Голоси тих, чиї руки рятують на передовій
За матеріалами інтернет-видань
02.05.2024
318
Бойова медикиня ЗСУ, позивний "Мауглі", сторінка ФБ.
Колись, працюючи на стабіку, я неймовірно шкодувала, що поруч немає нікого, хто б знімав. Через два роки я взяла в руки камеру.
Але іноді слова важливіші за картинки.
«Зброю повезло мати не всім. Коктейлі молотова і вперед-вперед. 15 наших, хто пішов на Миколаївське шосе, там і лишилися. Мені повезло бути разом з підрозділом ЗСУ в районі Антонівського мосту – дали автомат, якийсь бронік на мене наділи».
«Я хотів нищити ворогів. Фізично нищити. Тому я просився бойовим медиком. Прийшов у військкомат – вони, а-а, хірург, ого, я – тільки не в шпиталь. Та ти ж будеш без звання. А я і так без звання. Вони ну ок – в штурмову піхоту підеш? Піду»
«Важко, коли пліч о пліч зі своїми і важко в окупації - дві дуже різні категорії. Морально вбивало тільки бути свідком задач на неможливе, розумієш, про що я? Коли немає аналізу і висновків, коли помилки повторюються. А за кожним непродуманим кроком - життя».
«Я намагаюся не розповідати нічого цивільним. Бісять оці розпитування «а що там». Ті, хто так ставлять питання, тебе не зрозуміють. Це просто прийняти треба. Коли в Києві отримав орден святого Пантелеймона, відчув якийсь надлом внутрішній. Для мене все виглядало – ти такий молодець, на тобі значок, все, пи..й назад в окоп. Є люди, які робили речі на грані неймовірного, ось вони молодці. А що я? Ніяково, коли тебе називають героєм. Дивний час, коли герої, прості люди, з їхніми помилками. Непомітні. Невідомі. І є люди, що не заслуговують ні звань ні титулів, але мають їх.
Що мотивує, що тримає зараз? Все чисто на морально-вольових. І я можу працювати за фахом. Руками. Повернутися в хірургію в стані «мама, зліпи мені сніжку» не те, чого я хочу точно. А тут в роботі я сконцентрований. В роботі не до дурних думок»
«Що людям хочеться сказати? Або ти в ЗСУ, або допомагаєш. Байдужість, це як підлість. Боїшся взяти зброю – іди в госпіталь, там роботи повно, допомагати. Але питань більше до влади. Бігати когось ловити по вулиці не врятує ситуацію, якщо не міняти тих проблемних моментів, які існують. Нерівності, несправедливості. Це найгостріше. Невже два роки було потрібно, щоб зрозуміти, що практика виведення поза штат поранених і хворих без належної реабілітації і виплат - це ганебно? Що хтось в результаті може тікати не від страху загибелі, а від таких перспектив. Задаючи собі питання – що мене чекає, раптом що? І родину, хто їх буде утримувати? А нам не вистачає людей. Замість трьох діб чергування було таке, що якось місяць не виходила звідси. Я не нию, ні. Роблю і робитиму все, що в моїх силах.
Чого я хочу? Босими ногами по траві гуляти, близьких побачити. Справедливості. Поваги. Щоб не знецінювалося те, що робить кожен, хто став на захист країни»
“Тут неймовірно так все переплетене. Був важкий поранений з травматичним відчленуванням правої нижньої кінцівки на рівні нижньої третини гомілки. Я йому провів ампутацію на рівні середньої третини гомілки в межах здорових тканин. Анестезіолог каже – твій земляк. А хлопця вже відправили далі по евакуації. Я взяв дані. І вийшло так, що як приїхавув відпустку, то і він якраз із госпіталя додому виписався. Звоню йому, виявляється, він на сусідній вулиці живе. Я так делікатно кажу – я той лікар, який тобі відрізав ногу. Він - та ладно. Кажу - хотів би оглянути. Зустрічаємось. І в спілкуванні виявляється, що це кум сина моєї хрещеної мами. Отакі історії бувають”
«Напиши, щоб долучалися люди. Що наші сили не вічні. Щоб поважали військових. Які захищають Україну, жертвуючи здоров’ям і життям. Напиши, що оце все – ціна свободи, найвища ціна, яку можна заплатити. І водночас плата за відносну безтурботність тих, хто лишається в стороні».
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ