«Навіть якщо доживу до перемоги — краще не стане»

Він продовжує разом з іншими вантажити, але цілеспрямовано ховає обличчя. Кульгає не від болю. Цю ходу на протезі ні з чим не переплутаєш.

Підходжу. У момент, коли він ставить черговий ящик до автівки, торкаюсь його плеча. Обертається. Хмуре, побите шрамами обличчя. В холодних очах неминучість.

— Василь, а була БР-ка на тебе?

— … (мовчить, але в очах спалахує полум’я люті)

Беру рацію: " Картель Скіфу. На Василя була БР-ка?". Пауза. Я дивлюся йому в очі. Коли людина не змінює положення тіла, але змінює думки, емоції, наміри — ти це відчуваєш. Ледь помітний нахил голови вперед, напруження в руках, автомат уже перед собою. Ледве помітне постукування пальцем по селектору вогю. Погляд — наче в пошуках моєї схованки зі страхами.

Коли ти добре себе знаєш, то вже не реагуєш, а спостерігаєш. Спостерігаєш, чи наблизиться інший до межі, коли стає вже загрозою. На цьому обличчи немає страху. Ти точно знаєш що буде далі. Немає співчуття, емпатії, а тому і попередження не буде. Немає злості. Лише холодна пустота, в котру падали души вбитих.

Голос із тангенти обриває напружену тишу: "Скіф Картелю. Не було на нього. Щось сталося?". Я натискаю PPT: "Ні. Кінець зв’язку".

— Дякую, що не став брехати. Поважаю це. Але ти не поїдеш.

— Командир, я заєбався спостерігати, як вони йдуть, а я не можу бути з ними. Не можу допомогти. Не буду поруч, коли це буде треба.

— Заєбався... Але ж справа не в них. Не в цьому всьому. То шо ти?

На його обличчі смикнув нерв, наче від болю. Але він лише поправив ремінь зброї і мовчав. Інши вовкулаки закінчили завантаження й відійшли. Залишили нас удвох — щоб з’явився простір для щирості.

— Через мовчання я не зможу прийняти жодного рішення. Треба говорити.

— Краще вже не стане…

Я роблю крок до автівки, спираюсь на неї спиною. Стаю поруч. Дивлюсь перед собою. Слухаю.

— Навіть якщо доживу до перемоги — краще не стане. Як би не лікували. Я весь переламаний. Та й хто лікуватиме. Нас забудуть. Нікому нахуй не потрібні. То краще вже бути фотокарткою на Алеї Героїв.

— А жінка твоя?..

— А що вона? Не кине. Але я не камінь. Я бачу, як вона стає нещасливою. Нам по тридцять, а життя попереду вже не буде яскравим. Мені буде лише гірше. Тому і їй теж.

— То така хуйня вирішувати, як жити і що відчувати за іншу людину. А раптом вона потай отримує насолоду від твоїх страждань? І зараз її мрії нарешті здійснюються…

— … (мовчить)

— Так бува у дорослому житті. Яскравого стає менше. Щастя — це не стан, це миті. Війна зламала тебе і мене раніше, ніж мало б бути за віком. Але якщо вона, попри всі спокуси, вибирає тебе, тримайся за неї. Які б у неї не були мотиви — ти для неї краще за все навколо. Так, щастя, як раніше у молодості, більше не буде саме по собі. Але ти впораєшся. Ви впораєтесь. Разом. Разом ввечорі подивитись комедію. Подарувати їй щось неочікуване, цінне або дурничку, від котрої вона буде сміятися. А тому і ти теж. Прогулятись містом. Затанцювати разом на вулиці, у всіх на очах, коли з кафе почуєте улюблену пісню. Сапати бур’яни на дачі або мацати одне одного під вишнею. Причинити одне одному щастя — не так вже й важко, якщо ви разом, якщо краще одне для одного, ніж усе інше навколо.

Так, краще не стане. Якщо доживемо до перемоги, буде лише важче. Ми станемо вже нахуй нікому не потрібні. Зламані, розйобані. Нікому — крім тих, хто поруч. Поруч замість яскравого життя. Поруч замість легкої втечі в фоткартку на Алеї Героїв.

Ти спокусишся? Бо мені і твоїй жінці — ти ще потрібен. Ми по черзі будемо єбати тебе. Вона — вдома. Я — тут.

Ти з нами?

Він мовчки дивився під ноги.

— Цього разу ти нікуди не їдеш.

Він зняв зброю. Потеліпав у будинок. Я крикнув, щоб зупинився. Підійшов.

— У твоїх очах має бути не готовність зустріти смерть, а готовність повернутись, щоб наступного разу вбити їх ще більше. Побачу це — знову поїдеш.

— А як?..

— Я хуй зна. Запишись на акторські курси. Зроби вже щось. Бля, я вже як твоя жінка говорю. Йди давай.