Як українцеві Іванові Гаврилюку жилося раніше у Києві

    Відомий український кіноактор Іван Гаврилюк, що народився 1948-го у Львівщині, про своє минуле життя у Києві написав таке: «Найбільший страх у столиці України – російська мова на кожному кроці. Я мав розмови з політв’язнями, які просиділи 20–30 років. Вони казали: «Іване, до концтабору звикаєш». До цього морального концтабору я звикнути не можу…».

   Розказують байки, як утискають у нас росіян. Я ж розповім, як це роблять з українцями.

   Пригадую 31 січня 1967 року. Я на головній пошті столиці посилаю мамі телеграму до Львова. Пишу ж, звісно, рідною мовою. Дівчина за склом кидає мені її назад і каже буквально таке: «Ви ваабщє можетє напісать на нармальном язикє?» Це в Україні мені говорить якась шмаркачка!

   Чим прекрасна юність – ти не оглядаєшся і не думаєш про наслідки. Я лівша, розбиваю рукою скло і спокійно виходжу. Ніхто не наздоганяв...

   Весна 1997–го. Минуло тридцять років. Знову ж Київ. У аптеку на Червоноармійській, де я купував ліки для Батька, зайшов полковник Української армії. Російською мовою він задав декілька запитань, на що йому відповіли лагідною українською. Тоді він сказав дослівно те, що й дівчинка на пошті: «А ви ваабщє можетє разгаваривать на нормальном языке?»

  Я бив цього полковника, як гамана! Розтоптав його мобільний телефон і пішов. Ніхто не наздоганяв...

   Ось так я виживаю. Я мав розмови з політв’язнями, які просиділи 20–30 років.

Вони казали: «Іване, до концтабору звикаєш».

   До цього морального концтабору я звикнути не можу.

Немає такого дня, щоб я у Києві з приводу своєї західноукраїнської мови не відчув ворожого чи негативного ставлення.

   На кіностудії імені Довженка колись мене не затверджували на ролі, через моє «антісавєтскоє ліцо».

Я себе відчуваю одним із найкращих представників української національної меншості у місті Києві».

  Тепер, після початку війни, мовна ситуація у Києві кардинально змінилася, на краще. Але чужоземна мова у нас сприяла нападу чужоземних військ.