брали, то цих речей там уже немає. Підійшов до неї й запитав: "Це для тебе дуже серйозно? Потрібно викликати групу?" Вона каже: "Та ні. Напевно, не потрібно нікого викликати". Але коли я вийшов... Мій товариш затримався буквально на хвилину... Наскільки сильно? Наскільки троє хлопців можуть одному завдати ударів за хвилину руками-ногами з максимальною швидкістю. Розсікли трохи голову... Потім я кинувся наздоганяти, мій друг кинувся наздоганяти. Наздогнали. Бійка продовжилася. І на той момент на людині не було якихось серйозних проломів, розсічень, переломів – нічого абсолютно. У той момент, коли я побачив, що бійка сама собою вже закінчується і він важко дихає... І розумію, що людина важко дихає і їй потрібно викликати "швидку" негайно. Я це і зробив.

– Ви залишилися, викликали "швидку"?

– Ну звичайно. Одразу почав викликати "швидку", що зафіксовано у вироку. Тільки чомусь суд дійшов висновку, що за одну хвилину 50 секунд, що я телефонував у поліцію, за цей час "швидку" викликати неможливо. Суд ще дійшов низки абсурдних думок. І перший вирок, який мені дав суд після цієї історії, – це взагалі довічне позбавлення волі.

– Довічне?

– Так, довічне позбавлення волі. Щоб ви розуміли, наскільки вони перегнули. Побутова бійка, я залишився на місці, викликав "швидку", поліцію.

– Не ховалися.

– Ні. Жодного колючого-ріжучого в мене не було, ні вогнепального. Ось у цій ситуації я дістав довічне.

– Це який рік був?

– 2010 рік. Суд закінчився 2011 року. Я дістав довічне. Апеляція, звісно. Трійка суддів сивіє ще більше, ніж вони були, від цього вироку. Звісно, надсилають його назад. І надсилають із чіткою аргументацією, що тут не те що немає довічного – тут немає статті. Тобто умисне вбивство – це коли людина хотіла смерті.

– А стаття була "умисне вбивство"?

– Спочатку стаття була плюс-мінус правильна: тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили смерть. Умисне вбивство – це коли є намір і мотив на вбивство. Слідчий прокурор має довести, що в мене був намір саме позбавити людину життя. Це взагалі не доведено ніяк. Там усе свідчить про те, що це випадково сталося, що цього ніхто не хотів. Апеляція повертає до першої інстанції. Перша інстанція скидає строк і повертає на апеляцію. Апеляція знову скидає на першу інстанцію... І так мене судили п'ять із половиною років.

– І де ви були?

– У Лук'янівському СІЗО.

– П'ять із половиною років?

– Так. Я спостерігав за нашим любим Києвом через ґрати в Лук'янівському СІЗО п'ять із половиною років.

– І потім...

– Потім мене зрештою засудили до 14 років. Я не хочу заглиблюватися, говорити чому так, якісь наводити конспірологічні теорії. І взагалі цю ситуацію хотілося б обговорити якнайшвидше. П'ять із половиною років відсидівши в Лук'янівці, дістав 14 – і поїхав у табір для колишніх співробітників правоохоронних органів. Макошине... До речі, за час мого перебування в Лук'янівці там побувала і Юлія Тимошенко, і Юра Луценко... І взагалі можна сказати, що я сидів за Ющенка, Януковича й Порошенка. Якщо от додати трохи в цю трагічну ситуацію гумору, то це так і було, насправді. Потім табір. І виходить "закон Савченко". Цей закон передбачає, що людям, які сидять у СІЗО, строк рахують рік за два. Закон я досі вважаю правильним.

– Наді ви вдячні?

– Напевно, так. Хоча, знаючи, як вона перекувалася після цього, перевзулась, якось мені не дуже хочеться говорити саме про Надю. Але...

– Але фактично...

– Але фактично, якщо цей закон пов'язаний із нею, і п'ять із половиною років, які я був на Лук'янівці, стали 11 роками... Усе дуже просто насправді. Виходить 11 років. Плюс рік у таборі – виходить 12 років. А це умовно-дострокове звільнення. За умовно-достроковим звільненням я навіть вперше не вийшов, а його можна писати кожні пів року. Річ у тому, що я й далі судився. Я дійшов до Верховного Суду. І Верховний Суд узяв мою справу. А якщо Верховний Суд бере справу, то це 99% гарантія, що вони знову відправлять на новий розгляд. Але на засіданні Верховного Суду коли був, а "закон Савченко" вже вийшов, і я сказав: "Прошу моєї справи вже не розглядати". Чому? Усе дуже просто. Вони б знову відіслали на нове судове засідання, мене б ніхто не випустив із-під варти, я знову повернувся б на Лук'янівку, і мене знову катали б туди-сюди. Зрештою я, може, й довів би, що я не скоював умисного вбивства, але відсидів би ще більше.

– Що відчуває людина, коли чує вирок "довічно"?

– Відлітає. Таке враження, що ти бачиш це все так, ніби це не з тобою відбувається.

– Плакали?

– Ні. А навіщо?

– Накласти на себе руки не хотілося?

– Ні.

– Ви налаштувалися сидіти все життя?

– Звісно, ні. Я розумів, що буде апеляція. Стаття не відповідає вчиненому. А довічне позбавлення волі – це взагалі. Мене тільки забрали з-під погонів. І коли на Лук'янівці з корпусу для довічників мене виводили до слідчого, то карних злочинців, у яких по п'ять ходок, закривали боксами, щоб я з ними не перетнувся, бо "Лектора Ганнібала ведуть". Із двома собаками позаду й у наручниках за спиною. Щоб зрозуміти масштаб абсурду.

– А коли ви почули "14 років"?

– Ви розумієте, п'ять років абсурду, п'ять років розуміння того, що ти можеш... Ти можеш на суді наводити будь-які аргументи, ти можеш говорити на біле "біле", але встає прокурор і каже: "Це чорне". І суддя слухає прокурора. Тому що їм немає жодного сенсу один з одним сваритися. У нас виходить така ситуація: у нас у Кримінальному процесуальному кодексі є поняття "змагальність сторін". Але за фактом адвокат – це людина, яка може говорити все що завгодно, підсудний – людина, яка може говорити все що завгодно, а прокурор – це людина, яка може вставати й щодо кожної справи зачитувати дуже схожий текст. Ну і суддя... А навіщо йому сваритися з прокурором?

Коли мені дали довічне, я в одиночній камері сидів. Зі мною просто не знали, що робити. Довічників не так багато, і на довічному немає градацій: колишній мент чи не колишній мент

– У справедливості ви зневірилися?

– Справедливість – це філософське поняття. Вона в кожного своя. Те, що ми не маємо справедливості в нашому так званому правосудді, – це точно. Не було, немає, а поки в нас не прийде повноцінний суд присяжних, і не буде. Поки між суддею й прокурором не стане 12 чи дев'яти осіб (залежно від того, яку систему брати за приклад: британську, американську)... Коли між адвокатом і прокурором справді з'явиться змагання, коли прокурору потрібно буде довести той вошивий папірець, який він приніс, перед присяжними – до цього моменту у кримінальних справах не настане нічого схожого на справедливість. Тому що в такій ситуації, за такого розкладу, суддя просто призначає строк, а винен чи не винен, кажуть люди. А довести, що винен, має прокурор. А адвокат має можливість довести, що не винен. І підсудний у такому випадку є людиною, яка має слово. А в нашій системі – будь ласка, танцюй зі своїм адвокатом скільки завгодно. Якщо він не заніс, не виніс і не переніс (ви розумієте, про що я говорю), то прокурор із суддею зроблять свою справу.

– П'ять із половиною років у СІЗО – це жах. Ви сиділи в одиночній камері чи загальній?

– В одиночній камері сидів, коли мені дали довічне ув'язнення. Зі мною просто не знали, що робити. Довічників не так багато, і на довічному немає градацій: колишній мент чи не колишній мент. Тобто не розуміли, можна мене посадити з карними злочинцями чи не можна. Але потім зрештою мене посадили якраз із тими, хто теж дістав довічне. І жодних проблем між нами не було. З тієї причини, що на довічному люди вже не думають про якісь поняття... Думають суто з морального людського погляду. Але загалом там усі думають лише про те, щоб колись покинути цю бетонну коробку, щоб у ній не померти. І що найцікавіше: люди, які проїжджали через нас... А людей із довічним дуже часто перевозять. Наприклад, із харківського СІЗО можуть везти в чернігівське. І обов'язково через Київ. І я спілкувався з людьми, котрі сиділи по 10–20 років.

– З довічним?

– Так. Змінюють, щоб вони не втекли, наприклад. В одному місці можуть пригледіти собі якусь лазівку й утекти.

– І що вони казали?

– Жодної людини, яка залишилася в реальності, я серед них не побачив. Це люди, які вигадали собі альтернативну реальність і в ній живуть. Вони щось пишуть, вони подають постійно прохання. Вони думають, що наступного місяця вийде якась постанова, помилування – і вони обов'язково вийдуть. Людина вигадує собі таку реальність, бо інакше тільки суїцид. І вони всі в цих ілюзіях. У шахи добре грають дуже.

– Як ви врятували своє "я"? Як ви вижили морально п'ять із половиною років?

– Я не думаю, що це якась проблема. Як люди сприймають побут? Мені важко уявити, як людина, яка не була там, може сприймати цей побут. Але насправді це страшний час, страшний момент, коли мені дали довічний строк, – це був справді найважчий період. Я розумів, що, якщо за пів року апеляція не скасує мені вироку, якщо вони знову зроблять щось фантастичне, як вони зробили в суді першої інстанції... Ну, тоді все. Пів року було просто очікування. Щоденне очікування й думки про все погане. Спати не можеш, прокидаєшся постійно в холодному поту з якимись негативними відчуттями. Але коли пів року минуло, коли скасували довічне й коли я зрозумів, що я колись усе-таки вийду... Коли ти переміщаєшся з довічного до звичайної камери, ти вже наполовину на волю вийшов. Ти розумієш, що тобі залишилося п'ять, шість, вісім років... Ти вийдеш колись. Це вже полегшує ситуацію. А так – камера на 40 хлопців... З п'ятьма з них ти в дуже гарних стосунках, із п'ятьма з них – у дуже поганих стосунках, ще 30 – можна перекинутися словом, історію послухати... Щодня приходить хтось новий, щодня когось забирають... Це своє життя, свій мурашник.

– Бійки були?

– Я сказав би, досить часто.

– Ось так?

– Ну звісно. 40 хлопців у замкнутому приміщенні. Усі різні дуже. Хтось колишній міліціонер, хтось офіцер, хтось сержант, хтось військовий, хтось есбеушник, хтось прокурор... Суддя навіть був один. Усі різні люди з дуже різним світоглядом. Але в мене є одна ремарка: у росії людина, яку засуджено, фактично позбавлена будь-яких прав. Це не я вигадав. Я поговорив із 20–30 полоненими, з усією об'єктивністю і з усіма деталями випитував цю ситуацію. Я не вірив, але це справді так. Їм ставлять нагляди, до них можуть приїхати в будь-який час дня й ночі, легенько постукати – і якщо вони раптом уночі не підірвалися з ліжка й не відчинили дверей, поліцейський може написати рапорт, що його вдома не було. Три такі рапорти – і він знову повертається туди. А умови сидіння в них не такі, як у нас. Строки в них не такі, як у нас. Амністії й помилування в них фактично не буває. Людину, яка потрапляє в жорна системи в росії, дуже часто позбавляють практично всього.

– Що там у в'язницях відбувається, ми бачимо в YouТube.

– Так, звичайно. Той самий Gulagu.net публікував.

– Так. Осєчкін багато зробив для цього.

– Так. Але до чого я, власне, веду? Росіяни чи проросійські ватні боти, які бігають у коментарях писати, що я мусор-убивця, мають розуміти, що відрізняє цивілізовану країну від нецивілізованої. Один із критеріїв – це ставлення до людей, які були раніше засудженими. У цивілізованих країнах таку людину суспільство намагається підняти під руки: "Ти схибив. От тобі можливості, робота. Ми тобі допоможемо". Є спеціальні системи, які вводять людину в робочі колективи.

– І у вашому випадку так було?

– Звісно, нам ще дуже далеко. Я зараз намагаюся пояснити, яка безодня між нами й росією в цьому сенсі…

– І між нами й усім іншим цивілізованим світом – ще одна безодня. Ми десь посередині в цій ситуації. У нас шанси в людини є. Скажімо, у нас їй не допомагають, але й не заважають.

– Ти сам на сам із собою у цій ситуації. Хочеш випливати – випливай. Я коли вийшов, пішов, по-перше, у військкомат. Мені сказали: "Хлопчику, зі своєю довідкою шуруй звідси". Зняли мене з військового обліку й поставили печатку у військовому квитку. Досі я не підлягаю мобілізації. Я можу виїжджати будь-куди. І так усі засуджені. Зараз тема актуальна щодо мобілізації ув'язнених, яку я й порушив, власне кажучи. Але тільки реакція пішла неправильна. У нас зараз намагаються це все перетворити на політичну демагогію, а я намагатимуся цьому перешкодити.

– Ми поговоримо про цю тему. Це цікаво. Ви стільки відсиділи, стільки відстраждали... Ви вийшли й відчули щастя?

– Так, безумовно.

– Ейфорія була?

– Ейфорія – це щось, коли ти майже втрачаєш розум. Ні. Коли ти виходиш із табору... Ти звик, що довкола тебе практично завжди тиша. Заїхав одразу в магазин, купив якийсь одяг, бо в тюремних лахах зовсім незатишно почуватимешся, на тебе люди оглядатимуться. Я вперше побачив "Пузату хату". Заходжу туди, а там люди за столиками... Ложечки цокають, хтось чай п'є... Як у кіно. Усе це зливається в гомін, починаєш губитися. Заходиш у якийсь Auchan... Тому що 2010 рік і 2017-й...

– Різниця є.

– 2017 року місто трішки технологічно змінилося. В Auchan згори ці швелери металеві, світло... І таке воно все величезне... Ну ось такі відчуття.

– Батьки допомагали вам якось, коли ви у в'язниці були?

– Звичайно. Батьки й вітчим, який мене виховав, постійно допомагали. І дружина, і дитина.

– Ви були вже одружені?

– Звичайно. У мене трирічна дитина.

– І дружина чекала?

– Звісно. І це не частий випадок, коли дружина чекає на чоловіка з в'язниці. Навіть у в'язниці є така тупувата приказка: потрапив у тюрму – міняй дружину. Більшість із них справді покинули. Дуже багато сімей розпалося. У моєму випадку ми постійно підтримували зв'язок. Ну, з дитиною, звичайно, важко було пояснювати, що я десь там. Рік, два, три, а потім вона дорослішає.

– Дівчинка?

– Так.

– А була у вас розмова з донькою? Ви пояснили, що сталося?

– Донька розуміє, безумовно, що було, але ми не чіпали...

– Їй уже 17 років десь?

– Так.

– Подивиться наше інтерв'ю – і дізнається.

– Були в мене інтерв'ю до цього... Про мене взагалі стільки говорять і пишуть, що вона вже давно могла дізнатися. Питання не в цьому. Питання, що ми з нею глобально не обговорюємо цієї теми. У той момент, коли я вперше приїхав після шести з половиною років відсутності й побачив її, між нами не було жодної секунди якогось...

– Відчуження.

– "Відчуження" – правильне слово, але є ще "незручність". Не було жодної секунди. Обнялися, поцілувалися – і пішли. "Доцю, як справи?" – "Тату, як справи?" – "Усе добре". Коли мені дали довічне, відповідати на запитання: "Тату, коли ти приїдеш?" – справді трішки складно було... Але уявімо: може, мене Всесвіт готував до сьогодення? (Сміється). У ці моменти стаю побожним. У таких ситуаціях не знаходжу іншого пояснення... Мені показували, скільки було замовлень уже, скільки було спроб ліквідацій та іншого... А я як ходив цими вулицями, так і ходжу. Де жив, там і живу. Я чудово розумію, що в будь-який момент це може статися, але до цієї ситуації я ставлюся саме як людина, яка глибоко вірить. Це не ми визначаємо й не хтось. Якщо вищі сили вирішать, це станеться.

– У якому році ви створили свій відеоблог у YouTube?

– У 2018-му. Перший мій канал заблокували. У нас було дуже багато патріотичних блогерів. Я почав підтролювати багатьох із них.

– "Армія, мова, віра"?

– Ви розумієте, я ж за армію, мову й віру насправді. Але брехні й лицемірства не зношу генетично. Я просто подався на монетизацію й мені вже надійшов лист від Google, що я виконав усі умови. І я дивлюся на одне відео... Вони в мене набирали 3–5 тис. переглядів. І тут одне, дивлюся, – 10 тис., 15 тис., 20 тис... Якраз у мене процес монетизації. І, словом, воно зібрало 50 тис. Це була технологія: коли тобі не подобається якийсь блогер, ти йому накручуєш перегляди, які впливають на монетизацію, і YouTube вважає, що ти сам собі накручуєш. Так убивали канали. Я, звісно, намагався оспорювати, але для цього працюють великі команди, великі агрегатори... Зараз це вже розумію. Тоді, звісно, я цього не розумів. Мені просто було сумно. Але я довго не сумую. Я просто створив собі новий канал – і знову пішов.

– Ви знали великий смуток, тому тут уже...

– Ну так. Це все дрібниці. Іноді скаржаться на свої проблеми – я слухаю й думаю: "Друзі, заспокойтеся. Робіть просто свою справу й не партеся".

Мало того, що я відбув свій строк, так я ще й відбув строк за статтею "умисне вбивство", якого я не вчиняв

– І створили новий канал.

– Створив новий канал і почав бігати по всіх акціях, хай що де відбувалося. Петро Олексійович десь щось збирає – я біжу туди. Зеленський щось збирає – я біжу. Передвиборчі дебати, підрахунки голосів, акції 9 травня... До речі, коли я ходив на акцію 9 травня, за яку мене намагаються постьобувати, – у нас це було державне свято. Так, у мене були трохи інші погляди, звичайно. Я ніколи не був за рашку, це абсолютно однозначно. Ніколи не був за жодну з проросійських партій, але я вважав, що наше – це наше, незалежно від того, у прив'язці воно йде до рашки чи ні. Те саме з мовою, те саме зі святкуванням 9 травня. Наші брали участь у цій війні. Це наша перемога без прив'язки до рашки. Але на той момент я ще не розумів, як раша це використовує. Я можу залишатися із цією думкою, але не всі такі, як я, і не всі можуть відгородитися. Там, де їх знаходить російська пропаганда й починає їх посмикувати постійно: "У вас це заборонили, це заборонили". Люди не в змозі ці наративи зрозуміти. І досі багато людей думають, що у нас заборонили комуністичну символіку, але не знають, що тим самим законом у нас заборонили й нацистську символіку. Одна й та сама людина може знати, що в нас є заборона, але не бачити закону й не розуміти суті, що це заборона пропаганди тоталітарних режимів. І я ж поспілкувався ще й з колаборантами. Ох...

– Я обов'язково про це запитаю.

– Вони якраз про це. Я раптово побачив, що цих усіх людей використовують... Тобто в самому святі чи святкуванні немає нічого поганого, але є погане, що всіх цих людей, які долучені до цього, їх використовують. І, на жаль, усіх людей, які сьогодні топлять за російську мову, теж використовують.

– А хто дав вам ідею – чи вона у вас у самого виникла – відкрити YouТube-канал?

– Усе дуже просто. Останній рік у таборі... У нас були планшети. До речі, якщо з росії з ув'язнених хтось дивиться – у нас були планшети. Можна ними користуватися. З тебе не намагаються зробити якогось деграданта зі шваброю в одному місці. Саме собою позбавлення волі – це достатня кара. Не треба з людей ще знущатися. Я почав про це говорити – не договорив: про те, що росіяни, які бігають із коментарем "мусор-убивця", їм пояснювати щось сенсу немає. Ну можна, звичайно, спробувати для проформи, але вони не розуміють: у них людина, яка відсиділа, – уже не людина. Ментально. У нас трохи інакше. У нас ти можеш зробити помилку. А я ж визнаю, що її зробив. Я каюся в цьому. Але, на жаль, нічого не можу повернути назад. Але це не означає, що кожен пес може ходити й мене цькувати. Ні, цього робити не дозволю. Як російською мовою цькування?

– Травля.

– Так. Це не означає, що кожен може бігати й мене цькувати. Це не означає, що я маю перед кожним псом виправдовуватися. Мало того, що я відбув уже свій строк, так я ще й відбув строк за статтею "умисне вбивство", якого я не вчиняв. Я не заперечую, що була бійка. Я не заперечую, що настала смерть унаслідок цієї бійки. Зараз ми дійдемо до питання, кого мобілізувати, а кого не мобілізувати з ув'язнених. Я обов'язково повернуся до цього питання.

– Отже, у вас був планшет, і ще в таборі народилася думка...

– Facebook, соціальні мережі. Телевізор у нас теж був, і кнопкові "нокли" були. Можна було читати й дивитися. Звичайно, під час Майдану мене, як і всіх інших, захлеснув дух патріотизму, запит на справедливість. До речі, дехто ще примудряється писати, що я в Антимайдані брав участь. Не міг фізично. Я спостерігав, що відбувається. І, звичайно, я підтримував людей, які вийшли за справедливість проти несправедливості. Я почав читати людей, котрі топили за Майдан, активно його підтримували. Одного разу, коли на сцену почало вилазити все те, що... Я не розумію, що воно на цій сцені забуло взагалі. Я прямо можу говорити про все й про всіх – байдуже. Коли в один тур... А потім замість того, щоб змінювалася система кардинально... А я перебуваю в місці, де я максимально це відчуваю. І там мали б піти якісь зміни. Люди мали б почати заїжджати за якісь реальні злочини. А й далі заїжджають: украв курку, а написали "стадо баранів". Я розумію, що й далі "кум, брат, сват". Я розумію, що з патріотичних почуттів людей і з запитів на справедливість банально поглумилися. Я починаю читати трохи інші версії, трохи з іншого боку цього табору, як це починають висвітлювати. Потім, звісно, згодом я розумію, на кого працює інша сторона. Але це не заважає мені вивчити їхні основні тези й посили. Це мені дуже допомогло в майбутньому.

– Перший свій матеріал у YouTube на своєму каналі ви пам'ятаєте?

– На жаль, ні. Це був ролик про щось політичне. Я не пам'ятаю точно про що, але пам'ятаю, як він народився. Ми у Facebook сперечалися. Тоді ще фоточок і скріншотиків не можна було додавати в коментарі, а лише писати. І я вирішив це все наскрінити, на телефоні все записав, змонтував – і дав своєму опонентові посилання: "Дивися. Тут усе, про що я говорив". Так у мене народився перший блог: боротьба за справедливість у чистому вигляді, бажання говорити правду, говорити те, чого інші не кажуть. Є багато схожих одноформатних блогів. На цей час це полонені, які мені вже набридли як гірка редька. Хочеться зробити щось оригінальне. Я починаю дивитися блогерів, які останнім часом з'явилися. Я хотів зробити це, це і це, але з'явилися класні хлопці, які це вже зробили. І я з насолодою все дивлюся.

– Я завжди з великою цікавістю й повагою ставлюся до людей, які зробили себе самі. І ви один із найяскравіших людей, які зробили себе самі.

– У мене не було варіантів. Я вийшов і зрозумів: або я працюватиму в охороні на самій останній фірмі на пів ставки, неофіційно, тому що із судимістю мене ніхто не візьме, або я робитиму щось, що можу робити саме я.

– Скільки у вас було підписників на YouTube-каналі на момент початку великої війни?

– 13 із чимось тисяч.

– Скільки у вас підписників зараз?

– 1 963 000.

– Із 13 тис. людей узяв і зробив майже 2 млн.

– Так склалися обставини.

– Ви ж починали, якщо пам'ять мене не зраджує, з підготовки до обміну тілами загиблих солдатів із росією?

– Так. Коли в мене було 13 тис. підписників, я у свого друга працював в адвокатському бюро. 13 тис., звичайно, доходу не давали жодного. Повномасштабне вторгнення ми зустріли з кількома сім'ями разом, забарикадувавшись у будинку...

– У Києві. Чудове місце обрали – недалеко від Житомирської траси й водночас метро "Берестейської", куди вони, загалом, і заходили. Якось так збіглося. У нас, у принципі, було все. Включно зі зброєю. Аватарка, де я сиджу з автоматом, це ж я не просто попросив сфоткатися й віддав. У нас була зброя. Не треба питати, звідки... Благо, тоді люди мислили не бюрократичними шаблонами, а справді... 100 сусідів утекли, а ти не втік. Виходить, ти маєш право захищатися. Починається повномасштабне вторгнення. У мене ж, як завжди, YouTube, Facebook, Telegram. Я ж не цікавився росіянами й тим, як вони живуть, їхньою ментальністю. Я зрозумів, як працюють деякі шаблони їхньої пропаганди, – це так. Але не народ як такий. Ніколи це мені не було цікаво. І ще б тисячу років мені це не було б цікаво. Але тоді я почав розуміти, що ці люди масово пишуть, що нічого не відбувається. Уже перший день повномасштабного вторгнення, другий день, вони вже до "Берестейської" прорвалися, здається, на Оболонь заїхали. Ну, я можу зараз плутати дати, але загалом жах відбувається, а росіяни масово пишуть, що нічого не відбувається. І я розумію, що в цей момент треба якось їм показати. І тут Верещук заявляє про 3 тис. російських трупів, які нібито в нас є. Я починаю бити в усі дзвони. Я знав радника міністра внутрішніх справ Дениса Монастирського. Прекрасна людина, царство йому небесне. Я почав телефонувати всім, кому міг: "Дайте мені доступ до цих тіл, я покажу обличчя, татуювання, документи – усе, що можна, покажу. Щоб вони побачили, що це їхні люди тут мертві лежать". Андрусів, радник міністра внутрішніх справ, створив "Ищи своих". Діма, мій колега, як айтішник створив елементарний чат-бот, куди можуть звертатися росіяни в пошуках своїх. А вони трошки вже задзижчали за три-чотири дні: "Що взагалі відбувається? Нам ніхто нічого не каже". І вони починають у чат-бот "Ищи своих" надсилати заявки: прізвище, ім'я, по батькові, номер. Я виходжу в ефір на YouTube-каналі з 13 тис. й починаю в ефірі телефонувати на ці номери...

– Ви самі додумалися до цього?

– До ефірів додумався я. "Ищи своих" – додумався Вітя Андрусів. Сполучне тут – Діма, який знав мене і його.

– Карпенко?

– Так. Це сукупність моментів. Чому ці ефіри зараз не можна подивитися? Вони в мене є – можу на телефоні показати. Але вони під замком. Я виводив цей чат-бот у відкритий ефір, а там особисті дані. YouTube блокує. Я взагалі дивуюся, як вони цього не зробили одразу. Сенс у тому, що штук сім ефірів я зміг провести. І тоді, коли я сидів і розмовляв із росіянами телефоном: "Що ваш син тут робить? А що ви взагалі про це знаєте?.." Із цього все почалося. У цей момент у мене канал виріс до 60 тис. підписників.

– За кілька днів.

– Так. В ефірі я тримав 40–50 тис. людей. Щодня увечері я виходив, поряд сиділа дружина, яка допомагала мені набирати номери. Була програма, за допомогою якої ми додзвонювалися й це фіксували. І тільки за тиждень мені вдалося задовбати вже настільки всіх своїм проханням дати мені можливість із полоненими поспілкуватися... У той момент я був ще досить наївним, щоб вірити, що ми можемо комусь щось донести. Я телефоную їхнім мамам, а вони мені не вірять. Вони кажуть: "Це якийсь журналіст-пропагандист із Києва". У них усе пропаганда, усе фейк. Справжньої інформації взагалі немає. Є тільки їхня пропаганда, яка хороша, бо їхня, хай яка вона дебільна. І вся інша пропаганда, яка все одно буде поганою, бо вона не їхня. Отак росіяни сприймають. Я кажу: "Нехай син спілкується з мамою в такому разі. Якщо від мене вони чути цього не хочуть". Ви знаєте, до чого це призвело. Це призвело до того, що мами й синам своїм вірити відмовляються. Геббельс просто смажиться в казані й кричить: "Красунчики!" Це рівень, якого він хотів досягти, але не зміг. Так, у підсумку мене вже впустили один раз у це СІЗО із групою людей, які займалися допитами. Я цим не займався – просто прийшов. У мене було приблизне розуміння, як це має бути. У мене був мікрофон-"пушка", телефон і штатив. Я все поставив, спрямував і сказав: "Сідайте".

– Це березень десь був?

– Так, початок березня.

– Скільки до сьогодні інтерв'ю з російськими полоненими ви зробили?

– Я не рахував.

– Це сотні й сотні?

– Якщо брати на двох із Дімою, то за 1 тис. поперло. У нас же в одному інтерв'ю, у моїх принаймні, іноді по шість штук проганяю. Бачу, що людина не хоче розмовляти, – він назвався, два-три запитання – і пішов.

– Я провів день у таборі для російських військовополонених, вийшов абсолютно хворим і пригніченим. Я не дуже сприйнятлива людина й у мене міцна психіка, але...

– У вас робота нервова.

– Як ви не збожеволіли, спілкуючись із таким бидлом абсолютним?

– Вони російські полонені, не росіяни. Буряти, тувинці, татари, башкири, чеченці й решта – ну які ж вони росіяни? Вони російські громадяни. Вони самі не розуміють цієї різниці. Я часто спілкуюся з ними щодо цього питання. Як не збожеволів? Спершу мені було цікаво. Потім мене це почало злити, дратувати.

– Гидко було?

– Потім мені було гидко. А тепер мені просто перманентно гидко. Якщо людині доводиться працювати з тим, від чого їй гидко, вона від цього божеволіє? Не думаю. Тому що касирці в магазині може бути гидко цілими днями обслуговувати клієнтів...

– Ви своєрідний асенізатор – працюєте з лайном.

– Якщо вам так буде завгодно, то можна провести таку аналогію.

– Спробуймо провести класифікацію полонених.

– Це в будь-якому разі порожні дуже люди. Я плюс-мінус можу вам навести порівняння з колаборантами. Колаборант – це людина, яка жила в українському інформаційному просторі, мала доступ до всього того, що маємо ми з вами...

У мене три дні тому вийшло відео із двома непальцями, у мого колеги – із сомалійцем, "захисником" російськомовних. Щоправда, жоден із них російської мови не знає

– Ненавиділа Україну водночас.

– Вона почала ненавидіти Україну не просто так. Вона піддалася російській пропаганді, наративам, які тиснуть завжди на якісь реперні точки. Це нещасні люди. Якби вони були щасливими нормальними людьми, не змогли б натиснути.