В Царичанці відійшов у засвіти воїн 63-ї ОМБр Валерій Давиденко

   Тривалий час він працював тренером з волейболу Царичанської ДЮСШ, його юні вихованці виборювали почесні призові місця на обласних та інших змаганнях. В грудні 2022-го Валерій Васильович добровільно став до лав ЗСУ, де в складі 63-ї Окремої механізованої бригади воював на Лиманському напрямку. Під час прощання з Воїном Світла в його рідному Китайгороді помічник ветерана Царичанської ОТГ, колишній снайпер ЗСУ Віктор Петренко сказав:

   - З Валерієм Давиденком, який народився 9 листопада 1978 року, ми ще школярами разом тренувалися в Царичанській ДЮСШ, грали в одній волейбольній команді, більшість поєдинків ми вигравали. Після школи в 1995-му він поступив до Дніпропетровського інституту фізичної культури, під час навчання два роки виступав за команду Дніпра у вищій лізі України. Після інституту повернувся до Царичанської ДЮСШ, в нього була справжня тренерська жилка і велика вимогливість до себе та працездатність. Тож і значні успіхи і визнання не забарилися. Під час війни мені довелося телефоном передавати Валерію Давиденку свій бойовий досвід. За півроку ми зустрілися, і я побачив уже мотивованого, досвідченого воїна. Те, що в нього вчора зупинилося серце, є наслідком тяжкого поранення та пережитого на фронті. Прошу всіх українців усіляко підтримувати воїнів ЗСУ, для нашої Перемоги.

    У квітні 2024-го Валерій Давиденко повідомив мені, своєму дядькові, телефоном із передової:

   - За рік, що я тут, на Лиманському напрямку, лінія зіткнення найбільше змістилася на 150 метрів у нашу сторону, є менше. Місцями і ми трохи просунулися. Стоїмо, фактично рік, на одному місці. По артилерії на 7 ворожих пострілів ми відповідаємо одним. Воюємо гранатометами, покемонами (кулеметами Калашникова), калашматами (автоматами Калашникова), словом, стрілкотня. Основне арта, а її обмаль. Щоб перемогти, потрібні артилерія, і літаки, багато дронів, танки, усе. Ворог свою орду не жаліє, кидає в атаки, її стільки лежить і в Серебрянському лісі, і в посадках...

   Коли питають мене, як там, на передовій, одразу пригадую свого побратима. Йому ворожий снайпер прострелив голову, і мізки полетіли на мене. Паяють, гади, з усього по нас, не оминуло й мене. Рентгенівський знімок показав - дірка в моєму черепі, після тяжкого поранення голови у вересні 2023-го і діставання осколків з мізків хірургами, класифікується як друга група інвалідності, пояснили лікарі. Та відчуваю себе немов "косарем" - за фронтовими мірками ти інвалід тоді, коли відсутні рука чи нога. Відтак побратимів не кину, після лікування в червні у госпіталі повернуся до них. Основне для мене - вибити цих пі-арів з рідної землі, щоб Україна була вільною. Поряд з нами воює Інтернаціональний легіон, індуси, бразильці, прибалти, а наші по хатках ховаються. Це не годиться. Ми переможемо рашистів тоді, коли кожен візьме зброю до рук. Як латвійці у 1918-1921 роках, їх 10 % відсотків жителів стало в стрій, і відбилися від орди. Ми вже 11-й рік відбиваємося, але треба ще.

   Тисячі найсвідоміших бійців полягли за нашу українську землю, за вільну і свобідну від остогидлих московських кайданів Україну. Їхній вклад неоціненний, відтепер посеред них і Валерій Давиденко. Прощавай, сину, омріяна тобою Перемога обов'язково прийде на українську землю. Жаль, що без тебе і полеглих Воїнів Світла...