ГЛИБОКА БОРОЗНА ВЕЛИКОГО ВЧЕНОГО

Микола Нечипоренко 19.11.2022 7058

           Home       

              Щороку в пору викінчення аграрного сезону на селі, у листопаді

                себто, в Україні вшановують тих, чиї руки, як раніше казали,

                      пахнуть хлібом – працівників сільського господарства.

                    Це свято прийшло з радянських часів – можна говорити,

          що залишилося і збереглося, дісталося нам у спадок не випадково.

              Бо це свято справді невтомних і звитяжних трударів полів і ферм,

             чия місія – годувати співвітчизників, і не лише співвітчизників.

           З цієї нагоди «Фермер Придніпров”я» знайшов за доречне згадати

          унікального свого часу на Дніпропетровщині вченого, доктора наук,

                 професора, академіка УААН, заслуженого агронома України,

      який багато літ очолював легендарний Всесоюзний інститут кукурудзи

                                  ВАЛЕНТИНА СЕРГІЙОВИЧА ЦИКОВА

Те, що став головним кукурудзоводом великого тоді Радянського Союзу, Валентин Циков збагнув, коли його запросив на прийом голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін.

- Ти знаєш, скільки ми імпортуємо кукурудзи в рік? – Запитав Олексій Миколайович. – Десять мільйонів тонн! Можу відпустити не більше п”яти років, щоб обходиться тільки своєю і не годувати натомість худобу пшеницею.

Отож це зовсім інша була розмова, ніж та, яку Цикову, на той час ще не директору Всесоюзного інституту кукурудзи, а лиш молодому директору однієї з його дослідних станцій, довелося мати з Хрущовим. Микита Сергійович гнівався, що аби уже сьогодні і негайно наздоганяти Америку, доводиться ще закупляти й закупляти гібридне насіння в тій же Америці. Хоч гнівався Хрущов, як і тоді, так і згодом не сумнівався Циков, не безпідставно. Довго в колишньому Радянському Союзі не віддавали належне кукурудзі. Вважали її другорядною культурою. Спершу, мовляв, хліб насущний, а все інше – як виходитиме. Коли ж схаменулися, марно надіялися відразу засіяти пристойною качанистою сотні, тисячі і мільйони гектарів. Майже з нуля дива не вткнеш, а Микита Сергійович якраз його і волів. І не хотів розуміти тих, хто закликав не спішити та зачекати, доки створимо можливості.

Не правда, до речі, наче свого часу Хрущов потурив з Києва і повернув у Дніпропетровськ Володимира Щербицького лише за те, що останній також упирався і стримував надмірні посіви кукурудзи, як це згодом часто писали. Ціну “королеві полів” Щербицький, навпаки, прекрасно знав. Якось приїхав на Ерастівську дослідну станцію, а Циков дав команду наварити для гостя молодих початків аж трьох різних сортів харчової кукурудзи. Володимир Васильович охоче і зі смаком обгриз один, потім другий, взявся за третій.

- Стривайте, - захвилювалися особи, котрі його, як тоді казали, супроводжували. – На нас же ще чекає обід з улюбленими Вами борщем і пампушками!

- Ні, - заперечив Щербицький. – Я свої калорії уже спожив. Досить. Далі будемо працювати, хлопці, без обіду!

А тоді, у 1963 році, Володимир Васильович насправді трохи іншим роздратував Хрущова. Несподівано рішуче не погодився з ним, наче Україна з одного боку все ще мало здає хліба в державні засіки, а з іншого досі має значні нерозорані площі. Це Валентину Цикову відомо достеменно. Бо всю минулу “кукурудзяну” чи замішану на кукурудзі історію знає не за чутками, а, як то кажуть, з середини. Вона відбувалася за його участю буквально ще з далекого 1957 року. Вже сталося так, посміхався потім Валентин Сергійович, що усе своє життя займався “політичною” сільгоспкультурою - то куди мені було діватися? Мусив терпіти й миритися з тим, що доля кукурудзи в нашій колишній державі вирішувалася не скільки у лабораторіях і дослідних та селекційно-насінницьких ділянках, стільки на політбюро в москві і Києві. Жодна інша культура не удостоїлася такої кількості постанов та рішень колишньої комуністичної партії і уряду, як кукурудза. Як жартували між собою аграрники, хліб то всьому голова, але така, для якої кукурудза – шия.

Пов'язав же своє ремесло і свою долю Циков з такою ось “халепою” геть випадково. Не думаючи і не гадаючи. Хіба, може, далися взнаки незабутні і не завжди до кінця розгадані дитячі враження, яким він довго ніякого значення не надавав. Вони як те зерня, що западає глибоко і проростає потім несподівано. Тільки й того, що народився та виріс Валентин Сергійович на околиці Юзівки – міста Сталіно, як ще називався його Донецьк. Але батько був шахтарем, мати працювала на залізниці касиром. І часто брала сина з собою на роботу, щоби, не доведи, Господи, не заблудилося хлоп'я в степу. Жили Цикови на тій околиці міста, де починалися поля Донецької сільськогосподарської дослідної станції, і малий Валентин над усе любив “бігати туди гулять”.

Однак по закінченню школи швидше всього Валентин пішов би вчитися на гірничого інженера. Адже збирався і готувався, ніякої іншої думки і в голові не тримав. Навіть вважав за обов'язок в честь пам'яті померлого на той момент батька-шахтаря. Дід, який також увесь вік добував вугілля, не заперечував. Та все перемінилося, коли почалася війна. І коли вона для Цикова скінчилася. До Берліну він не дійшов – був тяжко поранений в ногу. Отож і не гідним до стройової. А вдома з'ясувалося: це значить, що про шахту повинен теж кинути і мріяти – ніхто його з таким пораненням у неї не пустить.

Довго з цього приводу переживав Валентин, довго й думав, а чим же тепер йому займатися? Та незабаром несподівано ухвалив рішення, яке влаштувало і його, і дідуся, і матусю. “Не вийшло, - сказав матері, - щоб батьковими слідами, піду твоїми: поїду у Дніпропетровськ, в інститут інженерів залізничного транспорту.”

Сказано - зроблено. А вже у Дніпропетровську і сталася з ним ще одна пригода. Сталося таке неймовірне, що його й придумати не можна було. Ще в поїзді якби попередили, що таке станеться, не повірив би. Потяг прибув вуранці, коли “лізти” у трамвай – без сумки і штанів залишитися. І Валентин подався пішки шукати “свій” інститут. Забрів на тиху, навдивовиж затишну вулицю. Зирк – гарне приміщення, і біля нього натовп хлопців та дівчат. Котрі одразу – і оговтатися не встиг – оточили солдата в гімнастерці і кирзових чоботях. “Що вам треба?”— розгубився бувалий в фронтових бувальцях Циков.

- А ми загадали: з”явиться солдат-фронтовик – пропускаємо без черги, і тоді усім нам повезе...

Чи всім, хто в це щиро вірив, повезло, зараз уже й Циков не пригадує, але що аграрній науці поталанило – так це, на нашу думку, факт. Валентин, якого штовхали у спину, угледів, звичайно, що натрапив на сільськогосподарський інститут. Упирався, пробував пояснити, куди насправді він зібрався поступати, але хлопці та дівчата його не слухали – пхали поперед себе і весело сміялися. Двері якраз відчинилися і Цикова першого дійсно й запросили до приймальної комісії. “Солдат вирішив стати агрономом, вгадав?  - Підвівся назустріч літній і сивий чоловік. – Милості просимо, давайте ваші документи...”.

Потім в гуртожитку, куди дістав “поселення”, Валентин ніч не спав, все перевертався у ліжку: “Що ж я наробив?” Та вирішив не задкувати: неприємно якось, і що про нього подумають? Та й тому, може, так вирішив, що не десь, а саме в кабінеті приймальної комісії йому раптом запало у вічі гарне та скромне дівча з великими очима. Хто б міг подумати, що й на цей рахунок правильно вчинив: дівча стане незабаром його єдиною і вірною дружиною, котра до кінця була з ним поруч. А тоді, коли перевертався у ліжку, згадалися хлопцеві і поля на околиці рідного Донецька. Оті, що слалися за кілька сот метрів від його домівки. Там люди загадкової професії – селекціонери – виводили, як пояснювали дітям і в школі, нові сорти пшениці та ячменю. А через багато-багато років, коли Циков уже підсумки життя свого всього підводити міг, він був академіком двох аграрних Академій, Української та російської, доктором сільськогосподарських наук, професором, заслуженим агроном. Понад піввіку в науці – директор дослідної станції, завідуючий відділом, заступник і директор Всесоюзного інституту кукурудзи. Були часи, коли більше жив у Молдавії та на Причорномор'ї, у Ставрополі, на Кавказі і Поволжжі, ніж вдома – там всюди працювали дослідні полігони інституту. Чого тільки не було – було-було, що й конем, як то кажуть,  не наздоженеш.

       Кукурудза – теж підмет існування

Хоч що сам Циков зайнявся наукою, і кукурудзою в першу чергу, то це тільки дякуючи власному характеру. Побрався ж він зі своєю коханою ще в студентські роки, і направлення дістав у знаменитий Шполянський радгосп тоді Київської області. Молодим спеціалістам виділили майже райський “куточок” і допомогли обзавестися домашньою живністю: гуси та качки, індики і кури. Плюс 25 соток городу, щоб усе своє, картоплю та інше мати. Чого ще треба? Живи – не хочу. А Валентин Сергійович через три роки все облишив і вернувся у Дніпропетровськ. В Червоноповстанській балці найняв халупку на курячих ніжках, котра взимку промерзала до перестінків – і в аспірантуру. Причому, без відриву, як тоді прийнято було говорити, від виробництва – влаштувався на “наймолодшу”, себто найнижчу, яку запропонували, посаду.

Ясно, що не давали йому спокою тоді модні “фантазії” одержимих вирощувати три колоски там, де покищо виростав один, а також збирати на рік два урожаї. Якщо ж один, то хліба не менше, ніж по сто центнерів з гектара. Одначе особисто Валентин Сергійович думав про кукурудзу. Про те, що її посіви дійсно треба розширювати. Якщо у Дніпропетровщині ще на початку 50-х років Борис Соколов, невдовзі академік ВАСГНІЛ, Герой праці і лауреат Ленінської премії, вивів перші вітчизняні гібриди кукурудзи, а двома-трьома роками раніше у Жаб”ячій балці на схилах Дніпра Марко Озерний домігся рекордного урожаю качанистої, то області й карти в руки. Залишається тільки створювати дійсно високопродуктивні сорти та вчитися вирощувати їх майже за гарантованими технологіями.

           Циков навіть не ставив собі в заслуги, що це він перебрав на себе мету “проштовхувати” кукурудзу на українські поля. Каже, що ситуація підказала. Треба було залишатися сліпцем, аби не бачити і не розуміти, як кукурудза уже починала завойовувати світ. А Дніпропетровщині підхоплювати “естафету”, мовляв, і Бог велів. Ця культура одна з найдревніших, її батьківщина – Америка. У Європу потрапила теж давно – спершу в Іспанію та Італію, потім у Францію. Нарешті дісталася Причорноморських степів, почала підніматися Дніпром вверх. Однак приживалася тут вельми повільно, мов була непрошена гостя. Уже й Індія та Китай на значних площах вирощували качанисту, а в наших краях зберігалося прохолодне до неї ставлення. І вередлива, і ніжна, і не завжди урожайна. Їй і спека не бажана, і надмірними дощами теж не вгодиш. І навіщо вона нам, коли ми – житниця Європи!?

Достеменно відомо, що першим у 1921 році ще Ленін написав: “Переваги кукурудзи за цілим рядом показників, очевидно, доведені, а раз так, зусилля необхідно докладати більш швидші і більш енергійніші”. Зараз по-різному можна посилатися на Леніна, але справа, зрештою, не в ньому, а тільки в його думці, далекій, до речі, від інтересів диктатури пролетаріату, зате близькій до інтересів наших шлунків. Уже за часів того ж Хрущова як кукурудзу не називали – і королевою, і царицею полів, - а скептиків одначе вистачало, як того і перегною на кожен гектар. Не лише в нас, а і в усьому світі, якщо хочете знати, качаниста років двісті перебувала в “цікавому” і надзвичайно дивному становищі визнаної і воднораз нехтуваної. Як існує ризиковане землеробство, так є і окремі ризиковані сільгопкультури. Кукурудза одна чи не перша з них. Як продовольчу, її справді довго на повен серйоз майже всюди не сприймали.

Але що в нас епоха Хрущова породила вченого агронома-кукурудзовода, палкого прихильника і не менш палкого поборника “гнаної” культури Валентина Цикова, це не випадково. Бо саме в середині минулого століття у світових масштабах сталася подія, про яку й досі мало хто згадує. А в середині минулого століття вперше за всю історію світове виробництво зерна кукурудзи перевищило виробництво зерна пшениці та рису і вийшло на перше місце. За урожайністю качаниста також з 50-х років попереднього віку не залишила ніяких шансів на пальму першості жодній іншій з тих зернопродовольчих культур, які вирощує нині людство. Відтоді і до цих пір вона перша на планеті – хліб № 1, якщо дивитися на її споживання ширше, ніж багато хто дивиться зараз. Треба дивитися не лише у вигляді споживання звичного хліба на столі, а і у вигляді споживання м”яса, молока, яєць та багатьох інших продуктів харчування. В тому числі і тих, що виробляються з кукурудзи.

Що й зрозуміло, коли знати таке: не відповідає дійсності давно відома у нас істина, наче за вмістом поживних речовин не мають собі рівних ячмінь та овес. Сто кілограмів кукурудзи заміняють насправді 120 кілограмів ячменю і 130 вівса. Кукурудза й найбільш енергетичний корм для худоби та птиці. А якщо ми й понині охоче годуємо свою живність пшеницею, то це значить єдине – що практично марнуємо і переводимо хліб, необхідний для харчування людей. Не випадково у світі пшеницю не ділять на класи і види. Пшениця повинна бути пшеницею, з якої можна виготовляти передусім хліб печений. Натомість світ давно свійських тварин годує винятково кукурудзою. Тим паче, що не цілою, не незайманим зерном, бо це теж чимале марнотратство, а переробленою на нічим незамінимі комбікорми.

Технологія вирощування кукурудзи на зерно - Bizon-Tech

Бо кукурудза на вагу золота. Бо кукурудза – це ще й сировина для суто харчової та переробної, а також медичної, мікробіологічної, хімічної та інших галузей промисловості. Борошно, крупи, цукор, олія і крохмал, глюкоза і глютин, консерви і пластівці, напої і сиропи, джеми і желе, каротин і патока – все це кукурудза. Лінолеум, целюлоза, фарби, клей, смоли та фурфурол – теж вона. У світі на даний момент з качанистої виготовляють понад п”ятсот видів різної продукції, більше половини яких – харчові, а загалом використовують при виготовлені ще не майже трьох тисяч інших продуктів, виробів та речовин. Середньостатичний американець з'їдає, приміром, зараз більше кукурудзи, ніж пшеничного зерна, а середньостатичний китаєць уже не менше, ніж рису. І там, де перевага в споживанні продуктів харчування рослинного походження зростає, там кукурудза домінує й на полях. Тим паче, що вона взяла верх, нагадаємо, і при виробництві продуктів харчування тваринного походження.

І тільки Цикову було відомо, чого це коштувало вітчизняній аграрній науці та практиці, аби ми не відставали від світових тенденцій. Маючи для цього всі потенційні можливості та підстави – як природні та кліматичні, так і суто організаційні. Залишалося тільки зробити кукурудзу та кукурудзівництво не “ризикованими» – от і все, що вимагалося від науки. Але що це значило? Працюючи ще директором дослідної станції, а потім очоливши інститут, Валентин Сергійович багато вирішальних років і очолював великомасштабні у нас дослідження з селекції різностиглих у часі гібридів, насінництва і гнучких та ефективних технологій вирощування кукурудзи. За кількістю створених і районованих гібридів качанистої Дніпропетровському інституту вистачило двадцяти років, щоб стати провідним у Європі. Його гібриди висівалися тоді за сезон на чотирьох мільйонах гектарів. Старші віком пам”ятають, напевне, як на Дніпропетровщині будувалися так званні гібридно-калібрувальні заводи – потужності з підготовки першокласного насіння. То 30 відсотків площ у колишньому Союзі ще й засівалися насінням, підготовленим виробничими потужностями інституту. І якщо незабаром та недавно, після кількох років “вакханалії” нарешті схаменулися, що на чуже насіння розраховувати марно та надто дорого, і у реєстр рекомендованих для висіву в Україні внесли 60 гібридів дніпропетровської селекції, то це щось та значило. Багато значило!

Не можуть не пам'ятати літні віком селяни і про ті етапи в способах та методах вирощування качанистої, які повсюдно опановувалися у нас на полях під наглядом вчених інституту, а слідом і узагальнювалися у вигляді передового досвіду. Аби якомога швидше і ретельніше запроваджувати надбання науковців на значних площах, Валентин Циков створив перше в Союзі науково-виробниче об”єднання “Дніпро” – так воно називалося, пригадуєте? Спершу була механізована технологія. “Без затрат ручної праці”, як її величали. А особливо ж далі набула масового поширення інтенсивна технологія. Яка згодом доточила собі слова “гарантованих високих урожаїв”. Це вже було наче недавно, на пам'яті багатьох з нас. Пригадується випадок: у дослідному господарстві інституту зібралися механізатори-кукурудзоводи мало не з усієї України. Їм показують поля, що мов лялечки – стебла вище голови, а в міжряддях – жодної бур'янини. Чисті, як намальовані.

- Та отак і на своєму домашньому городі ніяка хазяйка не виполює, -- зауважують механізатори. – Признавайтеся, скільки наганяли людей, щоб висапати?

І не ймуть віри, що на дослідних полях “людська нога не ступала”.

- То сідайте і слухайте, - звертався до них Валентин Циков, - що ми будемо зараз вам розповідати. Уважно слухайте і на вуса мотайте...

І слухали тоді Цикова бувалі трактористи з розкритими, даруйте, ротами. Валентин Сергійович був керівником  групи авторів тих рекомендацій з передпосівного обробітку грунтів, системи застосування органічних та мінеральних добрив, регламентації використання гербіцидів і агротехніки догляду за посівами, котрі на багато літ стали головним підручником для всіх кукурудзівників нинішньої України. А ще за замовленнями, завданнями, екскізами і порадами інституту на чолі з Циковим конструювалися та випускалися цілі набори новітніх технічних засобів обробітку, сівби  і збирання качанистої – усілякі широкозахватні борони, диски, культиватори і сівалки...

Суто інтуіція, чуття вченого дійсно притаманні були Валентину Цикову. Це він першим, коли практично ніхто про подібне ще не говорив і не заїкався, започаткував випробувальні дослідження нових енерго і ресурсозберігаючих та грунтозахисних технологій вирощування просапної кукурудзи. Настають часи, попереджав він,  не просто сипати в землю туки та обробляти її чимдуж, щоб отримувати урожаї, а щоб і саму землю зберігати в завжди продуктивному стані. Ніхто ніде, в тому числі і на Полтавщині, не смів ще залишати поля незораними, а в дослідному господарстві Цикова “приховано” і в науково-експериментальних цілях обмежувалися уже і поверхневим обробітком, і навіть “нульовим”, вдаючись навіть до ”прямого висіву” по стерні. Нинішні реалії засвідчують, наскільки виявився Валентин Сергійович далекозорим зі своїм “деференційним” обробітком українських чорноземів та настільки цей напрямок в науці і практиці  аграрного сектору актуальний і єдино ймовірний та перспективний у майбутньому. Його розвинути і довершити, правда, належить уже іншим – учням і послідовникам Цикова.

 

    Плацдарм для прийдешніх

Була в житті невтомного вченого-академіка Валентина Цикова п”ятирічка, якою він пишався як досягненням, що важило більше усіх звань, лауреатських лаврів та нагород, орденів і медалей, щедрих матеріальних статків, котрі не обминали його добрячих тридцять з гаком літ разом чи в перемішку з переживаннями, сумнівами, ваганнями і пошуками, радостями і печалями, розчаруваннями та стражданнями і просто творчими успіхами. Ось ця п'ятирічка: у 1981-му на Дніпропетровщині кукурудзи з гектара зібрали в зерні по 19 центнерів на круг, у 82-83-х по 32, у 84-му по 35-ть, а у 85-му – по 38 центнерів. Відповідно валовий збір качанистої тут у 81-му становив 276 тисяч тонн, у 82-83-х – 550-670, 84-му 950 тисяч, а у 85-му вперше за всю історію сягнув одного мільйона тонн. В наступному ж, 1986 році, вся Україна виростила майже 9 мільйонів тонн кукурудзи – більше, ніж будь-коли раніше і, на жаль, ніж будь-коли пізніше. Висота покищо залишається нескореною.

А Валентин Сергійович не сумнівався, що вирощувати в наших умовах 80 центнерів зерна кукурудзи на гектарі – мінімальний поріг, який цілком реальний. Досить же бодай трішки постаратися, щоб “без проблем” одержувати і по 100 – 120 центнерів. Свого часу у створеному Циковим Всеукраїнському клубі послідовників Марка Озерного такі урожаї збирали передовики та новатори, як їх тоді називали. Імена багатьох досі пам'ятають у селах всіх регіонів України. Але чому забули, що практика членів того давнього клубу науковцям на чолі з Циковим дала підстави обгрунтувати можливості вирощувати програмовані урожаї за будь-якої погоди? Чого й досягли уже у багатьох кукурудзосіючих країнах світу.

В США зараз під качанисту відводять майже 30 мільйонів гектар земель і стало збирають щороку 250 мільйонів тонн її зерна. В експорті для Америки вона на першому місці – 48 мільйонів тонн. Але й не більше. Бо внутрішнє споживання – це не лише концентровані корми для худоби та птиці. Це і сиропи та напої, в тому числі алкогольні, кондитерські вироби та солодощі, сухі сніданки та інші вишукані продукти харчування, лікарсько-фармацептичні препарати, нарешті й хлібобулочні вироби та усілякі порошковидні концентрати – кінчаючи аж, до речі, суто технічними мастилами і речовинами.

У Європі ж Франція нині попереду всіх по виробництву кукурудзи. Не відстають від неї Італія, Німеччина та Іспанія. Наростили площі в Угорщині, Румунії, Болгарії та країнах колишньої Югославії. В Азії передусім Китай, який вже збирає на рік 130 мільйонів тонн кукурудзяного зерна, а потім Індія та Індонезія і навіть Японія. В Африці Південноафриканська республіка, Нігерія та Єгипет задають тон. Якби віки в історії називали не бронзовим, залізним чи космічним, а якось інакше, то ХХ1, який оце настав, цілком можна було б називати кукурудзяним.  Найбільша площа на планеті зараз засівається саме качанистою – понад 145 мільйонів гектарів. Середня світова урожайність – 43 – 45 центнерів з гектара у зерні. А виробляє і споживає нинішня земна цивілізація на рік більше 600-т мільйонів тонн кукурудзи. Після США найбільшими виробниками “королеви” та “цариці” полів залишаються, звичайно, Мексика, Аргентина, Бразилія та Канада.

Так от, практично у всіх перелічених країнах – на всіх, принаймні, континентах – побував за своє щільне і кипуче життя Валентин Циков. Не на пляжах, звісно, і не в музеях чи екзотичних місцях – на їх кукурудзяних полях. І однозначно свідчив, що з виведення гібридів, насінництва та технологій вирощування качанистої ми від жодної з них не відставали ні на півкроку. Що ми на цей рахунок, навпаки, в числі кращих. Ті великі надбання, які за багато літ були нагромаджені в лабораторіях і на дослідних ділянках та сортонасіннєвих полігонах, у господарствах та в колишньому Всесоюзному інституті кукурудзи, а трохи пізніше Інституті зернового господарства, таки належать до найпрогресивніших, якими тільки оволоділи зараз аграрії світу. Не скористатися ними теперішнім і прийдешнім поколінням – великий гріх і велика провина. Велика й фатальна помилка буде. В цьому весь сенс.

В тому числі і сенс життя та науково-дослідницької сподвижницької діяльності вченого агронома і академіка та професора Валентина Сергійовича Цикова. Досягши майже 90-літнього віку, він довго, до останнього, залишався на капітанському мостику галузі в якості головного наукового консультанта. Можна сказати що був дороговказом для прийдешніх поколінь українських кукурудзоводів.

                                                                    


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ