Історія і наслідки одного рейдерського винаходу

       ВІДРАЗУ УТОЧНИМО, ЩО ІСТОРІЯ ТА НАСЛІДКИ РЕЙДЕРСЬКОГО ВИНАХОДУ, ЯКИЙ СТАВ            ЛЕДВЕ НЕ ВІЗИТНОЮ КАРТКОЮ І НАВІТЬ "ГОРДІСТЮ" ТА НАДБАННЯМ НЕГІДНИКІВ

                                                 ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ                                  

КІЛЬКАНАДЦЯТЬ уже років тому довкола Піщанської громади ширилося оголошення, що існує тут ТОВ «Вудмет трейд» і йому терміново знадобилося щось на зразок рухомого вагончика на колесах. Нехай старого й допотопного, нехай і без коліс, отого ще радянського, якими користувалися на будовах, але вагончика. Котрий можна буде перевезти чи й перетягнути куди завгодно та поставити якщо не на завжди, то надовго там, де товариству буде потрібно. Врешті-решт напівуцілілий і чим тільки не заляпаний вагончик, колись який справді вірою і правдою служив будівельникам, знайшовся. І судячи з усього, кимось одразу був проданий, а кимось навпаки куплений. Причім без зайвих тендерів та аукціонів. Тут цікава особливість, що хто продавав, а хто купляв, сьогодні достеменно не звісно. Але відомо, що зареєстровали «обнову» як приватне нерухоме майно ТОВ «Вудмет трейд». Але і державний реєстратор, і нотаріус, котрі оформляли цю оборудку, не мали відношення до Піщанської громади. Зате фінал відбувся згідно задуманого новоявленими власниками: вагончик благополучно доїхав з одного боку на узлісся Піщанки, а з іншого на прибережну смугу річки Самари і зупинився там, як укопаний. Не рушав більше нікуди.

Так на Дніпропетровщині було зроблено унікальний винахід-прецедент захоплення товариством ласої земельної ділянки площею 18.5 гектара, яка на той час перебувала в розпорядженні Новомосковської райдержадміністрації. Правда РДА не ризикнула самостійно це вчиняти, але, як пригадують зараз, «мудро» порадила звернутися до суду – «а вже як він скаже, так і буде». А він сказав, як треба було замовнику. Оскільки в земельному законодавстві існує норма: якщо на тій або іншій ділянці існує та або інша приватна нерухомість господарського призначення, то її власнику суд може дозволити передавати і ділянку в постійне користування або оренду. Особливо коли нерухоме майно тут не випадкове, а зведене для хазяйнування на землі. У даному випадку  міськрайсуд так і розсудив. Вагончик на колесах по суті узаконив нерухомою службовою спорудою.

Чутка про блискучу і винахідливу на «рівні відкриття» операцію швидко облетіла область. Точніше отак: при участі «чорних» державних реєстраторів і нотаріусів та зговірливих суддів явно безпрограшна ідея варта, аби пишатися нею як «творчим» надбанням Дніпропетровщини. І гідна для запозичення чи наслідування у якості «великого почину». Уже за місяць чи два взяли його на озброєння у багатьох інших куточках регіону, що сьогодні мабуть нікого і не здивує. Аналогічно в Брагинівській сільраді колишнього Петропавлівського району приміром в постійне користування прихопило державних 72 га ТОВ «Біла гавань». І пішло, і поїхало. З тих пір, коротше, там і тут подібні оборудки набули майже законної сили. Їх все одно, що визнавали за зрозумілі «схеми». Одначе стосовно одного також «методом вагончика» придбання земельки сільськогосподарського призначення до цих пір тривають сутички та сварки, а в першу чергу судові баталії. І кінця-краю їм не видно. Ще і дуже  схоже, що логічного завершення, а точніше логічної розв”зки скоро і не дочекатися.

ВСЕ ОДНО, що затягнувся настільки тугий вузол земельного конфлікту, що його тепер ніякими силами не розрубати. А затягнувся в жвавому колись     селищі Олександрівка, яке багато літ правило центром сільської ради і було та лишається не чужим поголовно усім спеціалістам сільського господарства області. Оскільки тут багато літ існував радгосп «Самарський» - навчальний спершу Дніпропетровського сільгоспінституту, потім аграрного університету і насамкінець аграрно-економічного. Майбутні вчені агрономи, зооінженери і механізатори кількох студентських поколінь на полях і фермах «Самарського» проходили свої практичні заняття. Чого сьогодні давно уже не відбувається. Одне діло, що Олександрівка втратила статус центру університетської науки і перетворилося на старостат Слобожанської ОТГ на околиці обласного Дніпра, а друге ще печальніша реальність: від студентських гуртожитків та аудиторій для теоретичних і практичних занять слідів не залишилося. Так-так, аграрний виш звідси вижили, а насправді витурили. Як такий, котрий наче не потрібен для підготовки спеціалістів сільського виробництва.

Все почалося з того, що спершу виникає ТОВ «Олександрівка Агро», яке в аграрному університеті відразу сприйняли підозріло сумнівним. А слідом на крайній вулиці Олександрівки Тополиній,1 зводяться теплиці вирощувати тут ранні огірки та помідори. Це не якісь капітальні споруди, оснащені обігрівом чи додатковим освітленням, а звичайні металеві дуги з натягнутою на них поліетиленовою плівкою. Ще недавно по селах Дніпропетровщини вистачало таких на приватних селянських садибах. Правда олександрівські змонтували явно завеликими, що вонт навіть не вмістилися на городі соток в тридцять, а випхаиася за його межі. Як в тому анекдоті аби прихопити ще трішечки землі «на помідорчики». Хоч в селищі незабаром були здивовані зовсім іншим: по-перше теплиці виявилися нерухомим майном ТОВ «Олександрівка Агро», а по-друге були «прописані» на земельній ділянці з кадастровим номером… сусіднього поля. На яке, нагадуємо, ніби ж бо ненароком виповзли.

Вийшло, що на полі колишнього радгоспу «Самарський». Втім не зовсім і його, ось в чому річ. Поле належало аграрному університету. Що означало наступне: державної форми власності, яке досі перебувало в розпорядженні навчального закладу і надалі могло служити винятково для тих же потреб підготовки кадрів або науково-дослідних цілей. Тільки так і ніяк не інакше: продавати чи передавати в оренду або будь-кому сторонньому в постійне користування, а тим паче у приватну власність дзуськи. Його долю мала право вирішувати тільки держава і ніхто інший.

Але чим далі заходили, рвалися в Олександрівці у це поле, тим більше плуталися в «бур”янах». Під кадастровим номером фатального поля у реєстрі майнових земельних прав єдиним масивом значилася вся-вся земля, котра перебувала у розпорядженні Дніпропетровського  агроуніверситету. Себто не якихось тільки двадцять з гаком гектарів окремого лану, а… 1 (одна) тисяча 500 гектарів «земель науки», як їх називали в народі. І тепер не інакше, як приходиться співати славу та хвалу вітчизняним державним реєстраторам і нотаріусам, бо це ж їм треба було ще зуміти  підтвердити, наче нерухомість ТОВ «Олександрівка Агро» у вигляді теплиць заледве якщо не одноразового, то тимчасового використання одним кінцем розташована… на земельному масиві площею… 1500 гектарів. Ще точніше – на 1535.77 га. На усіх оптом коротше. А півтори з гаком тисяч гектар, погодьтеся, це не абищо. Це щось!

Хоч «славити» в першу чергу варто Дніпровську райдержадміністрацію. Вона, заручившись слухняною підтримкою вихідця з колишнього обласного управління земельних ресурсів, а тепер приватного нотаріуса Сергія Кулініча аж бігом благословила за півтора десятка кілометрів від обласного центру викрадення у приватну власність земель сьогодні Дніпровського аграрно-економічного університету. А схаменулися з цього приводу лише у 2021 році. Ясна річ, схаменулася обласна прокуратура. На тій підставі, що Дніпровська РДА, хоч і державна, а не мала повноважень у даному разі розпоряджатися державною землею. За діючим в Україні законодавством цим правом наразі наділене Головне в області управління Держгеокадастру. І тут «цікаво» ось що: прокуратура спочатку раз, а потім і другий закликала Держгеокадастр оскаржити незаконну реєстрацію рейдерського захоплення, та ефект – як об стіну горохом. Довелося прокуратурі самостійно позиватися в Господарський суд. Який і встановив, що «законний статус ділянки – державна власність, закріплена на постійне користування за Дніпровським аграрно-економічним університетом і призначена для дослідницьких та навчальних цілей у сфері сільського господарства». Крапка?

ДЕ ТАМ! Змиритися після невтомних зусиль і уже реального володіння півтори тисячами плюс кількома десятками гектарів з настільки дошкульним ляпасом «Олександрівка Агро» ніяк не могла і не змогла. А проявити власну винахідливість і творче застосування «ефекту вагончика» знову спромоглася. Оскільки Олександрівка зараз лише старостат великої Слобожанської ОТГ, то ніби куди це годиться, що занадто «довільно» і навіть «незаконно» та «без… користі для бюджету громади» навчальний заклад розпоряджається землею там, де віднині… «вона належить громаді і громадою може бути передана в оренду за вигіднішим варіантом»? Зрозуміли «логіку» міркувань і особливо натяк, наче ж зовсім інша справа, особливо стосовно наповнення місцевого бюджету, коли «припинити право на користування ділянкою університетом і домогтися передачі її в комунальну власність Слобожанської ОТГ». Тим паче що претендента орендувати ділянку довго шукати і не доведеться. Адже ТОВ «Олександрівка Агро» зі свого боку теж подало позов до суду з вимогою… повернути йому півтори тисячі га, позаяк воно ніби… «єдине їх законний власник». З тих пір, мовляв, як ще придбало на «спірній» ділянці… тепличний комплекс, який «автоматично (?) дає право на земельну ділянку під ним» - див. і ст.120 Земельного кодексу, і ст.377 Цивільного.

Якщо хочете знати, суд насправді не повинен був приймати позов від «скривдженого» товариства. Позаяк воно ніколи ж бо не було повноправним власником спірної ділянки з усіма необхідними землевпорядними проектами і тому оскаржувати розпорядження та державний акт, повернутий аграрному вишу, зась. Однак суд прийняв і розглянув. І добре, що так вчинив. Адже ще більш глибше вникнув і дійшов «несподіваного» наче висновку: «Топографо-геодезичні дані показали, що капітальні споруди тепличного комплексу знаходяться на несформованій ділянці селища, а на спірній землі лише кілька тимчасових теплиць, які не є нерухомістю». Тож обидві статті разом і порізно, як 120 Земельного, так і 377 Цивільного кодексів, на які посилався позивач, сюди не в”яжуться. Не тичуться. Холостий постріл і фальшивий аргумент.

Цим повідомленням ми і збиралися завершити цю свою публікацію. Аж «раптом» Інформаційне агентство «Антикорупційна правозахисна рада», яке й раніше пильно стежило за відверто нахабними рейдерськими та судовими баталіями навколо «землі освіти і науки», повідомило, що «Олександрівка Агро» то не заспокоїлася. Навпаки настільки розгнівалася, що «у неї урвався терпець миритися… з беззаконням» - уявляєте у який раж увійшла, аби лише не випустити зі  своїх рук півтори тисячі гектарів ріллі?! Коротше товариство уже, уточнило агентство, штурмує апеляційний Господарський суд. Рішуче не погоджуючись з тим в останньому рішенні суду, що не на спірній же наче по-перше землі, а на його розташовані по-друге «зовсім не тимчасові тепличні конструкції», а капітальні - і «верніть нам наше»!

Це не зважаючи на те, що в безпрецедентній історії дніпропетровського рейдерського «винаходу» з”явилася нарешті надія покласти край «хворому, якщо не очманілому глузду». Місяць тому Індустріальний райсуд обласного центру дозволив слідчим обласної прокуратури «провести огляд будівель та земельної ділянки в селі Олександрівка Дніпровського району». Що сталося? А порушено кримінальне провадження «за фактом самовільного захоплення особливо цінної земельної ділянки в особливо великих розмірах». Невже не довго лишилося чекати кінця «фірмового дніпровського викрадення землі в держави», бо ж інакше це тривале свавілля не назвати?

Єдине правда не дає спокою – прокуратура врешті-решт затіяла свої розбірки лиш з тієї причини, що усі ці роки в становищі поза грою перебувало Головне в області управління Держгеокадастру. Демонструвало на думку правоохоронців бездіяльність. Неначе аніякого не мало до цього стосунку. Чом же це так, як гадаєте? І чому б й за цим фактом тепер не порушити карну  справу?  Як на нас, вона багато чого досі «таємного» зробить явним. Ясна річ з запізненням, але краще пізніше, ніж ніколи. Останнього не полишає надій добитися «Олександрівка Агро» і її запопадливі «соратники та помічники» у явно не безкорисній змові.

                                                                                   Микола НЕЧИПОРЕНКО.