НЕ МИ В ЄВРОПУ, А ЄВРОПА ДО НАС

     Першого грудня ц.р. у розділі НОВИНИ «Фермер Придніпров’я» вмістив

                    повідомлення про двотижневу фахово-пізнавальну поїздку

                     в Німеччину і Бельгію лідера дніпропетровських фермерів

                  Анатолія Гайворонського, здійснену за програмою

            «Німецько-український аграрно-політичний діалог». А сьогодні, як і

                 обіцяли, розповідаємо про враження, висновки та переконання,

                       якими ділиться після цієї подорожі Анатолій Іванович.

Отже, Гайворонський здійснив унікальну, як він сам вважає, поїздку в Європу. Тривала вона два тижні і була настільки щільно наповнена діловими і пізнавальними екскурсіями, зустрічами та дискусіями і перемовинами та лекціями, що мав Анатолій Іванович з дому доручення в тамтешніх аптеках придбати ніби виняткові ліки, але, уявіть собі, не знайшов шпаринки, аби це зробити. І не шкодує. Бо не за ліками таки їхав. Потрапив у число запрошених українських аграрників та ватажків сільських територій, яким запропонували фахово-інформаційну програму «з розвитку сталого сільського господарства і сільської місцевості та аграрної політики в цілому, опираючись на німецький досвід, в тому числі колишньої НДР, а також міжнародний та європейський».

Нічого, як після уже більше, ніж тридцяти років незалежного існування України, ніби надзвичайного, нового чи й незрозумілого. Але Гайворонський не був би Гайворонським, якби повернувся з подорожі в Німеччину і Бельгію з традиційними, скажемо так, враженнями і особливо висновками. Натомість вразив дніпропетровських колег доволі «сенсаційними» спостереженнями, тим паче судженнями та баченням «того, а що ж та як нам робити».

От судіть самі: побував Анатолій Іванович у Федеральному міністерстві продовольства та сільського господарства, спілкувався з керівниками його відділів співпраці, світового продовольства і міжнародної аграрної політики, ще також і в Союзі фермерів Німеччини, де його разом з іншими членами делегації зустрівв заступник Генерального секретаря Союзу Удо Геммерлінг. Це так би мовити на «високому» рівні. Але відбулося і десяток «екскурсій» у самі фермерські господарства та підприємства і товариства з обмеженою відповідальністю. Включаючи надто людні контакти з німецькими колегами в Ганновері, де відбувалася Міжнародна виставка тваринництва і менеджменту. Так от, після усього цього та після й багато іншого подібного Анатолій Гайворонський, вернувшись додому, заявив, що «бути фермером в Німеччині не хотів би». Ледве «так то воно так, тільки для нас прийнятний інший, суто український варіант».

- Ні, їхня практика багатолітня, грунтується на випробуваному досвіді, уже тому й повчальна, - говорить він, - але я дивився на все там крізь призму поради Тараса Шевченка, що чужому треба научатися, однак і свого цуратися не слід. Українське село, його аграрне виробництво може ще значно давніше, якщо не обмежуватися тільки викривленим радянським періодом. Хіба не нагромадило власних орієнтирів, курсів і напрямів, за якими, вернувшись до тями і здорового глузду, треба іти далі і розвиватися?

Гайворонський зрозумів так, що фермерство в Німеччині спочатку суто соціальне явище, мета якого усіма силами і усіма засобами підтримувати та захищати сільського товаровиробника. Ще точніше – сільські сім'ї та великі родини, аби вони мали змогу із зиском для себе і всього суспільства день і ніч трудитися. Звідси численні заохочення і пільги та дотації, коли в результаті фермери, яких від усього населення в Німеччині лише три відсотка, сповна забезпечують 97% співгромадян продуктами харчування.

- У нас же так не бережуть і не остерігають фермерів, як у німців, - більш ніж згоден Гайворонський, - і таке ставлення до своїх годувальників в нашому народі, поки не пізно, пора також плекати, прищеплювати і виховувати. Але я розгледів в Німеччині і зворотний бік цієї медалі. Не все золото, що блищить. Бо 30, 50, від сили сто гектарів на господарство землі, котрі там домінують, обертають їх власників у «багатоверстатників», які мусять і вирощувати усе від збіжжя до кормів та овочів, і утримувати та відгодовувати максимально худобу, щоб використовувати усі наявні ресурси та можливості. А інакше на повну ногу жити зась…

У Німеччині від уряду і влади до сільських громад і самих фермерів над усе бояться (як на думку Анатолія Івановича), великих господарств, тим паче аграрних олігархів і корпорацій-гігантів. І це правильно. Так має бути і в нас. Але досить було йому заїкнутися про тисячу га, дві або й три тисячі в оренді фермерів, як це в Україні тут і там, німецькі співрозмовники охоче кивали головами: цілком, мовляв, годиться! А куди їм було, заявляє Гайворонський, діватися?

Запитав він одного, другого, третього, коли вони відпочивали? І де? Ті аж руками замахали: коли відпочивати, якщо цілорічно і цілодобово як налигачем до господарства прив'язані? Вихідних немає, не те що відпусток. А ще звернув Анатолій Іванович увагу, що чи не усі фермери там літні віком. То не могли не зізнатися німецькі колеги, що «наші діти, молодь наша загалом не горить нині бажанням підхоплювати фермерську естафету». Далі вносили співбесідники ясність: розуміючи необхідність тяжко трудитися, якщо зв'язав свою долю із землею, воднораз насправді одначе і вони не в захопленні від свого життя-буття.

І це тоді, коли захищеність  агротрудівників і селян загалом в громадах дійсно на рівні державної законослухняості. Ринок землі вільний, але щоб гребли її під себе магнати – цього немає і бути не може. Про це й подумати та помріяти ніхто не сміє. І не живеш у сільській місцевості – дзуськи. Дивіться, посміхається наш фермер, що виходить: там на кожні сто га угідь обмежують кількість корів, які маєш право утримувати. Бо лишком заважатимеш сусідам і надміру псуватимеш екологію. А у нас люди самі себе обмежують. Через те, що пасти худобу немає де. Усі пасовища розпродали кому завгодно, тільки не селянам вони дісталися. Хіба можна таке творити і терпіти? Як і те заважає нам в Україні, аж кричить, уже аж з гнівом у голосі промовляє Гайворонський, що малий та середній бізнес, тим паче в аграрному секторі економіки, поза конкуренцією там, тобто явно в фаворі! А у нас, навпаки, в загоні, все далі на задвірках. Не може не йти це в розріз з європейською практикою. Якщо не наперекір, а то й навперейми їй.

- Висловлюючись по-простонародному, - наче підводить риску Анатолій Іванович, - європейські порядки нам не те що не завадять, а необхідні край. Але не більше. Маємо власний розум і власні надбання та традиції, щоб бути навіть успішнішими у сільськогосподарському виробництві.

ТУТ ТРЕБА сказати, що подорож в Європу в рамках проєкту «Німецько-український агрополітичний діалог» надала змогу ватажку дніпропетровських фермерів та приватних землевласників доволі глибоко познайомитися саме з європейськими порядками, як він тепер висловлюється. Збагнув повно, яким чином формуються і суто аграрна політика та практика, і політика земельних ресурсів та відносин, і управління розвоєм сільських територій. Ось відразу хоч би таке: сільські громади там справді тільки сільські. Села з містами, як у нас, в один віз не запрягають. Адже нащо подібна плутанина? Користі від неї ніякої, зате шкоди багато. Кесареве кесареві, а Богові, як відомо, Боже.

Що почув, між іншим, Гайворонський з вуст і члена аграрного комітету Європейського парламенту пана Петера Ярома. Здійснив тож Гайворонський вояж і в Брюссель, щоб спершу побувати в Європейському парламенті, потім же вислухати доповіді представників дирекції Аграрної Комісії європейських співтовариств і в Європейському соціально-економічному Комітеті зустрітися з Андреасом Турнером та Димітру Форнеа. Перший лідер так званої фахової групи «Сільське господарство і сільський розвиток», а другий групи зовнішніх відносин країн Євросоюзу.

Сказати, що цей день для Анатолія Івановича чи не найбільш цікавим та корисним виявився, значить нічого не сказати. Саме він і дозволив йому не просто переконатися, що й раніше ясно усвідомлював,  які перепони заважають українському аграрному сектору, українському селу і українським селянам твердо спиратися на свої ноги і «запхнути ту ж Європу за пояс», а ще й збагнути, з чим «раз і назавжди якщо не розпрощаємося, то марно сподіватися, наче вхопимо її, як Бога за бороду».

- Висловлю, може, й парадоксальну думку, - сказав Анатолій Іванович по приїзду додому, - бо досвідчена Європа справді вчить, як на світі мудро жити, одначе нам в той же Євросоюз, по-моєму, спішити вступати дійсно не варто. Та й зайве це – ломитися в зачинені двері, ледве не знімаючи їх з луткою. Там в першу чергу хваляться не максимальною підтримкою фермерів, а тим, що сповідують і забезпечують для сільськогосподарських виробників сталі умови функціонування і розвитку.

Тобто запроваджені чіткі і неминучі, обов’язкові «правила гри» - доволі вимогливі, до речі, котрі тривалі, бо якщо й змінюються, то зрідка. І завжди за участю і згодою виробників, а також сільських громад. Стосується, приміром, це практики і організації системи управління аграрним сектором економіки, коли воднораз передбачені повноваження і сфери та межі відповідальності державних установ і служб на всіх рівнях, менеджменту земельних ресурсів та їхнє використанням, неодмінних обов'язків сільських територіальних громад в налагодженні аграрного бізнесу і зайнятості свого населення – кінчаючи аж формуванням торгівельної  політики аграрною продукцією та її переробкою. Причому, говорить Гайворонський, відступати від усіх писаних законів зась. Крок вліво, крок вправо – покарання не уникнути. В тому числі судового. Під козирок бери і не вередуй, зате працюєш дійсно у надійних та довготривалих і сталих умовах.

- Як я зрозумів їхній сталий розвиток? – запитує Анатолій Іванович, щоб ясніше і зрозуміліше для своїх колег відповісти. – А так, як не у нас! У нас нині відбувається суцільне блокування податкових накладних, хоч це категорично заборонено. Свавілля владних структур та чиновників зокрема! В результаті мені, наприклад, уже мільйони заборговано з повернення ПДВ. Відбираються у фермерів останні обігові кошти. На який урожай тоді Україна сподівається наступного року? Озимі посіяні без внесення мінеральних добрив, бо ні за що їх було купляти, а тепер і на весняне підживлення теж не знайдеться. До речі, ще не всі і не всюди зібрали цьогорік вирощену кукурудзу і навряд чи будуть збирати. Солярка, перевезення і сушіння вилетять у таку копійку, що мало не здаватиметься…

Хіба не банкротством обертаються для нас, продовжує Гайворонський, закупівля зерна за готівку і те ж блокування податкових накладних? Або чому раптом для аграріїв мов на дріжджах зросли тарифи на перевезення збіжжя залізничним транспортом? Перевезти тонну хліба коштує дорожче, ніж тонну металопрокату або елементарного сипучого будівельного матеріалу. За п’ять вагонів з зерном ми платимо більше, ніж металурги за 50 з металом. Ніхто не перечить, що сьогодні, коли триває війна, на армію нашу славну, на перемогу повинні іти основні ресурси. Одначе держава має розуміти, що якщо зіпхне у провалля своє фермерське плем'я, наступного року не буде чого «зерновими коридорами» везти на продаж. А землі наші стрімголов примчать обробляти європейці. Котрі, не сумнівається наш український фермер, не стануть терпіти тутешніх здирників та нахлібників, які зараз в Україні наживаються тим часом на горбах селян.

Європейські фермери, якщо хочете знати, не дуже в захоплені від того, що Україна рветься в Євросоюз, переконаний тепер Гайворонський. Якщо не побоюються нас, то остерігаються точно. Вони ж звикли до сталого існування, і гадають, що він править бал і у нас. А знаючи, якими родючими землями Україна володіє, який трудолюбивий і талановитий народ у нас, прикидають, з якою силою та якими можливостями доведеться конкурувати. Не до жиру буде, прогнозують, аби залишатися зі своїм досвідом зверху. Чи не ліпше, так і запитують, триматися подалі від українських землеробів?

- Скажу більше, - підводить риску Анатолій Іванович, - вернувся додому я з твердою думкою, що не ми в Європу за сільськогосподарським досвідом маємо їздити, а Європа до нас. Але для цього нам треба нарешті рішуче і раз та назавжди покінчити зі  свавіллям усіх вітчизняних правоохоронних органів і судів, шахрайством та ненажерливістю і чиновницької братви, і земельних баронів-товстосумів, і організованих злочинних угрупувань рекетирів, котрі давно злилися, мов рідні, з негідниками та злодіями в органах правосуддя і на усіх поверхах зверху й до низу у службах державної та самоврядної влади. І тоді точно кажу я вам, що як пошепче – українське село буде квітнути й пахнути хлібом, годуючи ним не лиш Європу, як це було колись і споконвіків, а справді людство всього світу рятуватиме від голоду, потреба в чому уже зараз очевидна.

І як на нас, то зовсім сокровенні і багатостраждальні, більш ніж жадані  переконання підказала Анатолію Гайворонському фахово-пізнавальна його поїздка в Німеччину та Європарламент у Бельгії. Клята війна з загарбниками «узького міра», говорить він, увесь наш народ підняла супроти нещадного ворога і породила сотні, тисячі й тисячі істинних патріотів гордої і незалежної України, для яких перемога над варварами-убивцями українського народу, дикунами й гвалтівниками та грабіжниками, хижими звірами і руйнівниками нашої Вітчизни понад усе. Але тільки перемоги над ними буде замало. Після нам знадобиться ще одна перемога, котра уже нині затребувала і зробить героями та патріотами співвітчизників, для яких інтереси держави і народу будуть в ціні, а не користолюбні інтереси власної наживи.