ПУТІНСЬКА ОРДА ЛУПИТЬ ПО НІКОПОЛЮ ЗАТЯТІШЕ, НІЖ КОЛИСЬ ЛУПИЛА ГІТЛЕРІВСЬКА

Вважайте, що уже три місяці поспіль вдень і вночі майже без передишки гатять і гатять московські ординці по Нікополю і Нікопольській громаді, заодно й по двох сусідніх Марганецькій та Червоногригорівській. Шмалять з важкої артилерії, «Градів» і «Ураганів» як по місту, так безупинно і по навколишніх сільських населених пунктах. Таке враження, що зі злістю руйнують житлові помешкання і господарські споруди, школи, лікарні та медпункти – все підряд, нічого не обминають. Але це не враження – це так і є. Фашисти «руського міра» й не приховують того, що їхня мета – суцільним вогнем випалити, обернути в попелище з давніх давен благодатний і мальовничий край.

А ще ясно уже, як в Божий день, що поголовно до єдиного вибити тутешній український народ. В цьому путінські фашисти-терористи навіть перевершують гітлерівських, які в час Другої світової війни з грудня 1943 і майже по кінець лютого 1944 з усіх сил та з усією люттю чинили опір, намагаючись утримати цей плацдарм, не дати тодішнім радянським військам звільнити його. Одначе щоб отак убивати селян і містян, дітей і похилих віком, як нині вбивають московські фашисти-рашисти, то, як свідчать записані колись спогади свідків та учасників  баталій і подій уже заледве не 80-річної давності, німецькі собі такого не дозволяли, від терору не на життя, а на смерть утримувалися.

Хоч треба казати прямо, що несамовиті й здичавілі московити-окупанти насправді вернули сюди, на Нікопольщину, неприхований і нищівний фашизм, засуджений у 1945-му усім цивілізованим світом. Загарбники вдерлися у наші землі скаженими звірами і катами, нелюдами й потворами, мародерами та падлючою нечестю. Чи міг Нікополь зі своїми околицями подумати колись, що настане час, і воєнна історія повториться для нього ще грізнішими та в стократ   більш жахливими випробуваннями? А це сталося. Це відбувається сьогодні на очах всього і тепер отетерілого людства. Геноцид українського народу, нині затіяний огидною рашньою, за своїми масштабами та безумством не сягає аналогів навіть поміж чимось подібним, що відбувалося в дике існування ще землян на нашій планеті.

Про повернення ордою-вихідцями з навколомосковських колись боліт і лісових хащ фашизму конкретно на Нікопольщину  ми ж заговорили зовсім не випадково. Оскільки багато хто зараз не знає або не пам’ятає, що в кінці 1943 і на початку 1944-го німецькі фашистські війська дійсно несамовито чіплялися за так званий Нікопольський плацдарм, впиралися до останнього, аби звідси не йти геть. На лінії зіткнення довжиною 120 кілометрів і глибиною 35-ть вони зосередили тоді шість піхотних, дві танкові і дві стрілецьких дивізії, 180 танків та 52 тисячі своїх солдат і офіцерів. Під час шести заключних і вирішальних військових операцій щільність оборони сягала двадцяти гармат чи мінометів і 32 -х кулеметів на кожен кілометр. Ви не повірите, певно, але у січні-лютому 44-го року щоденні німецькі зведення з фронтів війни починалися словами: «На Нікопольському плацдармі наші дивізії продовжують вести виснажливі кровопролитні бої…» - і так далі. Більше того, а Гітлер пояснював і попереджав, що «втративши Нікополь, Німеччина програє війну».

Чому ж німецькі загарбники зразка сорокових років минулого століття вели на українській Нікопольщині жорстокі і часом непоступливі бої, аби лише закріпитися тут якомога надовше? На це запитання шукали відповідь якось на засіданні Ставки Головнокомандуючого. У мемуарах воєначальників Союзу РСР згодом стверджувалося, що зійшлися на думці і переконали Сталіна, наче багаті тут поклади марганцевої руди не давали спокою ворогу. Може що й так, заперечувати не станемо.

Але вже через роки після війни верх взяло раптом інше пояснення. А треба знати таке: у другій половині ще ХІХ століття і першій ХХ у Німеччині виникла і склалася доволі сильна історична наука. Побіжно хоч би наступне повідаємо: усе, що ми ще зі шкільних підручників знаємо про стародавню Грецію, повстання Спартака і т. п., дізналися дякуючи кільком поколінням істориків Німеччини. В тому числі те, приміром, що Спартак був з роду Спартів-вельмож, які володарювали у кримському місті, зараз відомому як Феодосія.

Та повернемося на Нікопольський плацдарм часів Другої Світової війни. Є підстави тепер стверджувати, що більше, ніж марганець, гітлерівців цікавили нікопольські… могили. Себто численні – сотні і тисячі, якщо брати площу усього колишнього Дикого степу – древні захоронення часів неоліту, бронзового віку, легендарних кочівників і аріїв, а згодом і скіфів, чия столиця передувала тут першій Січі гордих запорізьких козаків. Так от, ще напередодні Другої світової авторитетні історики Німеччини дійшли висновку, наче німецька нація пішла від аріїв – прадавнього народу так званої індоєвропейської мовної родини, котрий, переселившись саме на придніпровські землі, і виокремився в суто європейський. А якщо це так, то нащадки аріїв мають докопатися істини уже хоч би тому, що вона їх буде наснажувати енергією, захищати і берегти.

Якщо хочете знати, з ініціативи не когось там, а самого Генріха Гіммлера виникло та діяло напівтаємне товариство, яке займалося пошуками доказів походження німецької нації від аріїв. Отож тривали запеклі бої за плацдарм, а в цей же час прибулі туди німецькі археологи та історики займалися і розкопками тутешніх могил-курганів. Так-так, у своїх книгах-дослідженнях вони потім видрукували і чимало документальних знімків з розкопок під вогнем снарядів і бомб.

Арії, арійці – в перекладі на українську значить шляхетні, шановані, світлі і знатні. Але хіба не знаєте, яким возвеличенням перед війною обернулося в Німеччині своєї нації, точніше раси? Отож! В ідеології нацизму Третього Рейху  арійська раса – раса народу ніби вищого, першого і виняткового гатунку, якому немає рівних на землі. Народу, дане Всевишнім покликання якого - панувати над меншовартними расами, націями і народами. А тепер же гітлерівськими фашистами сповідалося ще й так, наче в часи стародавніх аріїв на Дніпрі їхні кургани-могили правили за неприступну лінію захисту від зовнішніх ворогів. То розгадавши цю таємницю арійських ще поховань, німці-арійці ніби зможуть на своїх древніх землях залишитися та запанувати на віки. Ось так і не інакше. Не інакше точніше, що як на містиці втратили були здоровий глузд носії на той час коричневої чуми.

А на чому зійшли з розуму і з того ж здорового глузду сьогодні фашисти з дозволу сказати рашистської нації-раси? Для яких такого гордого й самобутнього європейського народу, як українці, все одно, що не було і немає! Заходилися нас винищити і вибити до останнього – хіба не так, якщо знати та бачити, що творять вони нині з-за Дніпра і через Дніпро на п'ятачках трьох нікопольських громад? Летять і летять звіди смертоносні снаряди усіх наявних у них видів, включаючи і снаряди залпового вогню. Рашист з погонами генерала на плечах не зупинився заявити на весь світ, наче або «узькій мір» тут навіки лишиться, або випалена й безлюдна пустеля курітиме у простір.

Як на нас же тепер, то прийнятним може бути однин-єдиний варіант: не тільки у Нікополі та навколо нього, не тільки в усій Україні, але й по-сусідстві з нею та й далі поза неї не потрібен такий смердючий і людиноненависницький фашистський мерзенний народ, зрощений свого часу в угро-фінських землях-нетрях навколо поселення халуп і землянок хутора під назвою москва. Звідти це напали нині на нас і гатять з усіх гармат виродки мордви, меря, мокш, єрзя, чудь і всієї іншої нечесті, котра раптом увірувала, наче вона пішла від слов’ян і має право на чужих землях панувати.