Україна у війні має вийти на кордони УНР, - Степан Хмара ч. 2

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.coм

– Нехай живуть там!

– Так. І мало того, як тільки в нас будуть засоби – якнайбільше знищити Чорноморський флот росії. Потім нам цю ідею легше буде просувати з нашими союзниками. Але це треба вже робити на всіх фронтах. Зокрема, Storm Shadow й інші ракети. Нам треба знищувати Чорноморський флот. І обов’язково перше завдання – звільнення Криму. Донбас нікуди не дінеться. Ми його звільнимо, звичайно. І я хотів би сказати таке. Багато наших журналістів, політиків, які більше політикани, кажуть: "Ні-ні, ми до кордону, а далі ми не підемо, ми чужого не хочемо". Стоп! А що чуже? Для нас Кубань чужа? Для нас прикордонні райони російської федерації, на яких етнічно переважають українці, чужі? Я не хочу, щоб ми приєднували неукраїнські території, бо породжується дестабілізація. Але своїх ми маємо забрати.

– Окресліть ці території. Кубань?

– Бєлгородська, Воронезька, Курська, Ростовська. Таганрог, до речі, у нас забрали в 1930-х роках. Це окреслені кордони Українською Народною Республікою, які визначали за етнічним розселенням українців. Так тоді було прийнято. Ми дотримувалися, дійсно, результатів Другої світової війни, які підтвердив заключний акт у Гельсінкі.

– 1975 рік.

– Так, непорушність кордонів. Але Росія порушила всі міжнародні закони. Значить, це тепер на неї не розповсюджується. Ми маємо право забрати свої етнічні території після поразки Росії.

– Прекрасно!

– На Бєлгородщину поїдьте. Суржиком українським розмовляють. Там українці, тільки змалорощені, зрусифіковані. Але дух, гени… Чого ми маємо дарувати? У Кубані, як би хто не говорив, але там гени. Це ж козаки засновували. Катерина II спеціально набирала дівчат на Полтавщині й виселяла на Кубань, щоб там вони могли сім’ї створити...

– Я вам ще про Тюменську область скажу. Там українців мільйон, кажуть.

– Де?

– Тюменська область.

– То там вже виселені. З тими трішки інакше. Як я собі уявляю демонтаж Російської Федерації… Він може йти за двома ознаками: за етнічною і територіальною. Етнічна – це Татарстан. Татарстан узагалі давно готовий бути незалежною державою.

– Дагестан, Чечня.

– Дагестан, Чечня.

– Якутія, напевно.

– Конфедерації волзьких народів. Наприклад, Далекий Схід уже за територіальним принципом може бути.

– Урал.

– І якби американці розумно політику вели, то вже треба працювати з японцями, щоб вони легенько працювали з місцевими адміністраціями Хабаровського краю… Економічно не дати потворі Китаю засунути свою червону лапу… Тому що Китай – це монстр. Китай має бути зруйнований.

– Зруйнований навіть?

– Ну як? Як імперія. Це вже сучасна політика. Усе, що було, – то вже... Треба дивитися вперед. Щоб ми знову, як кажуть...

– Не проґавили?

– Обділені не залишилися. Треба бути агресивними. Один раз слухаю по радіо: "Офіцери ізраїльської армії, зараз блогери" – ці хлопці отакі! Вони дуже співпрацюють з нашими й кажуть: "Українці, ви будьте більш нахабними з американцями. Американці люблять нахабних. Вони будуть вам говорити: "Не робіть, не робіть!" – але ви це зробите, то скажуть: "Окей". Ми так робили. Нам казали: "Не займайте Голанські висоти, не зачіпайте!" А ми сказали: "Треба негайно зайняти Голанські висоти, бо інакше Сирія буде висіти над нами". Досвід треба переймати, робити висновки зі своїх помилок. Нам треба відроджувати негайно свій оборонний комплекс. За півтора року ми вже мали б мати свої ракети середньої дальності.

– Звичайно.

– Це вже треба наш уряд брати, як кажуть, і нагайкою пороти за бездіяльність.

– Степане Ільковичу, за 32 роки незалежності можна було не Еміратами стати, а якоюсь Польщею. Це 20-та економіка світу. Що з нами не так? Що не так з нашими елітами? Я б не називав їх навіть цим словом. Чому ми за 32 роки, маючи такий потужний потенціал, не створили держави, яка слугувала б людям і якою кожен українець пишався б?

– Я вже торкався того питання. Ми пропустили момент створення української влади, насамперед уряду. І байки, мовляв, тільки партійна номенклатура могла, знала... Це брехня. Навіть у Верховній Раді були прекрасні люди, які готові були очолити Кабінет Міністрів. Віталій Мельничук – для вас щось говорить це прізвище?

Хто найкращий український президент за всі роки незалежності? Таких не було. І нема. І не думаю, що скоро буде. Узагалі держава може існувати без президента, а без парламенту не може

– Ні.

– Бачите. Новітньої історії навіть ви не знаєте. Це прекрасний депутат, кандидат економічних наук. Він був головою Житомира до обрання. Коли було ДКНС, тільки дві місцеві ради – Житомирська й Ужгородська...

– Не підтримали.

– Скликали сесію своїх рад...

– І засудили.

– І не тільки засудили, а розіслали документи по всіх підприємствах: "Хто буде підтримувати, потім буде притягнутий до кримінальної відповідальності". На них тиснули. І генерал Доманський, заступник командира дивізії в Житомирі… Були кандидати й на інші посади в уряді. Були, зрештою, інші кандидати як у Верховній Раді, так і поза Верховною Радою, але чому я назвав Віталія Мельничука? Я в першому скликанні дуже потужно й міцно з ним співпрацював. Це людина, по-перше, надзвичайно працьовита, професійно підготовлена і має абсолютний імунітет до корупції. Ірина Калинець, царство їй небесне, була б ідеальним міністром освіти. З такими людьми непристойно навіть говорити про корупцію.

– Тобто справа в кадрах?

– Справа в кадрах. І кадри були, але як їх привести до влади в Кабмін, поставити на місця? Тільки через Верховну Раду. Що для цього треба? Перевибори. А чому вони не сталися? Тому що була допущена помилка. Хто по своїй політичній недосвідченості, а хто під впливом агентури… Повертаючись у ті часи, у мене багато претензій до них, але дивіться, що робилося: у всіх совєтських республіках – не знаю, як у середньоазійських було, – раптом виникли національні фронти. У нас – національний рух. Потім вони дуже швидко зникли – і прийшли нормальні. У балтійських країнах...

– Так.

– Ось. І друге що? Президенти. Раптом у всіх республіках почали обирати президентів. Кого обрали? Усіх п’ять – перші секретарі, а в нас був виняток: не перший секретар, а секретар по ідеології. Тобто трансформацію Совєтського Союзу взяли під контроль аналітичні центри КДБ у Москві.

– Згоден.

– Я це відчув, коли 1986 року в шостий табір приїхало до нас три молоді хлопці вишколені із центрального апарату. І от одна фраза, на якій я замислився: "Степан Ильич, скоро будут очень большие изменения. Потому что дальше так жить нельзя".

– Ого.

– Ну я подумав: "Чого це ти, вартовий системи, таке говориш?" Я зрозумів, що вони готують трансформацію.

– Вони самі готували це.

– Вони готували.

– Андропов почав.

– І тому народні фронти, президенти... Чому президенти? Не допустити розвитку парламентаризму.

– Я вам дякую за те, що ви це сказали. Тому що це мало-мало хто розуміє.

– Ну, "рухівці" вам цього не скажуть.

– Тобто Перебудову готував КДБ.

– Так.

– Андропов, потім Горбачов – це був проєкт КДБ.

– Вони хотіли змінити так, щоб зберегти систему. Горбачов думав, що всю систему Совєтський Союз збереже. Зовнішній фактор – сателітів європейських – треба відкинути, бо це вже не втримаєш. А республіки, вони думали, втримають. А потім кадебісти побачили рух у національних республіках, який не втримати, – треба зробити так, щоб незалежність перетворити у фікцію, щоб можна було мати вплив на владу через президентів, через парламенти… В Україні це їм блискуче вдалося.

– Чи згодні ви з тим, що майже всі роки незалежності Україною керував КДБ-ФСБ?

– Я б сказав не повністю керували, але мали великий вплив. Наприклад, великий вплив на того самого Кучму. Вони вміли підбирати кадри. Кравчук – це була в них довірена людина. Він завжди рачки стояв перед Москвою. Але їм треба було більш рішучого намісника тут.

– Ну, Кравчук – "поміж крапельками".

– Я вам скажу, в чому була причина. Вони дуже нервували, коли парламент вперся і не хотів іти на ядерне роззброєння. Це окрема тема, у мене є цілий розділ написаний. Прочитаєте. І претензії були до Кравчука, що він не може справитися з парламентом. І що зробили? Дострокові вибори. І раптом усі комуністи не мали нічого проти. Хоча вони не хотіли у 1990 році перевиборів. І це було через це. Кучма – людина, яка абсолютно не інтегрована в українську культуру. Людина навіть не знала української мови, не знала української історії. У паспорті – "українець", народився в Чайкиному на Чернігівщині.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Але він був налаштований українськи. Його підперли агентурою. А хто найкращий український президент, на вашу думку, за всі роки незалежності?

– Таких не було. І нема. І не думаю, що скоро буде. Узагалі без президента може існувати держава.

– Ну звичайно.

– Я не кажу, що потрібна декоративна, церемоніальна постать… А ось без парламенту не може існувати правова демократична держава. І той момент – змінити кардинально парламент восени 1990 року – ми пропустили. І не комуністи тоді зупинили це, а так звані ліберали з "Руху". На жаль.

– Ющенко – український президент?

– Український. Але слабкий як державний менеджер вищого рівня.

– Але український президент?

– Так, український. Він має певні заслуги. Він звернув увагу на гуманітарну політику принаймні... Я не кажу, що він багато зробив, але він звернув увагу. Це великий плюс.

– І людина хороша, правда?

– Не знаю, наскільки хороша, але він теж робив дурниці. Наприклад, як тільки він став президентом, я підходжу до нього у парламенті: "Вікторе Андрійовичу, чи міг би я у вас бути на громадських засадах дорадником? Мені нічого не потрібно". Віктор Андрійович ледь не обнімає: "Так..." І потім я місяць добивався до нього на прийом. І він мене так і не прийняв. Я зрозумів, що він лукавить. У нього були, так би мовити, "любі друзі", які підвели під дурного хату...

– "Любі друзі"...

– Ну так.

– Я пам’ятаю вас під час Помаранчевої революції. Як ви тоді виступали, як ви стояли на трибуні, як ви запалювали маси...

– А як ми стояли, коли [горів] Будинок профспілок (пожежа у Будинку профспілок на Майдані Незалежності, де був штаб протестувальників, сталася в ніч на 19 лютого 2014 року, під час Революції гідності, коли будівлю оточили спецпідрозділи МВС "Беркут" і СБУ "Альфа". – "ГОРДОН"). Тоді ж нас пустили на трибуну.

– Так, ми поруч були тоді.

– А так – нас не пускали. Ніч, мало людей було...

– Ви пам’ятаєте це.

– А чого ж не пам’ятаю? Дуже добре. Я пам’ятаю всі моменти. Це такий...

– Жах був.

– Так.

– Степане Ільковичу, ви думали, що повномасштабна війна може розпочатися?

– Я ніколи не сумнівався, що Росія буде воювати будь-якими методами. Війна ж ні на день не припинялася. Була економічна війна, була політична, інформаційна. Коли побачив Путін, що Україна може вислизнути, він вирішив піти ва-банк. І тут він загнав свою імперію в пастку, з якої вона вже не вилізе. Як би нам важко не було, війну вони програють. Головне – як ми її виграємо і які будуть результати. Як наша влада, наше суспільство, наш інтелектуальний істеблішмент себе поведе. Так, як себе сьогодні поводить наша влада, мене це не просто обурює... Те, що вони, наприклад, зробили з Романом Червінським. Я знаю цю людину.

– Я теж знаю.

– Це бойовий офіцер, заслужений.

– Це герой.

– Був у багатьох страшних операціях. І ми не маємо права проковтнути це. Це справа всіх українців. Потім відвойовувати свої права буде...

– Важче.

– І те, що на Банковій хочуть зробити щось подібне, як у Росії... До речі, відкрию вам одну річ. Буквально кілька днів тому низка громадських організацій звернулися з листом до президента, де пропонують йому, щоб він зустрівся зі мною від представництва цих громадських організацій. Побачимо, як вчинить президент. Якщо він думає, що вже все знає, що він такий мудрий, що він такий всесильний, то мені його шкода. Я не кажу робити так, як я скажу, але послухати людину, яка щось зробила для цієї держави й хоче поділитися досвідом…

Я приходив у свій час до Кравчука. Ви не знаєте, але скоро прочитаєте, бо, бог дасть, видам книжку. Як Кравчук здавав Чорноморський флот Росії? Ми могли у 1992 році, коли Росія була слабкою, забрати його повністю. І було рішення Ради національної безпеки... Я вам тільки штрихами скажу: Чорноморський флот колишнього СРСР, який базується на території України, переходить у власність України й підпорядковується Міністерству оборони України. Друге: уся берегова інфраструктура Чорноморського флоту колишнього СРСР переходить у власність України. Крапка. Навіть у Севастополь спеціальний літак прилетів з "Альфою" СБУ, який мав забезпечити доведення указу президента про підпорядкування Чорноморського флоту. Але коли летіли в літаку, дізналися... Один офіцер із Генерального штабу показав копію указу. А там написано зовсім інше, не те, що написано було в рішенні Радбезу. Там написано, що на базі Чорноморського флоту СРСР буде утворюватися Чорноморський флот Російської Федерації й Чорноморський флот України. Подальше розподілення кораблів і майна буде визначено окремим договором. Це державний злочин. Леонід Макарович передчасно пішов із цього світу, але залишилися свідки цього, троє народних депутатів: Тетяна Яхеєва, Сергій Семенець і колишній міністр оборони Костянтин Морозов. До речі, якщо говорити про міністрів оборони – це єдиний справжній, добрий, порядний міністр оборони України.

Що зробив Кеннеді під час Карибської кризи? Підняв стратегічні бомбардувальники, у бойову готовність привів атомні субмарини... Що зробив Хрущов? Обісрався. А нині Америка боїться Росії... Не смішіть

– Перший.

– Яких не було після нього і немає до сьогодні. Це справді міністр оборони й це патріот України. Там усе в порядку.

– Степане Ільковичу, як ви думаєте, що буде далі з війною? Спробуймо зазирнути в майбутнє.

– Ми маємо всіма силами тиснути, насамперед дипломатично, політично, громадськістю нашої діаспори... У грудні минулого року я звернувся з відкритим листом до українців Америки: "Ви, добропорядні громадяни демократичної держави, у зв’язку з тим-то і тим-то маєте щодня влаштовувати постійний пікет біля Білого дому і вимагати якнайшвидшої реалізації лендлізу, надання Україні ракет Tomahawk..." Розумієте, чому Tomahawk?

– Так.

– У нас навіть про Tomahawk ніхто не говорить. А чому? Я про це писав уже кілька разів. Ми маємо вражати військові заводи в глибині території Росії. І зараз це треба.

– Не підуть на це американці.

– Підуть. А куди дінуться?

– Ну це ж війна Америки з Росією буде. Ні?

– (Сміється). Ви смішите. Ну хай потявкає це цуценя. Війна Росії з Америкою... Вони з нами не справляться, а ви кажете з Америкою...

– А ядерна зброя? Не натиснуть?

– Так, одразу, не застосують.

– Невідомо, чи є вона в них узагалі.

– Є. Але ядерна – думають, що це натиснув кнопку – і все. Там десятки офіцерів. Це цілі ланцюги. Це раз. По-друге, треба, щоб вона була в боєготовності. По-третє, це заходи, які обов’язково побачать. І якщо якийсь є рух...

– Так. Превентивний удар.

– Так. Як було 1962 року?

– Карибська криза.

– Що зробив Кеннеді? Підняв стратегічні бомбардувальники, у бойову готовність привів атомні субмарини...

– І що зробив Хрущов?

– Обісрався.

– (Сміється).

– А нині Америка боїться Росії? Не смішіть. Не того вони бояться. Вони бояться розпаду Росії. Вони думають, що як розпадеться...

– Некеровано.

– Вони ж дурні. Якщо буде демонтовано Росію, це вигідно для Сполучених Штатів. Економічно. По-перше, туди легко зайдуть їхні компанії, де є родовища. Легше буде працювати із цими регіональними божками. Учіться, читайте праці Рональда Рейгана, який сказав: "Імперію зла буде поставлено на місце".

– Велика людина.

– Я вдячний американцям, що вони й це дають. Але як я написав нашим діаспорянам: "Пікетуйте щодня", – дивлюся за кілька днів – вийшло 20 людей. І знаєте, який плакат? "Путін, забирайся з України!" Тьху! "Tomahawk вимагайте". А ви кажете: "Забирайся з України!" До нашого президента є колосальні вимоги. Що в нас робиться з дипломатичним корпусом? Куди відправили Андрія Мельника? Послом у Бразилію, на заслання. Що нам Бразилія зараз? Ні холодно, ні гаряче. Він би мав бути в одній із держав наших прихильників і лобіювати інтереси України. Якщо тиснути плюс посольства мають працювати, громадськість має працювати з бізнесом, тиснути, тиснути...

– Немає кадрів.

– Ще й немає азарту, бажання. Ну от я зараз киплю, коли про це згадую…

– Я бачу.

– Я знаю, що можна робити, і можна багато чого. Ну будуть ATACMS. Куди вони дінуться?

– Степане Ільковичу, то що буде з війною?

– Нічого. Я думаю, що восени буде перерізаний сухопутний коридор до Криму.

– Думаєте так?

– Так. І має бути знищений Керченський міст.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Так, це безперечно.

– І не спіша їх дзьобати. Вони там будуть закриті – будуть поступово як руді миші. Їм не тільки зброї не буде вистачати, а жерти не буде що. Тільки вплав. Тим паче цікава новина була днями. До нас приїжджав цілий ряд генералів із Заходу. А генерали – це розумні люди, на відміну від політиків західних. Зокрема, був начальник Генштабу Великобританії. До речі, він зустрічався тільки із Залужним і генералами. Не зустрічався із Єрмаком, не зустрічався із Зеленським. І дуже правильно. Ну про що можна із Зеленським говорити? Він же нічого в цьому не розуміє.

– Уже, мабуть, розуміє.

– Він не хоче слухати таких людей, як Хмара, який багато чого міг би сказати. Я хочу, щоб наш президент був сильним. І мені є що йому сказати. Я не ворог свого президента. Але якщо я його атакую, то за дурниці. Припини негайно знущатися з Романа Червінського, бойового полковника.

– Тобто ви думаєте, що восени проб’ємо коридор?

– Думаю.

– А закінчення війни яким ви бачите? Росія ж не зникне?

– Ні, Росія не зникне. Моя стаття, яку ви будете читати, називається: "Війна Російської імперії проти України – третя світова війна". І я доводжу, що це перший етап третьої світової війни, тільки на обмеженій території.

– На жаль.

– А вона має вже характер глобальний. І західні партнери мають зрозуміти, і я намагаюся, наскільки можу, переконати це зрозуміти: зупинити подальший розвиток третьої світової війни – це завдати поразки Росії в Україні. А потім у наслідку мають бути продиктовані умови капітуляції.

– Так.

– Заборона Чорноморського флоту, приєднання суміжних окупованих територій, ну і так далі. І допомога.

– Репарації, напевно.

– Репарації, само собою. У вересні буде сесія Генеральної Асамблеї. Наш президент мав би виступити і підняти питання про деімперіалізацію Російської Федерації та звільнення поневолених народів... Вони кажуть "российский народ". Немає російського народу. Є "русские" і поневолені народи. А "российский народ" – це як совєтський народ.

– Ви з Путіним коли-небудь зустрічалися?

– Ні.

– А що це за людина, на вашу думку? Як би ви його схарактеризували?

– Хитрий, підступний, брехливий, недурний. Дуже недурний. Але надмірно амбітний. І ці амбіції його підведуть, якщо доживе, до Гааги. Росію, Російську імперію – до краху.

– Чим він закінчить, як ви думаєте?

– Недооцінювати його не можна. Воно хитре, щось сатаністське є...

– Чим він закінчить, на вашу думку?

– Ну, важко сказати. Різні можуть бути варіанти.

– Може вийти сухим із води?

– Не думаю. Його можуть свої усунути, його можуть китайці забрати до себе, бо вони своїх не здають. Щоб він там лікувався... Він може вмерти нагло. Помирає ж багато генералів російських у розквіті сил. Усе може бути. Не знаю, чи знайдуться такі, хто б пов’язав... Цих керівників повстанських Омеляна Пугачова...

– Що ви відчуваєте як людина, коли росіяни гатять по наших містах, коли вбивають і мирних, і військових наших?

– Мене огортає прикрість і лють, що ми не можемо належним чином відповісти, що ми не можемо завдати потужних ударів по їхніх військово-політичних центрах, по їхніх стратегічних заводах. Я не знаю, чи щось робиться в нас у промисловому комплексі… Але, наприклад, ракета, якою ми потопили крейсер "Москва" – "Нептун", – була розроблена на початку 90-х років (роботи над протикорабельною ракетою "Нептун" почалися 2014 року, 2020-го її взяли на озброєння ЗСУ; ПКР "Нептун" створили на базі радянської ракети Х-35, яку розроблювали в 1970-90-х роках. – "ГОРДОН"). Я, до речі, писав ще за Порошенка, що ми не можемо... Бо дехто з наших політиків: "От ми флот побудуємо". Та не побудуємо ми флоту. Флот побудувати – це багато років, багато грошей, багато зусиль. Я писав в одній зі статей, що ми маємо поставити ракети, які могли б тримати під ударом усю акваторію Чорного моря. А саме "Нептун" до того, як кажуть, підходить. Батареї вздовж берега… Як вони з ракетоносців завдають ударів по нас із Чорного моря… До речі, помилки наші робили. Ми пропустили можливість завдати удару по Білорусі…

Росіяни – експансіоністи, грабіжники й злодії. А ми, починаючи з Трипілля, – порпатися, сіяти гречку, просо, обживати… Так формувався наш етнос. У росіян – спалити, пограбувати, зґвалтувати. Це зовсім інша психологія. Інший етногенез. Ну як у світі не можуть зрозуміти, що "русский мир" – це теорія XV століття: "Москва – третий Рим, четвертому не бывать". Це расистська теорія, яку вони намагаються провадити в практику

– А треба було?

– Треба було завдати удару по Білорусі, по всіх військових базах. Це все – російські бази.

– Звичайно.

– Завдати удару по переробному заводу, який постачає нафтопродуктами росіян.

– Новополоцький, ні?

– Новополоцький і ще...

– Мозир?

– О, Мозирський. Обов’язково. У нас дві одиниці серйозних білорусів воює. Вони заходять у Білорусь з нашою допомогою, окуповують – і все. Чого чекати? На що чекати? У цей чиряк запустити цей клин – і починається...

– А по Лукашенку треба було завдати чогось?

– Ну оце ж і є... Хто такий Лукашенко? Тоді ми б звільнилися від необхідності тримати на північному фронті частину наших сил.

– Велику частину.

– Я вважаю, що це помилка.

– І в Придністров’я треба було зайти?

– І в Придністров’я треба було зайти. Там ще величезні запаси зброї, які можна було використати. А що чекати? Бо Путін нападе? Я іронізую… Звичайно, треба було зайняти.

– Степане Ільковичу, що стосується війни: ви оптиміст чи частка песимізму все ж таки у вас є?

– Ні, я оптиміст. Частка болю, що все ж таки стільки ми втрачаємо кращого генофонду українського… Оце найстрашніше.

– У них – сміття, а у нас – генофонд.

– Так. Це страшно. Але добре те, що сьогодні стало зрозуміло багатьом малоросам – не всім ще, – або ми, або вони. Хтось має зникнути. Ми не маємо зникнути. Вони мають зникнути. Ми не могли уникнути цього. Ви питали, чи я думав, що буде війна. Чому я воював за ядерну зброю, а потім за Чорноморський флот і так далі? Тому що я це все розумів. Мені було смішно, коли наші демократи говорили: "Єльцин – це вже демократія". Я говорю: "Вони не знають психології русского человека". Я сидів із ними в таборах...

– Комуністичні імперці.

– Навіть ті, які були лютими антикомуністами.

– Імперці.

– Але імперці. Ми несумісні психологічно...

– Одночасно раби й імперці.

– Вони експансіоністи, грабіжники й злодії. Подивитися, атакувати й пригребти.

– Так.

– А ми, починаючи з тисячі років, з Трипілля, – порпатися, сіяти гречку, просо, обживати… Так формувався наш етнос. А їхній етнос – ні.

– Набіги...

– На конях, на козлах… Іти, спалити, пограбувати, зґвалтувати – і все. Це зовсім інша психологія. Інший етногенез. І водночас – ну як у світі не можуть зрозуміти, що "русский мир" – це теорія, яка йде з XV століття: "Москва – третий Рим, четвертому не бывать". Це расистська теорія, яку вони намагаються провадити в практику. Це наші інтелектуали, наші дипломати мають пояснювати нашим друзям за кордоном. Усе має йти через просвітницьку пропаганду. Усе ж таки, чому нам допомагають? Тому що і німці, і французи, і інші прихильно до нас ставляться. Маю на увазі народи. І тому уряди не можуть не допомагати нам.

– Так.

– Це ж не тому, що вони такі добрі...

– Там слухають свої народи.

– Абсолютно. Так само й американці. Тому треба на них працювати. А тому я ще раз кажу: посольства, наші інформаційні агентства... Не такі великі то гроші. Просто треба дуже хотіти й добре думати, то воно вийде.

– Ще менше красти на війні.

– За те взагалі немає мови. Якщо я зумів знайти засіб той нещасний вісник видати, де були показані репресії, ще політика, публіцистика, етноцид українців, звернення до ООН... Це одна людина зі своїми ресурсами. Якщо так добре взятися, то багато чого можна зробити.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Степане Ільковичу, вам скоро 86 років. Яке життя! Народилися ще за часів Польщі, потім – Друга світова. Потім – юність, інститут, 18 років стоматологом. Боротьба за Україну, сім років концентраційних таборів, майже рік карцеру… Потім боротьба за незалежність. Незалежність. Потім – знову боротьба… Усе життя – боротьба. Зараз – ще й війна. Вам не хочеться спокійного життя взагалі?

– Ні-ні, не хочу. Я не пасивний. Я що можу, то у Facebook, то туди, то там написав, то по судах бігаю, тому що не можу дивитися...

– На несправедливість?

– Коли бойового офіцера... Отак витирають ноги негідники… Негідники керують судами. Ці сволочі – кожен буде на обліку. Судді, прокурори...

– Ви невтомна людина. Майже 86 років – і знову боротьба.

– Ну а що робити, коли ще стільки невирішених проблем. Як без мене?

– Степане Ільковичу, ми зараз сидимо з вами в центрі Києва, перед нами Тарас Григорович. Але ліси, залізо… Щоб, не дай боже, нічого не сталося під час нальотів.

– Чим би він не був оточений, але він завжди на варті української ідеї.

– За нами – червоний корпус Національного університету імені Тараса Шевченка.

– Знаменитого. До речі, мій наймолодший син Тарас сказав, що не хоче вчитися закордоном – тільки в університеті Шевченка.

– Скільки років?

– 22. Він студент.

– То ви батьком стали в 60...

– 65 років.

– Я вас вітаю. Це прекрасно.

– У 65 років людина у розквіті сил.

– Яка у вас різниця у віці з дружиною?

– По-моєму, 30 років.

– Нормально.

– Нормально. Нормально.

– Скільки дітей у вас, Степане Ільковичу?

– Троє. Два сини, одна донька. І п’ять онучок, усі – дівчатка. Я чекаю, тепер має піти друга хвиля: онуки, вже хлопці.

– Ви встигаєте ними займатися чи немає часу?

– Ні, немає часу.

– А вони розуміють, хто їхній батько, хто їхній дід?

– Розуміють.

– Розуміють?

– Ну, гарні. Одна внучка вже докторка наук. То COVID, тепер війна. Заміж мала вже виходити, але все відкладається. Каже: "Не на часі". Ну, нічого, будемо сподіватися, що скоро все закінчиться. Кілька місяців тому захистила докторську. Молодша її сестра цього року стала студенткою Чернівецького університету. Математику – на 200 із 200 балів. Такі дівчата...

– Степане Ільковичу, я хочу подякувати вам не лише за інтерв’ю… Інтерв’ю – то таке. За вашу багаторічну боротьбу за Україну, чесну боротьбу. За ваші роки концтаборів, за те, що ви завжди були принциповим. Ви йшли завжди проти вітру, проти хвилі. Це забронювало вам почесне місце в українській історії. Інтерв’ю виходить у День Незалежності України, тому наостанок попросив би вас звернутися до українців.

– Дорогі брати й сестри, як ніколи ми маємо бути згуртовані, одержимі ідеєю нашої держави. Усі свої зусилля – хто як може, чим може – скерувати на цю мету. На мету перемоги. Бо наша перемога – це перемога життя над смертю. Це перепустка в існування нашої нації назавжди. І на наші покоління, які зараз живуть, випала ця нелегка доля, але ми маємо з гідністю цю естафету пронести й гарантувати раз і назавжди безпеку Української соборної держави. Я в це завжди вірив, а тепер я вірю ще більше, бо ця ідея наближається. І чого б нам не коштувало, вона обов’язково відбудеться. Так що сповнені віри, енергії до боротьби за наше майбутнє.

– Я вам дякую, Степане Ільковичу. Слава Україні.

– Героям слава!