Україна у війні має вийти на кордони УНР, - Степан Хмара ч. 1

За матеріалами інтернет-видань 01.09.2023 1311
Герой України Хмара: Багато журналістів, політиканів кажуть: Степан Хмара: Путін загнав свою імперію у пастку, з якої вона вже не вилізе. Як би нам важко не було, війну росіяни програють
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

   Чому США не повинніь боятися росії й мають надати Україні ракети Tomahawk, чи має Україна обмежитися виходом на кордони 1991 року або забрати в рф території, заселені етнічними українцями, чи було помилкою української влади не атакувати Білорусь та Придністров’я на початку російського вторгнення, чим українці відрізняються від росіян та коли буде перерізано сухопутний коридор до Криму. Про це, а також про найстрашніші тортури в радянських таборах, агентів КДБ-ФСБ в українській політиці, "сатанинського" путіна та расистську природу "русского мира" в інтерв’ю засновнику видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону розповів колишній радянський політв’язень, борець за незалежність України, народний депутат трьох скликань, Герой України Степан Хмара. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв’ю.

Учителька глянула у вікно – і завмерла. А ми, як горобці, на те підвіконня: що ж вона там побачила? І побачили страшну картину. Біля сарайчика у школі троє чоловіків лежать без свідомості. Солдати брали цеглу і добивали. Як потім виявилося, один із них – батько моєї однокласниці, другий – мій сусід, третій – із сусіднього села. Усі були партизанами УПА.

– Степане Ільковичу, доброго дня!

– Доброго здоров’я!

– Я хотів зробити з вами інтерв’ю напередодні Дня Незалежності. Воно вийде 24 серпня, у 32-гу річницю незалежності. Я піймав себе на думці, що ви, я думаю, єдина жива людина з тих, хто справді боровся за нашу незалежність у часи Брежнєва та після. Людина, яка заплатила за цю боротьбу не лише гучними заявами, але й концентраційними таборами. Я хотів би почати з вашого дитинства. Ви народилися в Польщі.

– Ні, це Західна Україна, яка на той час була під окупацією Польщі. І так ми, українці, це сприймали. Ніхто не думав залишатися в Польщі. Я думаю, це так у планах було: десь приблизно в році 1940-му буде проведено референдум. Я думаю, що 90 із лишком відсотків проголосували б за незалежність. Друга світова війна внесла свої корективи.

– Що ви з дитинства найбільше запам’ятали?

– Я пам’ятаю початок війни. Дуже добре пам’ятаю, як перші німці з'явилися.

– Вам чотири роки було?

– Так. А потім, коли відходив фронт на захід, то добре пам’ятаю, бо в 1944 році я пішов до першого класу. Як ми сприймали радянську владу, я вам можу сказати… Значить, у першому класі фронт пройшов – повісили портрети Леніна і Сталіна. Скла не було, вікна не були засклені. І ось ми восени… На перерві було... Ми з бузини мали, знаєте, такі стрільби. І вирішили повибивати вождям очі. І так зрешетили ці портрети! Коли зайшла вчителька, вона зблідла.

– Злякалася?

– Зрозуміло. Такі часи! І вибігла. А ми поховали свої, так би мовити, знаряддя злочину в піч. Прибігає директор: "Хто це зробив?" Усі голови опустили. Він обшукав усе під партами – нічого не знайшов. Ну і що ж? І тим закінчилося. На другий день вивісили нові портрети.

– Ви юнаком добре розуміли, що таке радянська влада, що таке НКВС?

– Я це розумів ще з початкових класів…

– Батьки щось казали?

– Я виховувався в дуже свідомій сім’ї. А крім того, уже потім бачив ту дійсність. Біля школи був сарайчик, де зберігалися дрова, а далі погреби. Біля погреба складена цегла для ремонту. І ось був такий випадок. Приходить учителька, глянула у вікно – і завмерла. Аж привідкрила рот – ступор такий настав. А ми, як горобці, на те підвіконня: що ж вона там побачила? І ми побачили страшну картину. Біля цього сарайчика троє чоловіків. Видно, були без свідомості, але не рухалися. І солдати бігали, брали цеглу і їх добивали. Як потім виявилося, один із них – батько моєї однокласниці, другий – мій недалекий сусід, а третій – із сусіднього села. Усі були партизани УПА. Їх поранили, привезли до школи… Отака історія... Хіба не могло бути імунітету проти цієї влади? Це ж неможливо… І потім бачив, які робилися злочини. Це можна дуже багато розказувати.

– Ви закінчили Львівський медичний інститут.

– Один із кращих.

– Звичайно! Стали стоматологом. Це така блатна робота, я б сказав. У радянські часи стоматологи дуже добре заробляли, правда?

– Може, це трохи перебільшено, але заробляли так, що можна було нормально прожити. Хоча лікарі ніколи не голодували, така ця професія, що пацієнти не дали голодувати лікарям. А стоматологи, дійсно, на прожиток заробляли…

– Ви ж попрацювати стоматологом трошки?

– 18 років.

– На радянських бормашинах?

– Тоді вже було трохи чеських. Непогані машини. Менше з тим, це допомогло мені багато в житті тоді. Я був незалежний. Коли займався самвидавом, так склалося життя... Я завжди працював над собою, окрім своєї професійної роботи. У житті наступає такий момент, коли вже, очевидно, ці знання стукають і підштовхують. Чи людина вже сама мусить щось продукувати. Я не спішив… Але бувають моменти, що ти не можеш уже не висловити свою думку. Ну і з того почалося: я почав займатися політичною публіцистикою, оскільки для мене політика – це життя, це, як кажуть, у генах моїх. І спровокували події написати статтю "Часткове співробітництво і спритна дипломатія". Це був результат візиту президента США до Совєтського Союзу.

– Ніксона?

– Ніксона, так.

– 1972 рік, здається.

– Так. Я категорично не сприймав тоді політику, яка інтенсивно на Заході вже прокручувалася: про конвергенції, про зближення систем, про співробітництво і так далі. Суть цієї статті полягала в тому, що не можна односторонньо підходити. Насамперед цій злочинній нелюдській системі повинна бути поставлена вимога. Якщо ви хочете співпрацювати з тим монстром, то хай цей монстр нарешті відноситься по-людськи до своїх громадян. Довший час я працював над працею серйозною, це один із дуже серйозних пунктів звинувачення КДБ – "Етноцид українців СРСР". Десь на 74 сторінки.

Герой України Хмара: Багато журналістів, політиканів кажуть: Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Степане Ільковичу, ви працюєте стоматологом, ви незалежна людина. У вас є і хліб, і до хліба, напевно. Жити й жити! Милуватися рідним краєм, працювати, заробляти, витрачати на родину. Ну, здається, усе нормально. А ви виступали проти системи. Ви свідомо пішли до радянського концентраційного табору. Чому?

– Ідея ще з молодших класів школи. Уже в голові закрадалися думки: "А що ж далі?" Бо я бачив, як терплять поразки в боях наші. Навіть у нашому селі відбувався бій. І зрозуміло було, що неможливо вистояти у збройній боротьбі проти такого монстра. І що далі? Завжди такі думки роїлися. Я вам скажу, це було одним зі стимулів, щоб добре вчитися у школі... Як кажуть, одержимий із дитячих років ідеєю українською, державницькою ідеєю. Воно вже залягло тут і тут. І це спонукало весь час працювати над собою, тому що нізвідки це не береться.

– А ви розуміли, що ви можете сісти, що ви можете згинути в тих таборах?

– Я розумів. Я, до речі, дякую моїй покійній дружині, що вона дуже добре розуміла… Я їй казав: "Май на увазі, рано чи пізно вони мене вичислять". Я під псевдонімом працював, зрозуміло. Тому що інакше можна було за одну заяву на пів сторінки загриміти на той самий термін, який я потім отримав. Тому я працював, але... Я не люблю, коли мене називають дисидентом. Я – політв’язень, тому що я сів за українською ідеєю, за політику… Права людини, Гельсінський заключний акт – це все потрібно… Але я прекрасно розумів, що пересадити сотні, навіть тисячі людей для такого монстра, імперії зла не було чимось складним. А що далі? Нашу державницьку ідею хтось мусив нести. Ті, хто боровся зі зброєю в руках, – воно зійшло на спад, затихло. Але ідею треба було нести. Принаймні словом. Як так сталося, що мені довелося продовжити видання "Українського вісника"? У 1972 році Чорновола посадили, "Вісник" перестав виходити. Я дуже переживав, тому що репресії у 1972 році були такі... Потім я назвав ці репресії "Генеральним погромом", бо це по всіх напрямках ішло. Судові й позасудові переслідування. Суди, переслідування студентів.

– Виключення з роботи, з університетів.

– З університетів. Звільнення навіть із Вищої партійної школи при ЦК КПУ – теж там був погром. Звільнили ректора і частину викладачів за націоналістичний ухил. Правда, вони тримали в таємниці, але мені довго… Як детектив. Я все-таки знав, кого звільнили. Дуже тяжко було щось знати… Партійні боси боялися видавати інформацію. Менше з тим, у коротенькому вступі до "Вісника" я написав: "Ніякі репресії КДБ не зупинять національно-визвольний рух, але репресії ці будуть радикалізувати рух". Якщо на чорноволівському "Віснику" було написано "Видання легальне, позацензурне". Я так іронічно до дружини кажу: "Якщо КДБ знали, хто видає це позацензурне легальне видання, де б він був?" Так потім і сталося. У піку цьому всьому на цій палітурці було написано: "Український вісник" видається нелегально на окупованій території України". Ця ідея вже була закладена. До речі, на це звернув увагу Роберт Конквест, який писав передмову до англійського видання "Вісника"… Вдалося передатися за кордон. Він був виданий спочатку українською у "Смолоскипі"...

– Він написав передмову?

– А потім перекладений на англійську. Роберт Конквест написав, а Реймон Арон – до французького. Отакі були історії. Чому я сказав, що мені допомогло, що я менш-більш незалежний був? В Україні всі друкарські машинки реєструвало КДБ: і нові, які тільки надходили у продаж, і з комісійних магазинів. Я це дуже добре знав. Тому я послав до Москви за свій кошт людину довірену (а у Москві цього не було), щоб мені купив друкарську машинку і фотоапарат. Як тоді можна було розповсюджувати самвидав? Це сім закладок у друкарську машинку. Перший примірник – на кращому папері, щоб можна було ще фотокопії знімати на плівку. Це справа дуже громіздка. Нинішні люди цього не зрозуміють, при сучасному технологічному розвитку це дивно. Але отак. Тому я поважав конспіративну роботу. Мені хотілося чимбільше зробити. І головне задання було – передати за кордон. Можна було передати фотоплівкою, інакше – ні.

До речі, у 1974 році "Вісник" вийшов у "Смолоскипі", а вже із січня і десь до липня 1975 року уривками текст "Вісника" передавала "Радіо Свобода". Хоч глушили, але не все і не скрізь можна було заглушити. Головна моя мета – щоб попало це за кордон, щоб набрало більшого розголосу. Туди увійшли і "Часткове співробітництво і спритна дипломатія", "Етноцид українців у СРСР", "Генеральний погром" і звернення до генерального секретаря ООН. Для того щоб на найближчій сесії Генеральної Асамблеї розглянути питання деколонізації російської Совєтської імперії. Це був удар по них. Довго шукали. Якби ви уявляли, які вони були люті, коли нарешті вичислили і піймали у 1980 році, коли вже в них було достатньо доказів, щоб посадити…

У 1990 році ми не скористалися шансом отримати некомуністичну Верховну Раду. Завжди в історії так і буває: з’являється момент – за нього треба схопитися і використати. А тепер ми відхаркуємо…

– Степане Ільковичу, я важке запитання поставлю, але я його поставлю людині абсолютно чистій, я це добре знаю. Леонід Кравчук розповідав мені, що, коли в Москві був путч ДКНС, тоді головою КДБ УРСР був генерал Голушко. І коли путч ДКНС у Москві провалився і Крючкова, голову КДБ СРСР, кинули у "Лефортово", Голушка терміново викликали до Москви, щоб він заступив на посаду голови КДБ СРСР. І в ніч Голушко прийшов до Кравчука і сказав: "Я мушу, за інструкціями, передати вам як діючій владі список нашої агентури". Кравчук сказав: "Я не хочу цього бачити". Ви ж знаєте Леоніда Макаровича. Він сказав: "У мене інструкція. От дивіться". І дав список. Леонід Макарович сказав мені, що, коли подивився, очманів. У тому списку були майже всі головні "рухівці", майже всі головні патріоти. Вони були агентами КДБ. Він мені сказав, там не було Чорновола, не було Лук’яненка, не було Хмари. Він пояснив: ті, хто відсидів, як Хмара (сім років), як Лук’яненко (25 років), як Чорновіл, апріорі не могли бути агентами КДБ. Тому що ті, хто були агентами, не сиділи. Чи майже не сиділи.

– По-різному було.

– Я хочу запитати вас: вас КДБ намагався завербувати?

– А я вам скажу так: як хтось вам із колишніх політичних в’язнів скаже, що до нього не підходили – значить, він бреше. До кожного підходили, у тому числі до мене.

– Як це було?

– КДБ розробив тактику психологічного тиску. Коли мене забрали, у мене двоє малолітніх дітей: син – у молодших класах, Соломійка – ще в дитячому садочку...

– І вам 33 роки.

– Дружина хворіла. І вони на таких нотках грають. "А хто дітей ваших виховає?" "Ми від вас не вимагаємо щось надзвичайне, але, може, у деяких питаннях ви нам підете назустріч?" Отак. До кожного у них був свій індивідуальний підхід. Як мені хвалився один з оперативників КДБ, "ми слідкували за вами, ми знаємо, що і ви за нами слідкували". А так дійсно було. "Але ви ніколи не вийшли з дому, як ви їхали на роботу, щоб у вас штани не були випрасувані. І ми знаємо, які ви цигарки курили завжди". Були цигарки "Львів" на той час. Дійсно, це було так. І щоб непоголений з'явився на людях. Вони вивчали індивідуально кожного і до кожного був підхід. Але по-різному було. Мені довелося у 35-й зоні у свій час пересіктися з Олесем Бердником. Він другий раз сидів, уже термін у нього закінчиться скоро – він мав на волю. Ми познайомилися, а потім я побачив... Мені його поведінка не сподобалася, бо він починав говорити... Ми навіть там знаходили певні елементи боротьби, якісь національні дати. Як ми могли відмітити? Одноденною голодівкою протесту проти окупації України. Відсилали відповідні листи через прокуратуру. Нас, звичайно, потім за це карали, але ми це робили. Або як когось репресували, то на знак протесту – солідарна голодівка. А Олесь казав: "Та ну, це не потрібно". Мені ці гнилі заходи дуже не сподобалися. Ну, і потім бачив, що в нього була одна робота. Він художник. Який художник? Наглядну агітацію писав, усякі гасла.

– Усе зрозуміло.

– Гасла комуністичні, розумієте? Коли його забирали із зони, я перестав із ним спілкуватися взагалі. Я не пішов прощатися з ним. Дехто питає: "Степане, твого земляка забирають". Я кажу: "Ні, я з ним прощатися не буду. Побачите, через пару тижнів тут появляться "Вісті з України" – це кадебешна газета, – і там щось він напише". Так і сталося. Через два тижні ми в табір отримуємо газету.

– Степане Ільковичу, але двоє дітей, дружина хворіє… Був якийсь момент, коли можна було зламатися?

– Як для кого.

– Ви непохитним були?

– Я не міг зрадити ідею. Це виключено.

– Ідея – понад усе?

– Понад усе. Богу дякувати, дружина мене розуміла.

– Ви не шкодували про це, коли були в зоні?

– Ні, я ніколи не шкодував. Абсолютно.

– І вам не було шкода себе, своїх дітей?

– Що значить себе? Що таке "я" проти ідеї? Це неспівмірні речі. Хто я? Пилинка. А ідея – це вічне, без якого ми не виживемо, без якого в нас не буде держави, не буде свободи, не буде реалізації нації. Я вихований як націоналіст України.

– Радянський Союз, розквіт застою, Брежнєв на екранах. Невже ви вірили в таборі, що коли-небудь Україна буде вільною?

– Я ніколи в цьому не сумнівався. Єдине, що я не знав, – чи я доживу до цього. І дійсно, якби так не склалися обставини геополітичного характеру, то ми б сьогодні не розмовляли. Я завжди кажу, що кожна порядна людина має молитися за великого президента Америки і велику людину Рональда Рейгана, який відверто, без загортання в усякі папірці, сказав...

– Викрутив їм руки.

– "Совєтський Союз – імперія зла. І ця імперія зла мусить бути знищена". І він змусив.

Герой України Хмара: Багато журналістів, політиканів кажуть: Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Ціни на нафту, на газ, гонка озброєння.

– Він показав себе як справжній лідер першої держави світу, демократичної держави, без якого у світі я не знаю, що б творилося. Ця зараза тоталітарна, антилюдська – вона б захлинулася. Ви ж бачите Китай сьогодні – це страшний монстр. Зараз те, як граються західні лідери з Китаєм, – якщо вони так будуть гратися років 10, то вони можуть пропустити момент.

– Дограються.

– Будете читати мою статтю – є такий один момент. Чи відчули б американці або європейці, якщо б місяць вони не отримували китайських товарів? На місяць зупинити закупівлю будь-яких товарів. Не відчули б, правда? А китайська економіка обвалилася б. Крах. Вона без зовнішньої торгівлі ніщо, розумієте? Це треба використовувати, а не загравати. Я вважаю, що зараз треба відкривати дипломатичне представництво у Тайвані, а не гратися з Китаєм. Чи нападе на Тайвань, чи не нападе? Не нападе, бо він заслабкий напасти… І коли виключали Тайвань з Організацій Об’єднаних Націй і з Ради Безпеки – це абсолютно злочинна політика Кіссінджера. Вони вигнали Китай і запустили туди комуністичну КНР. Мабуть, вони досі не усвідомили цієї страшної помилки.

– Степане Ільковичу, ви знали чи здогадувалися, що серед українських патріотів здебільшого були агенти КДБ?

– Про деяких я знав, про деяких здогадувався.

– Ми можемо прізвища назвати?

– Ні, не буду я називати. З етичних причин і так далі. І це нічого не дасть... "Народний рух України" – це масова громадська організація. Вона відіграла певну роль, зрозуміло. І маса людей, які не задоволені були системою, пішли в "Рух". Але ж як політик із досвідом я розумію: коли створюється потужна масова організація, то, безперечно, там буде агентура, яка буде намагатися керувати цією організацією неявно. І я вам скажу один приклад. У керівництві "Руху" були свої впливи. Чому вони просовували ідею без’ядерності, нейтральності, позаблоковості України? Проти чого я виступав категорично… Я розумію, що цього допустити не можна. Коли була студентська акція, то я в якійсь мірі брав участь у її підготовці. Був такий Маркіян Іващишин, керівник Львівського студентського братства, царство йому небесне. Надзвичайно розумний хлопець. Він, як кажуть, буквально з пів слова розумів. Яка мета була цієї акції? Коли ми ухвалили Декларацію про державний суверенітет, була в Народній Раді група радикалів – 13 людей. Ми відразу почали агітацію за те... Я так говорю: ця Верховна Рада, ухваливши Декларацію про державний суверенітет, свою історичну місію виконала. А далі, щоб рухатися і проводити трансформацію України з колоніальної економіки й узагалі суспільних відносин на рейки незалежної держави, потрібна докорінна зміна влади. А докорінна зміна влади потребує зміни Верховної Ради. І ми виступали за перевибори. Народна Рада – більшість категорично була проти.

– Звичайно.

– Із цією проблемою ми на коротеньких канікулах у вересні у Львові сиділи й розмовляли з Маркіяном Іващишиним. Головна, перша вимога була – переобрання Верховної Ради. Без зміни Верховної Ради не можна було створити новий уряд незалежної держави. Чому я сказав про "Народний рух" і, зокрема, Народну Раду? Керівництво – це переважно керівники "Народного руху" та Народної Ради. А вони були категорично проти. На словах казали: "Так, ми підтримуємо студентську акцію, але категорично проти перевиборів". А чому? Тому що був історичний момент, який Україна втратила, – і відхаркує кров’ю наслідки дотепер.

– Так, до сьогодні.

– Саме на осінь 1990 року відбулися зрушення в суспільстві... Порівнюючи навіть із весною 1990 року, коли нас обирали… Довіра до тодішньої влади, до комуністичної номенклатури опустилася нижче за нуль. Тоді якраз, коли студентська акція цю вимогу виставила, треба було ухвалювати рішення. І це було дуже просто. Я вам кажу абсолютно точно, що Верховна Рада була б не комуністичною. Зовсім по-іншому було б. Було пропущено історичний момент. Завжди в історії так і буває: з’являється момент – за нього треба схопитися й використати. А тепер ми відхаркуємо…

– Степане Ільковичу, ви сиділи сім років. Пермські табори, так?

– Так.

– Це далеко від Пермі?

– Це Чусовський район – скільки там кілометрів?

– Чусовий, так?

– Чусовий.

– Що за умови у вас були там?

– Які умови? Усі, хто тільки міг, описав. Я скажу так...

– Це бараки були?

– Звичайно, бараки. Я маю на увазі, що КДБ не давав нам спокою. Декого посадили – і вони сидять. Ні! Там працювали. Батіг або пряник. Якщо ти не стаєш на будь-який їхній "путь ісправлєнія", то тебе – батогом. Якщо ти трохи подаєшся, то прянички тобі даватимуть. Мене хотіли купити свого часу, пообіцяли пів ставки – і я буду працювати лікарем. Я розумів, до чого це все йде. До речі, щоб ви знали, яке ставлення було… Якщо до в’язнів з інших країн кадебісти місцеві були наїздами на кілька днів, то представник від КДБ України був постійно. Відрядженням офіцера туди направляли, який із нами мав працювати. Вони мінялися. Це вага українців у таборах. Потім пряник. Так от, такий випадок тяжкий. Захворів в’язень. У нього була флегмона нижньої щелепи. Стоматолога немає. А лікар, який був на зоні, молодий. Він, до речі, непоганий лікар. Він знав, що я лікар, викликав мене: "Степане Ільковичу, тут така справа. Що мені робити з ним?" А кабінет був обладнаний, але ніхто не працював. "Чи ви б не могли?" Кажу: "Така справа, що взагалі я не маю права морально-етичного як лікар відмовитися. Я, звичайно, постараюся зробити це". Я зробив локальну операцію – все пройшло нормально. І через деякий час український кадебіст викликає. "У вас добре все вийшло. А чи ви б не хотіли так попрацювати?" Я говорю: "Так немає ж пів ставки навіть". Я розумію, до чого це йде… Я ж людина вже з досить серйозним досвідом. Починаю викручуватися. Він каже: "Немає пів ставки? Хай у вас за те голова не болить. Буде хтось – то ви приймете. А потім сидите собі й читаєте книжку. Наприклад, як колись Берник сидів і плакати малював у вільний час". Бачу, що тут ніяк не викрутитися, кажу: "Я розумію, що міг би працювати. Але я хочу, щоб у вас не було жодних ілюзій. Якщо ви думаєте, що це вплине на зміну моєї позиції, то я відверто і чесно кажу – цього не буде". На третій день мене відправили у штрафний ізолятор.

Багато наших журналістів, політиканів кажуть: "Ні-ні, ми до кордону, а далі ми не підемо, ми чужого не хочемо". Стоп! А що чуже? Для нас Кубань чужа? Для нас прикордонні райони РФ, на яких етнічно переважають українці, чужі? Я не хочу, щоб ми приєднували неукраїнські території, бо так породжується дестабілізація. Але своїх ми маємо забрати

– Скільки ви в карцері, до речі, сиділи?

– 305 днів.

– Боже!

– Ви питали, яке ставлення. Про це багато хто писав. Але я вам скажу, що на Уралі, якщо брати в’язнів, яких репресують, то найстрашніше – це холод. Уявіть собі: на 15 діб закривають в карцері, а поспати на тих нарах не можна. Тільки в липні й ще трішки в серпні можна поспати в ШІЗО. А всі решта місяців – холодно завжди. І тортури холодом – це найстрашніші були для того, хто був частим гостем у карцері.

– Як ви це витримали?

– Ну як? Як бачите, витримав.

– Що ви собі казали, як ви себе примушували це витримувати?

– Я не знав, витримаю чи ні, що зі мною буде. Але на мені світ не зупиняється. Я знав, що маю з гідністю пройти свій шлях, естафетою ідею пронести. Так склалися обставини, що мало того, що я вийшов на свободу, хоч тільки шкіра теліпалася, м’язів не було… За рік поступово м’язи відросли. Я ще роль у політиці України не останню зіграв. Ось так буває.

– Коли ви приїхали з табору в Київ, це 1987 рік був?

– Так.

– Що ви відчули? Інше життя чи ні? Як ви взагалі зустрілися з новим життям?

– Мені трішки було дивно, бо, знаєте, земляки, нормальні люди, українці, а я бачив, що в них великі надії на Горбачова. Я кажу: "Люди добрі, ви трішки думайте більше. Це система змушена трохи рахуватися з людьми під силою тяжких економічних, політичних, соціальних обставин. Але це треба використати. Відлигу треба використати для посилення боротьби за нашу мету, за нашу ідею".

– Але Горбачов у підсумку є одним з батьків української незалежності? Хотів він того чи не хотів.

– Я б не сказав. Об’єктивно ніхто не міг зупинити демонтаж Совєтського Союзу.

– А якби не він? Уявіть собі: новий Андропов з’являється…

– Ні. Треба ж подивитися, які процеси йшли. Починаючи з Казахстану. Чомусь про Казахстан не згадуємо. Перші в Казахстані були.

– 1986 рік, так?

– Так.

– Коли Колбіна призначили замість Кунаєва.

– І почалося… Потім Азербайджан.

– Карабах.

– Там же страшне було! Уже страшні репресії, жертв було багато. Цю лавину зупинити не можна було, тому що не тільки в Україні, але в інших республіках довіра до тодішнього режиму була нижчою за нуль. Ми в зоні теж розуміли, це все-таки люди грамотні, які цікавилися процесом, що відбувається не тільки в Совєтському Союзі, а й у світі. Ми приблизно навіть вираховували, скільки може проіснувати Совєтський Союз, – 10–12 років. Але я вам скажу одну цікаву річ. Усі знали, що будуть незалежні держави: Україна...

– Ви це знали в таборі?

– Звичайно! А як же? Совєтський Союз – крах йому. А ми для чого? Ми розуміли, до чого йде. Ми бачили, яку прогресивну політику ведуть США. Це все збігалося. Я кажу: "Добре, будуть наші незалежні держави. А що ж ми будемо робити з москалями? Їх же багато, нікуди вони не дінуться". Задумалися. Я кажу: "Не думаю, що на тому закінчиться російський імперіалізм. Наступний удар має бути по Російській імперії – відігнати Росію від теплих морів. Завдання України – це Чорне море. Українців і грузинів. Вірмени не мають доступу до моря, але ми десь там коридорчик до Чорного моря виділимо. А балтійцям – Балтійське море". І зараз я дожив до моменту, що ця ідея може бути реалізована. Я вже не в одній статті про це пишу, і мені хотілося б, щоб наші дипломати це розуміли, наше політичне керівництво розуміло й інтенсивно працювало з нашими партнерами. Ми маємо вже закладати підвалини, що Росія після закінчення... Який би то не був етап війни, – ясно, що звільнення територій України замало! Росію треба позбавити взагалі присутності на Чорному морі. Не лише на території України, а й у Новоросійську.

– І ядерну зброю забрати?

– Ядерна зброя нікуди не дінеться. Є важливіше – відтіснити її ближче до Льодовитого океану...

   Далі буде.


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ