ЗВІДКИ ВИСТРОМИВ ВУХА ЗІ СВОЄЮ «СПЕЦОПЕРАЦІЄЮ» ПУТІН-ФАШИСТ

             СТРАХІТТЯ НА КОЛИМІ І КОНЦТАБІР У ЗАПОРІЖЖІ

Соціальні мережі Інтернету останнім часом дружно згадують страшну й моторошну історію «Колимські дівчатка». Від неї серце стискається гірким болем. Так цю історію назвав – «Колимські дівчатка» - дисидент і багатолітній в”язень сибірських таборів поет Дмитро Шупта. Дуже довго він у собі тримав і носив жахливу подію 1949 року, коли на Колимі одного літнього дня конвоїри з Берлагу і Сєввостлагу втопили у болоті щонайменше три тисячі українських дівчат-підлітків головним чином віком 12 – 14 років. Навіть знаючи сьогодні усю правду про радянські концтабори часів сталінського терору, у це важко вірити, ще більше не хочеться вірити, але що було, те було – Шупта скільки перебував у засланні, стільки збирав від свідків і місцевих знавців нещадної розправи з невинними ще дітьми усі відомості й перекази та спогади, якими люди ділилися пошепки. Аж поки не витримав і тринадцять літ тому написав поему-реквієм:

          А їх вели, в безодню просто гнали,

         Ще й досі в тундрі болота дрижать.

         З Москви так наказали генерали:

         «Чтоб нєкому бандеровцев рожать».

Що ж сталося-відбулося трагічного і навмисне кинутого в забуття дня у тій клятій Колимі? Давайте почнемо з того, що за часи існування Колимських таборів, у них померло, а точніше загинуло близько півтора мільйона тільки українців. Це пояснюється тим, що нашого люду туди засилали найбільше. І засилали, оголошуючи ворогами народу, найбільш відомих та свідомих, котрі знали собі ціну і були наділені почуттями власної гідності та любові до своєї нації. Але мало хто чомусь досі знає, що в безжальні табори відправляли і дітей «ворогів народу» - або разом з батьками, або й окремо «в роздріб». Причому не шкодували навіть малолітніх. Їх тримали окремо від дорослих, кажуть, що в окремих байраках порізно хлопчиків і дівчаток. З тих міркувань, що уже з 12 літ і діти мали «посильно», а насправді непосильно працювати.

І ось що повідав у «пояснювальній записці» до своєї до крику жахітної поеми-реквієм Дмитро Шупта: влітку 1949 р. в Магадан з Москви надійшов секретний наказ, прочитати – і, звичайно, негайно привести у виконання – мав лише генерал-майор з українським, як це не прикро, прізвищем Іван Петренко. А наказували мерщій, отож без зволікань звільнити відразу кілька байраків – разом три тисячі підготувати місць для нових потітв’язнів. Які, власне, уже в дорозі на Колиму. А звільнити яким чином? Та знищити і розстріляти, ясна річ! За даними Шупти, окремим пунктом у наказі значилася чи то «рекомендація», чи й відверта вимога в першу чергу позбутися дітей-дівчат української нації – дійсно «даби не рожалі бандеровцев». Та й яка з них користь і робота? Однак же на 50-градусних морозах дохнуть, як мухи. Судячи з усього, а як позбутися невгодне дівоче плем”я, залишали на розсуд і «винахідливість» генерал-майора Івана Петренка. Хіба його ще вчити, як у такому випадку виконувати накази?! Особливо знаючи, що й «собачата особливо небезпечних державних злочинців як ті гнилі яблука, котрі далеко від яблуні не падають». 

Генерал не спасував і не підвів, якщо так можна тепер казати. Раннього ранку з кількох байраків конвоїрів несподівано вивели понад три тисячі лише дівчат. Не пояснюючи, з якою метою. Діти думали, що якусь нову роботу для них знайшли. А батьки та всі інші дорослі, спостерігаючи за цим, рішили, що переводять дівчат в інший табір. Може створюють спеціалізований дитячий. Хто мін допустити навіть в гулагах, що дітвору ведуть на неминучу смерть? А її навіть погнали, як череду худоби, у ліс. Під дулами автоматів, наче кінчених негідниць та злодійок. Аж туди загнали, де за лісом починалися величезні болота. Зрозуміло, діти перед ними спинилися – немає ж куди далі іти. Бо у тундрі болота ще й підступні: до самого дна зарослі усілякими водоростями та щось на зразок осоки. Разом те й інше утворювало на поверхні «килим», на якому можна  ніби не провалюватися, але рано чи пізно ступиш – і пірнеш з головою. Коли уже ніколи й не вилізеш зі смердючого місива – засмоктає з головою. Без шансів врятуватися.

А переляканих дівчаток конвоїри заходилися заштовхувати-спихати на болотні «килими» силоміць і цілими «зграями», якщо ті впиралися, плакали, голосили і кричали. Більше, ніж дві години тривала ця моторошна екзекуція, поки останніх не втопили. Гавкіт вівчарок та автоматні черги чути було далеко й за лісом. Одначе довгий час ніхто нічого про це не відав. Як ніхто не бачив й конвоїрів, котрі вчинили жорстоке масове вбивство українських дітей. Де вони поділися – загадка до цих пір. Хоч яка загадка – відразу намагалися не допустити розголосу та «чуток», тому знешкодили виконавців. А генерал-кат Іван Петренко буквально через рік помер у муках, захворівши на онкологію.  Якщо він дійсно був українцем, то немилосердна йому і смерть справедлива.

ЩО ОСТАННІМ часом знов на слуху історія «Колимські дівчатка», немає в цьому несподіванки і випадковості. Фашистська, мародерська і нелюдська війна, затіяна російською федерацією з Україною, змушує знову і по-новому подивитися на трагедію 73-літньої наразі давності. Справа у тім, що і в 1995 році, коли Дмитро Шупта вперше голосно заговорив про колимське убивство наших дівчаток, і пізніше у 2010-му, коли написав свою поему «Колимські дівчатка», йому почали з москви мало не дратівливо заперечувати. Мовляв, не правда все це. Вигадка! Де документи? Їх немає! «А що в цьому дивного? - Відгукнувся у Києві письменник Володимир Яворівський. - Документи в ФСБ, спадкоємниці сумнозвісного радянського КДБ, архіви якого у даному випадку москва нізащо не розсекретить». А ми тепер з повним правом і маючи усі на це підстави скажемо, що зате ворожа горе-росія аж бігом вчиться та наслідує «традиції і звичаї» колишніх кремлівських катів і убивць. Тим паче стосовно нас,  українців, яких настільки люто ненавидить, а забігаючи вперед, скажемо , що й боїться та воліє винищити усіх до останнього. Хіба не фашизм це і не геноцид, яким за розмахом і цинізмом може і не зрівнятися з жодним, що відбувався у світі раніше?! Хоч насправді він розпочався давно. В тому числі, якщо хочете знати, стосовно і українських дітей. Навіть найдрібніших малявок і немовлят.

Маємо ще одну історію, пов”язану уже з Голодомором 1932-1933 років. На цей раз не поет-дисидент, а багато років звичайний робітник і майстер заводу «Запоріжсталь», а потім і пенсіонер Анатолій Пеньок понад тридцять літ тому ошелешив земляків, заявивши, що перший в Союзі РСР Гулаг виник не у 1937-му, а п”ятьма роками раніше. У Запоріжжі. Але найстрашніше, від чого у чоловіка боляче щеміло серце, що за різними даними він іменувався то дитячою лікарнею або лазаретом, то дитбудинком або притулком, та найчастіше… Будинком немовлят. Ще не менш потворне тут наступне: це був дійсно дитячий концтабір, який знаходився буквально за дві сотні метрів від приміщення тодішнього там обкому Комуністичної партії. Тому металург не знаходив в чомусь більш жахливішому звинувачувати кремлівську партію.

Бурхлива, резонансна і скандальна епопея Анатолія Миколайовича, бо її одразу багато хто заходився спростовувати, почалася 1 вересня 1992 р. Того дня одна місцева газета вмістила публікацію директора обласного архіву, а в ній чорним по білому було написано: «У Будинку малюків, який містився по вулиці Рози Люксембург, 7, протягом десяти днів, з 5 по 15 травня 1933 року, від виснаження голодом померло 35 діточок віком від 3 місяців до 3 рочків. В архіві знайшлися усі 35 актів, якими була засвідчена їхня смерть». І Анатолій Пеньок відразу згадав розповідь одного старого металурга, сільського хлопця від народження, що у нього «має бути старша віком сестра, от би знайти її». І далі таке розповідав: першою у його батьків народилася дівчинка. При кінці 1931-го. Та коли почався нищівний голод, аби «кровинку не спіткала лиха і зла доля, мати відвезла її у Запоріжжя в дитячий будинок». Менше, ніж через рік, помчала ж туди, але донечки не знайшла. Так і пішла мати на той світ, не відаючи, де поділася Гануся. Однак жінка була певна, що в притулку донечка неодмінно вижила. Інакше навіщо вона її туди «здавала»? А здавала, бо ж з москви «клялися і божилися, наче іншого варіанту, як здавати у Дім малютки, немає для порятунку дівчинки».

І от уявіть собі, Анатолій Пеньок дізнається, що в минулому вулиця Рози Люксембург була у Запоріжжі центральною, а сучасного проспекту Леніна ще не існувало, а де будинок №7 на ній - це було «серце міста». Справді за рогом навскіс містився обком партії, напроти перший за радянської влади тут театр. А ось чим чи кому правив будинок за №7 – до пуття не звісно ніби нікому.

-Якщо не навмисна, то якась незбагненна забудькуватість і неуважність тих же істориків, що дуже й дуже насторожило мене, - розповідав Анатолій Миколайович. – Є досі доволі добротний будинок з червоної цегли, але які установи у ньому працювали до війни добрячих двадцять літ, ніхто не знає. Ні старожили, ні краєзнавці також. Ну прямо біла пряма на карті міста!

О, насправді то чорною і дуже страшною виявилася вона. В першу чергу Анатолій Пеньок звернувся у той же обласний архів. І незабаром його очі раз-у-раз тьмяніли, відбирало руки, ставало зле, коли знаходив у теках черговий – десятий, двадцятий, сотий, трьохсотий, п’ятисотий і так далі - акт про смерть, яка сталася за однією й тією ж адресою в Будинку немовлят. Ще й підписані одними й тими прізвищами без ініціалів і посад Холодна і Фількова. Отже, Бугай Вася, 2 тижні, причина смерті – шлункове захворювання; Чусінін Ваня, 5 тижнів, виснаження; Вознюк Катя, 1 місяць, інтоксикація: Куценко Майя, 3 тижні, інтоксикація; Бондаренко Ваня, 4 міс., виснаження; Гурович Андрій, 2 тиж., гастрит; Гаркуша Галя, 7 міс., катар кишечника; Діденко Ваня, 8 міс., виснаження; Крохмаль Галя, 5.5 міс., запалення кишковика; Бабенко Люба, 2 міс., вроджена кволість; Білоус Надя, 6 міс., кривавий проніс; Гречка Костя, 1 рік і 2 міс., недоїдання; Кірко Женя, 3 р., сепсис; Адаменко Руслан, 1.5 р., детоксикація; Мамай Діна, 4 міс., катар кишковика; Василенко Тарас, 1 р. 3 міс., запалення кишковика; Усенко Миля, 4 р., катар кишковика; Чубаревська Олена, 1 р., розлад кишечника…

  Анатолій Пеньок зрозумів, що він не має права не створити унікальну і безпрецедентну «Книгу реєстрації записів актів про смерті в притулку малят по вул. Р. Люксембург,7 Сталінського району м. Запоріжжя». І коли потім дав мені її «бодай переглянути», у мене не вистачило духу гортати до кінця: Баранов Коля, Грачова Аня, Степаненко Олег, Бурлак Вася, Терехова Ліда, Бабенко Іра, Сажненко Люба, Ситник Катя, Ільченко Дуня, Щербина Клара, Пшеничний Льоня, Кіпущенко Сергій, Гунько Гриша, Глущенко Таня, Козаченко Наталя, Мельников Володимир, Шевченко Олександр, Журавель Федя, Волошина Ніна, Шарий Коля, Рябоконь Грицько, Сошенко Міля, Шевченки Віра і Микола, Онищенко Соня, Руденко Павло, Кошенко Ната, Чубар Валя, Юхименко Гриша, Кваша Микола… Вік – від 1 місяця до 3 – 4 років. Діагнози – виснаження, таж інтоксикація, розлади харчування, кишкові і шлункові захворювання. Травень 1932 року – померло 24 діточок, червень – 27 душечок відлетіло на той світ. У березні 33-го не стало 74 малят, у квітні 66-ти. Травень 1933 року – умирає 108 дітей, у червні та липні разом 231 хлопчиків та дівчаток. З травня 1932-го і по листопад  1933 включно Анатолій Пеньок - і це тільки тих, на кожен з яких він знайшов в архіві акти про їх смерть - нарахував 788 відлетілих у вирій малюків.

А з грудня страшного 33-го цей Дитячий будинок чи Будинок немовлят міськздороввідділу зовсім зникає. По вул. Р. Люксембург надалі… житловий будинок. У якому невідомо точно хто й мешкав, бо реєстрація громадян за місцем тут проживання залишилася не заповненою. То ніяких пізніших згадок про нього знайти не вдалося. Анатолій Пеньок висував версію, що будинок «як притулок для бездомних дітей» справді припинив існування. Потреба у ньому відпала з тієї причини, вважав Анатолій Миколайович, що «якщо не усі до останнього, то більшість маленьких мешканців вимерла». Зате відомо, чому насамкінець Будинок немовлят називали притулком для бездомних. Не повірите, але тодішня тут влада його головним призначенням та завданням визначила по суті не рятувати дитячі душі від голодної смерті, а «щоб діти не дохли на вулицях, по базарах і вокзалах, а помирали за щільно зачиненими дверима не на виду у населення». І отаке, уявіть собі, цинічне одкровення у партійних документах Дніпропетровської області, до якої у ті часи входила і Запорізька, знайшов колишній металург. У документах, де секретар обкому Мендель Хатаєвич «бідкався», що «залишається велика кількість дітей, яких немає куди дівати». Слідом заборонив однак «забезпечення хлібом дитячих інтернатів, садків, ясел та будинків, також виділення продуктів харчування їм на безкоштовній основі у районах, які не виконують планів хлібозаготівель».

Але чиї то були діти, запитайте сьогодні самі себе, котрих прирекли по суті не у Будинку немовлят, а у концтаборі вимирати голодною смертю? І відповідь у вас буде лише одна – в першу чергу сільського населення. Селян. Як висловлювався Анатолій Пеньок, в його розумінні у Запоріжжі два роки поспіль день і ніч діяв «конвейєр смерті» селянських дітей. Голова редколегії запорізького тому «Національної Книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні» доктор історичних наук Федір Турченко писав: «Треба раз і назавжди затямити, що поки у нас на берегах Дніпра зводилися велети і гіганти промисловості, по селах навкруги у селян відбирали останні жмені зерна, вони пухли від голоду і вимирали сім”ями, вулицями, колгоспами і селами. Однак досі не сказано на повен голос, що найбільше від людомору постраждали сільські діти. Тільки десятилітніх у 1933-му в Україні було 38 відсотків від усього сільського населення – більше третини! А віком до 4-х літ 16%. Скільки залишилося після 33-го, ніхто не підраховував, а точніше не оприлюднював. Ці дані в статистичних звітах були заборонені і знищені». Тому історик Турченко зміг навести лише два конкретні випадки. В одній зі шкіл під Запоріжжям «із 83 учнів, які починали навчальний рік, на його кінець залишилося троє». Школу довелося закрити «через відсутність потрібного контингенту». І спогад виховательки дитсадка майже сусіднього села: в садку померло за люту зиму 42 дитини.

Так що, знайшли, як і куди дівати селянських діточок, яких за словами компартійного Хатеєвича, було так багато, що наче нікуди дівати? У тій Книзі, яку уклав Анатолій Пеньок, я натрапив більше сотні геть дивних прізвищ. Як от Ясельна Роза, Берегова Ніна, Січнева Маруся і Лютнева Катя, Лютнева і Надя та Жовтнева Марійка, Дніпрова Настя, Станційна Марина і Станційний Ваня, Серпневий Костя та Суботини Василько і Нюся, Брудна Ліза і Ручна Поля, Дощова Женя, Кривенький Вітя, Нова Ліда, Мовчазний Саша і Ряба Олена, Заводська Рита і Диспансерна Ніна… І так далі, і тому подібні імена – Прекрасна Василинка, Криклива Зіна, Вечірній Толя, Найдений Вітя, Здорова Ліна, Швидкий Сергій та Слухняна Надя, навіть Колюча Ніна та Шипшина Олег. Коротше, все це були безпритульні діти, яких батьки привозили у місто і кидали, де попадеться. З надією, що їх підберуть. Що не дадуть їм померти. Їх знаходили і давали малюкам імена за усілякими «допоміжними» ознаками. За місцями, де підбирали, чи датами, коли знаходили. За рисами характерів і за вдачами. А коли ознаки, за якими давали дітям імена, почали раз-у-раз повторюватися, знайшли «слушний» вихід. У своїй книзі Анатолій Пеньок окремо виділив Церковну граматку «За упокій дитячих душ». У ній серед померлих числяться 8-місячна Леся Українка і двомісячний Дем’ян Бєдний, двотижнева Наташа Ростова і півторамісячний Степан Разін, Максим Горький у віці 4-х місяців і навіть дворічний Бернард Шоу…

Все той же професор-історик Федір Турченко ні на йоту не сумнівався, що «Голодомор 1932-33 років був нічим іншим, як геноцидом українського народу, спрямованим Москвою на знищення генофонду української нації – селянства загалом та його дітвори зокрема. І коли сьогодні вражий «руський мір» не на життя, а на смерть воює з цивільним населенням України і вбиває її дітей в дитсадках і школах, то хіба це не продовження цілей комуністичних в Союзі РСР катів? Тим паче, що оскаженілий і здурілий путін доживає свого віку, але марить відродити любий йому Радянський Союз. Як не нагадати насамкінець, що на 17 з”їзді ВКП (б), який Сталін, переповнений своїх емоцій, охрестив з”їздом переможців, виступив нароком оборони Клим Ворошилов і повідав світу буквально таке: «Ми пішли свідомо на голод, бо нам потрібен був хліб, але жертвами стали винятково нетрудові і шкідливі елементи». Так що шкодувати, виходило, не треба. Хоч до нетрудових і шкідливих елементів підступно, підло та нелюдськи зарахували в першу чергу селян і беззахисних їхній дітей, включаючи й немовлят…

То ясно сьогодні, що аналогічної україноненависницької перемоги над усе воліють падлючі фашисти і терористи, мародери і гвалтівники росії. Вони мають нарешті туди безслідно і назавжди канути, куди послав їхній корабель український моряк. Без права і можливості на повернення. Ми так думаємо, надіємося, наполягаємо і чекаємо. З нетерпінням.

                                                                                   Микола НЕЧИПОРЕНКО.

м. Дніпро – м. Запоріжжя