РІПАКОВА ДИЛЕМА:ЧОМУ УКРАЇНСЬКІ ФЕРМЕРИ ВТРАЧАЮТЬ МІЛЬЙОНИ І НАТОМІСТЬ НАПОВНЮЮТЬ ЧУЖІ КИШЕНІ

АГРО-БЛОГ 17 Червня, 2025 РОКУ   + "ФЕРМЕР ПРИДНІПРОВ"Я"

Чому українські поля «годують» європейські заводи, а ми залишаємося з порожніми кишенями? Про ріпакову дилему, яка коштує Україні мільярди доларів, розповів для агроблогу agronews.ua журналіст, оглядач з аграрних питань Володимир Чопенко.

ПОСКОВЗНУТИСЯ НА… РІПАКУ

Давно не чув подібних «революційних» раціо від ВАР! Подумував: а чи не стала ця інституція, котра статутно захищає інтереси аграріїв із фермерами, яловою? Ні, тільна, – ідеєю необмеженого експорту насіння ріпаку. Цю позицію озвучив Михайло Соколов, заступник голови Всеукраїнської аграрної ради (ВАР), під час наради в Мінагрополітики. Михайло Соколов опонував Степану Капшуку, генеральному директорові асоціації «Укроліяпром», котрий запропонував заборонити вивозити половину урожаю ріпаку з країни і цим самим збільшити завантаження українських переробних потужностей.

Цікаво, що «безвізовий» режим експорту ріпаку представник ВАР просував буквально за… кілька днів до відміни Євросоюзом експортних преференцій для української агропродукції. Ще ніхто достеменно не відав та й не відає досі: а що ж чекає нас через місяць, півроку після скасування? Як почуватиметься чутлива група товарів, яка до 5 червня простувала до Європи без мит і квот? Тому у цьому контексті ідея довільно метати за кордон ріпак прозвучала як белькотання вихованця підготовчої групи дитсадка, а не розсудливого аграрного кремеза-аналітика. 

Жовте сонце чорнозему

Ентузіастів безперешкодно вивозити все і вся з полів та ферм з роками не меншає. У часи, коли окремі ватаги із ВАР розмовляли виключно російською, із російським паспортом у кишені, Людмила Зінченко, тодішня керівниця «Укроліяпром», її заступник, згадуваний Степан Капшук разом із Олегом Юхновським, секретарем Аграрного комітету Верховної Ради, законодавчо псували апетит метальникам «сємєчки». До деталей памʼятаю старт у 1999 році 23% вивізного мита на насіння соняшнику, запровадженого законом № 1033-XIV «Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур». Принишкли трейдери, обмізковуючи ухилянтські схеми, шукаючи лазівки у діючому законодавстві, як оминути цей шлагбаум. 

Плюси від дії 23% експортного соняшникового мита були очевидні. Привільніше почали дихати 26 спеціалізованих олійно-жирових підприємств, оскільки на 800 тис тонн зросли обсяги переробки сировини, завантаженість потужностей стрибонула із 34 до 54%. Звідтак більше лилося-тужавіло олії, маргарину, майонезу, шроту, – на 1,2 млрд грн проти 1999 року. Надходження до державного гаманця зросли на 300 млн грн. Та головне, що ми, «маленькі українці», уперше за останні роки не йняли віри, що ціни на олію упродовж року не хитаються на тлі інших продовольчих товарів. Її стало більше. Смак українського продукту спізнали жителі країн Центральної Європи, СНД і Балтії, Азії та Африки. Експортна виручка від реалізації олії та шроту склала 267,5 млн доларів США, – удвічі більше, ніж 1999 року. Наочністю є і різниця валютної виручки від експорту олії та шроту, вироблених із тонни соняшнику, і такої ж кількості експортованого соняшнику – 52,3 дол. на користь наших олійниць. Крім того, при переробці тонни соняшнику в Україні створювалася додана вартість 30-40 дол./т від виробництва олійно-жирової продукції. Висновок: соняшник ліпше залишати в тутешніх ареалах із подальшим вичавлюванням із нього усіх рідких і сипучих компонентів. Вигода – усім!

Та не всім це подобалося. Комизився МВФ, котрий ратував за нульову митну ставку. Інакше, лякав, не бачити Україні ні чергових траншів, ні членства у Світовій організації торгівлі, ні інтеграції до ЄС… Пручалися уряди… Проте переробники із законодавцями не здавалися. Закон №7039 (автор – народний депутат Олег Юхновський), після тривалих перипетій (прийнятий за тринадцятою спробою!) встановив постійно діюче вивізне (експортне) мито на насіння соняшнику у розмірі 17% і заборону давальницької схеми. Із роками законодавство лібералізується, цивілізований ринок олійних поступово перевиховує трейдера. 

Звідтоді збігло чверть віку. Торік Україна зібрала близько 12 млн тонн насіння соняшнику. Це при тому, що внутрішні виробничі потужності України здатні випресувати майже 14,4 млн тонн. За внутрішньої річної потреби 1,5 млн тонн олії виробництво склало 6,3-6,4 млн тонн. Україна експортувала 4,7 млн тонн: до Туреччини, Румунії та інших країн Європи. Це – результат розумного регулювання використання сировини!

Ріпаковий «рушій»

У ріпака схожий із соняшником сценарій. Знову перенесемося в Україну на чверть віку молодшу. Тоді селян переконували, що ріпак — високорентабельний, добрий фітосанітар ґрунту, цінний попередник для багатьох сільськогосподарських культур, ситий корм і навіть… пальне. Вони ж уперто продовжували занапащати поля соняшником. А кому охота марудитися із цим, як макове зерня, насінням, вередливим при дозріванні?! Верх іще цвіте, а внизу стручки вже «стріляють»… Очищай його, витрачайся на сушіння, а ціна — як і соняшникового…

Чи збудив інтерес до ріпаку президентський указ від 26 вересня 2003 року «Про заходи щодо розвитку виробництва палива з біологічної сировини»? Написати його Леоніда Кучму змусила залежність національної економіки від ввізних нафтопродуктів, загрозлива екологічна ситуація і Директива 2003/30/ЄС Європейського парламенту і Ради ЄС від 8 травня 2003 року щодо ширшого використання біологічного та інших видів палива з відновлюваних ресурсів. 

Ріпак в Україні — не екзот. До 1910 року він займав 30-40 тис гектарів ріллі. І саме з нього чавили олію, позаяк соняшник тоді сіяли на меншій площі. Наприкінці 1930-х основний масив товарних посівів ріпаку, переважно озимих сортів, сформувався у районах Західної України, Полісся і Лісостепу — 120-130 тис гектарів. Але надалі його виробництво почало скорочуватися і до кінця 50-х років майже згорнулося. Після затишшя пролунав черговий клич сідлати хрестоцвіті, зокрема ріпак. В Івано-Франківську навіть профільний інститут створили — хрестоцвітих культур. Попри те, що функціонували Запорізький інститут олійних культур і Вінницька науково-дослідна станція. Агроформування вирощували ріпак із вмістом ерукової кислоти понад пʼять відсотків. Некондиційний, одне слово. Приїздили до нас поляки, купували вітчизняний ріпак по 80 дол. за тонну, везли на батьківщину. Потім докуповували у Німеччині двонульовий, тобто вищого ґатунку, змішували з нашим і транспортували назад до Німеччини, маючи з того 50 дол. зиску. Отже, українець годував поляка — хитрого і розумного. А що мав сам? Анічогісінько. Через відсутність оптових ринків. Квола жовта заграва, так і не розквітнувши на теренах України, поволі згасла.

Роздмухати її взялася науково-виробнича асоціація «Укрріпак», створена 1998 року за безпосереднього сприяння Сергія Рижука, тодішнього заступника міністра агропромислового комплексу. Він вважав ріпаківництво перспективним і навіть таким, що може потіснити з рослинницького п’єдесталу традиційні культури. Принаймні соняшник. Гектар ріпаку давав 1100 кілограмів олії порівняно з 290 — соєвої і 600 кг — соняшникової. Цінність ріпакової олії полягає у тому, що до її складу входять ненасичені жирні кислоти, що мають лікувальні властивості. Зокрема перешкоджають утворенню тромбів, знижують і регулюють уміст холестерину у крові. З агрономічної точки зору, прописка у сівозміні ріпаку значно б оздоровила землі сільськогосподарського призначення. Колись ми наснажували землю 350 млн тонн органіки. Нині її можна дістати хіба що з-під поли, як дефіцит за радянських часів, через різке зменшення поголів’я.

Аби заохотити сільгосппідприємства культивувати ріпак, аграрне відомство пішло навіть на скасування експортного мита на його насіння, тоді як олійного родича — соняшник — обкладали вивізними бар’єрами кілька разів. Одначе навіть така преференція не допомогла. Україна разом із ріпаком втратила можливість значно наситити раціон худоби кормовим білком. Гектар ріпаку продукує тонну білка проти 640 кілограмів при культивуванні сої і 220 — ячменю. Коефіцієнт перетравності ріпакового шроту сягає 71%, тоді як соняшникового — 56. Останній поступається і за вмістом незамінних амінокислот: лізину — на 33%, цистину — у 2,1 разу. Згодовування тонни ріпакового шроту або макухи адекватне 8-10 тоннам зернофуражу. Принадність ріпаку ще й у тому, що він, як високоенергетична культура, може слугувати сировиною для виробництва біологічного пального. Згоряння грама екологічно безпечного «рушія» дає 9,5 тис. калорій. Такий енергетичний потенціал закладений тільки в українському салі!

Під час одного з відряджень до Німеччини потрапив у затишне, ошатне містечко Кюріц під Берліном, де дислокувалася сучасна ріпакова «давильня». Тутешній завод не входить до переліку об’єктів туристичного «берлінського кільця», тому відвідувачі не доймають персонал «дитячими» розпитами. А от із компетентними співрозмовниками менеджер Йорг-Ескарт Янге, дипломований хімік, спілкувався радо. Детально ознайомив із усіма етапами виробництва «горючки». Biodiesel GmbH Kyritz продукував 30 тис тонн біодизелю на рік і 3 тис — гліцерину. У Німеччині на той час було ще зо п’ять «стотисячників», стільки ж — потужністю 75-36 тис тонн. Водночас функціонувало безліч міні-заводів, продуктивність яких ледь перевищувала 5 тис тонн. Це так звані регіональники, зі своєю мережею споживачів із довколишньої округи. Через значні витрати на логістику вони не могли підключитися, як колеги із Кюріца, до міжрегіональної концепції, але забезпечували попит на локальному рівні.

«Поклади» для хіміків Кюріца лежали поруч — на полях. Спілка сільгосптоваровиробників, з огляду на сусідство біодизельного і крохмального заводів, спеціалізувалися на вирощуванні ріпаку та картоплі. Тоді слово «кластер» ще не було популярним… У результаті хімічних процесів із насіння одержують олію і шрот. Біодизель утворюється після видалення з олії з допомогою метанолу гліцерину. Останній, доочищений до 99,8%, незамінний у косметологічній і фармацевтичній галузях. Під час його переробки утворюється сульфат калію, який аграрії використовують як добриво. Відокремлені жирні кислоти також не залежуються — і на них є попит. По суті, безвідходна технологія, якщо не брати до уваги відпрацьовану воду. Але і її, очищену, знову повертають у виробництво. На автозаправках продукція із Кюріца позначена знаком якості. На більш як півтори тисячах бензоколонок біодизелем, який на 15 євроцентів дешевший за солярку, заповнюють баки «далекобійники», таксисти, аграрії. Вони «спалюють» понад 65% загального виробництва екологічного пального. Виграш очевидний. Варто лише зіставити розрахунок пробігу 40-тонної вантажівки на 150 тис кілометрів. Витрати на 100 кілометрів: 30 літрів солярки за ціною 0,90 євро і 32,4 — біодизелю по 0,75 євро. Плюс 675 євро за частіше техобслуговування при використанні традиційного пального. Економія — 3375 євро.

На німецькому фоні наші спроби виглядали аматорством. Кілька науково-виробничих лабораторій «спалювали» мільйони бюджетних гривень, намагаючись запрягти ріпак у масштабах держави. Доходило до курйозів. Деякі інститути пропонували «мінімізувати» проблему і затоварити сільгосппідприємства компактними баняками, в яких із ріпаку чавитимуть олію і… квартою заливатимуть у бензобаки тракторів і комбайнів. Ми повторювали помилки поляків, словаків, котрі свого часу теж розпихали біодизельні установки продуктивністю 500 тонн пального на рік по хуторах і перегодом змушені ліквідувати їх як непотріб. Більше того, цей мотлох намагалися продати нам. 

Перечитую інтервʼю зі Степаном Капшуком двадцятирічної давності. Ось його тодішня позиція:

– Перш ніж говорити про виробництво ріпакового біопального, треба подбати про сировинну базу. Торік (2003 рік – В.Ч.) зібрали 51 тис тонн ріпакового насіння, з яких переробили аж… 5 тис. Решту вивезли за кордон. Наявні вітчизняні потужності, сучасна технологія дають змогу одержувати олію високого ґатунку із соняшнику, сої, ріпаку, льону, рижію, гірчиці, придатну для подальшої переробки на біодизель. Синтезують його з допомогою метилового спирту, для якого потрібна нафта. Аби не залежати від чужинських енергоносіїв, Харківський інститут олії і жирів розробляє програму використання етилового спирту із відновлюваної сировини, принаймні з меляси, що уможливить завантажити потужності спиртових заводів, багато з яких простоюють.

Щодо конкурентоспроможності біодизелю, то у Степана Павловича були великі сумніви. Для виробництва тонни ріпакової олії потрібно три тонни насіння загальною вартістю 750 дол. Крім того, для виробництва тонни біодизелю за класичною технологією послуговуються ще 110 літрами метилового спирту. Якщо підсумувати всі затрати, то літр біопального коштуватиме у межах долара. Чи готові ми платити таку шалену ціну за екологію? Навряд!

Ріпакова «ковзанка»

По суті, роки не змінили позицію Степана Павловича. Ба, більше – вона стала жорсткішою, ґрунтовнішою. Тиждень тому керівник асоціації «Укроліяпром» поділився зі мною свіжими діаграмами: виробництво основних видів олійних, потужності з переробки, виробництво та експорт. А до строкатої статистики долучив і свій голос:

– Ми могли би мільйони доларів залишати в Україні, якби стимулювали переробку олійних культур. Бракує одного: зацікавленості й участі держави. Україна здатна вирощувати понад 24 млн тонн олійних культур: соняшник, ріпак і соя. На власних потужностях  переробляємо майже весь урожай соняшнику, експортуємо готову продукцію – олію та шрот. Із соєю та ріпаком ситуація дзеркальна. У 2024/2025 маркетинговому році ми переробили 2,3 млн тонн сої, а експортували – 3,8 млн тонн. Із ріпаком ще гірше: 0,5 млн тонн, а вивезли 3,2 млн тонн. Якби оці сукупно 7 млн тонн не продали за кордон, а переробили в Україні, то отримали би до ВВП щонайменше 420 млн доларів. І це без урахування стимулів для суміжних галузей – будівництва, транспорту, енергетики, нових робочих місць, податків врешті-решт. Для порівняння: 420 млн доларів – це більше, ніж за три роки повномасштабної війни зібрав на потреби війська найбільший в Україні благодійний фонд «Повернись живим». Головне: ми могли би заробити ці кошти! Якщо йдеться конкретно про ріпак, то наші олійноекстракційні заводи здатні одночасно переробляти майже весь урожай соняшнику і ріпаку – 20,2 млн тонн на рік. Бо більшість заводів – мультикрашеві. Тобто, їх легко перелаштувати із соняшника на ріпак і навпаки.

За результатами 2024/2025 МР, завантаженість переробних потужностей була на рівні 65%. Третина або працювала не на повну потужність, або взагалі простоювала. А це втрата рентабельності, відсутність коштів на розвиток і переоснащення, не створені робочі місця, несплачені податки, невідновлена економічна активність. Україна втратила гроші. Ріпак, який ми виростили, але не переробили, «спожили» країни ЄС. Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Франція, Велика Британія, – ось топ-5 країн за обсягами переробки українського ріпаку. Для ЄС ріпак є основною культурою для розвитку біопалива і харчового виробництва. Уряди країн заохочують переробку цієї культури на власній території. Європейське законодавство вимагає змішувати дизель, виготовлений з нафти, з біологічним (його частка на рівні 7-10%). Так наші партнери не тільки дбають про довкілля, але й створюють величезний сталий попит на біодизель з ріпаку. Спільна аграрна політика країн ЄС передбачає прямі виплати фермерам, які вирощують ріпак та інші олійні культури. Це забезпечує аграріям стабільний дохід, а олійноекстракційним заводам – масову пропозицію сировини для роботи. Всі у виграші. Антидемпінгові мита на імпортний біодизель захищають європейського виробника від завезених дешевих аналогів. Тут діє відповідна тарифна політика, щоб переробляти ріпак на власних потужностях було вигідніше, ніж купувати готовий продукт з-за кордону. Сертифікація – перш ніж потрапити на європейський ринок, виробники імпортного біодизелю мають довести відповідність своєї продукції екологічним стандартам. Новий регламент щодо збереження лісів обмежує та поступово виводить з ринку ЄС пальмову олію, звільняючи нішу ріпаку.

На жаль, ми не маємо таких широких можливостей підтримувати вітчизняний аграрний сектор, як наші партнери в Євросоюзі. Утім, деякі практики ми могли би запозичити. Приміром, збалансувати митну політику, спрямовану на підтримку української переробної промисловості. І першим кроком могло би стати розширення експортного мита на сою та ріпак. Натомість чуємо: експортувати ріпак без будь-яких обмежень! Ті, хто ладен стрибати через шлагбаум, мабуть, не читали Національної стратегії доходів до 2030 року, у якій розвиток переробної промисловості визначений одним із ключових векторів економічного відновлення України. За умови державної підтримки галузь переробки олійних культур матиме відчутний позитивний вплив на економіку: стимулювання зайнятості, зростання доходів населення, підтримка фермерства і загалом агро, збільшення податкових надходжень і валютної виручки, поліпшення платіжного балансу та стабільності гривні. У нас багато сировини, достатньо заводів і експортних можливостей для нарощування переробки олійних. Аргументів, чому нам це потрібно, – ще більше. Необхідна тільки готовність законодавців і урядовців підтримати національного виробника, знайти інструменти, які підвищать його конкурентоспроможність на світових ринках.

Слухаючи Степана Капшука, поновлював у памʼяті «регуляторні уроки» із соняшником. Ріпак мусить пройти це горнило. Пройти і повторити промисловий успіх соняшника. Нехай не через 23 чи 17% експортне мито (постійно діюче чи сезонне), а, скажімо, через 10% «коридор» із попуском на відсоток щороку. Десь процвітає Кремнієва долина, а в нас є Ріпакова, на якій гріх не озолотитися. Звісно, буде гальмівний спротив тих, хто радіє експортним срібнякам із мідяками, чиї аргументи базуються на міркуваннях вільного ринку, брехливих твердженнях, мовляв, внутрішня переробка не здатна поглинути весь урожай ріпаку, оскільки недостатньо існуючої інфраструктури, переробники обкрадають фермерів… 

Це «занепокоєння» спонукає до ширшого розгляду економічних та політичних наслідків. Бо це – вибір шляху розвитку. Шляху залежності чи незалежності. Шляху сировинного «допінгу» чи інноваційного стрибка. У часи, коли країну спопеляє війна, коли логістика стала зброєю, коли Європа змінює правила гри у бік «зелених» технологій, а світова конкуренція загострюється до краю, ми повинні зробити так, щоби золото ріпакових полів видзвонювало-виблискувало у бюджетах українських громад, підприємств і країни. 

Отже, золота дилема: вивозити чи переробляти? Швидкі гроші чи незалежність?! Поясню на пальцях. Виростив, зібрав, завантажив, продав. Гроші – миттєво. Схема, за яку вчепилася не тільки ВАР, вигідна і виробникові. Мінімум інвестицій, стабільний попит з боку Європи, у якої постійний апетит на ріпак для своїх потужних заводів з виробництва біодизелю та олії. Валютний приплив: реальні долари та євро, що вливаються в економіку, допомагають утримувати курс, купувати необхідні товари за кордоном. Відносно проста логістика: насіння – не рідина. Його легше перевозити, ніж олію із біодизелем. Утім, невтомний «маятник» може збитися. Скажімо, підніжку підставить ціна. Учора вона була на маківці, а сьогодні впала через високий урожай в Австралії чи зміну політики в ЄС. Як результат, схуднуть і доходи фермерів… Діяльність на довгу перспективу не сплануєш. Та це дещиця проти втраченого багатства:  експортуючи сировину, ми залишаємо левову частку прибутку в країнах-імпортерах. Ми продаємо тонну ріпаку за, приміром, 450 доларів. А в Європі з цієї тонни виробляють олію та шрот. Вартість цих продуктів уже 500-600 тих же доларів. А якщо зробити з олії біодизель? Тоді вартість кінцевої продукції може сягати 700-900 і більше з тієї ж самої тонни сировини! Ми продаємо напівфабрикат, а вони отримують прибуток від готового виробу. Різницю бачите? А це – наші втрачені зарплати, податки, інвестиції у розвиток. 

Додаймо геополітичну вразливість, спричинену війною. Блокади портів, закриття кордонів сусідніми країнами, мита, квоти, заборони… От і виходить, що наші гроші залежать від політичної волі інших. Перевезення мільйонів тонн насіння через пів Європи кораблями, потягами, вантажівками – це доволі зримий карбоновий слід. За ці викиди той же Євросоюз по голівці не погладить. Він тицьне під ніс свою Green Deal, директиви (RED II, RED III), які обмежують використання сирої пальмової та соєвої олії для біодизелю. Бо це, на його думку, призводить до вирубки лісів деінде (ризик ILUC – непрямої зміни землекористування). Те ж саме стосується і сирої ріпакової олії. ЇЇ використання для звичайного біодизелю (FAME) у ЄС істотно обмежують. За логікою євросоюзівців, купувати насіння та переробляти його у себе – «безпечніше» для клімату, ніж купувати готову сиру олію. Це – удар під дих нашому потенційному експорту олії. Отже, нам потрібно шукати нових покупців або… переробляти самим. А на пʼяти наступають конкуренти: Австралія, Канада, Росія…Вони також хочуть продавати власний ріпак. І ми прагнутимемо постійно бути конкурентоздатними за ціною та якістю. А клімат грає проти нас, від чого врожайність ріпаку менш передбачувана. Щодо споживчих смаків. Майже у кожній українській садибі – соняшникова олія. Ріпакова? Екзот! А рафінованої ріпакової узагалі мізер. Та й споживати її в Україні майже ніхто не вміє – бракує культури. Ми – нація соняшникової олії.

Із рідкого поволі перепливемо у рідке – біодизель. Те, що з ріпакової олії в Україні виробляють пальне (так званий FAME – метиловий ефір), можна міряти літрами. Поясню, чому внутрішній ринок біопалива практично нульовий. Держава не стимулює: немає закону, що зобов’язує додавати біодизель у звичайне паливо, немає податкових пільг. А без цього біодизель просто дорожчий за звичайне пальне. Його виробництво – безперспективне.

Під час виробництва олії та біодизелю залишаються дуже цінні побічні продукти: гліцерин, лецитин та інші «цукерки». Гліцерин використовують у косметиці, харчах, фарбах, лецитин – у харчовій промисловості. Але в Україні майже ніхто їх із ріпаку не виділяє і не очищає. Усе йде у відходи або продається за копійки як технічна сировина. Тобто, глибока переробка ріпаку на олію, пальне, хімію – це неймовірно слабка ланка з колосальним, але нереалізованим потенціалом.

Не хочу бути голослівним у питанні доданої вартості. Давайте полічимо вголос! Адже це – фундамент. Це – головний аргумент для «фундаменталістів» експортних потоків насіння ріпаку. Тонна сирого ріпаку на експорт – 400-500 доларів. Продукти з тонни ріпаку в Україні: сира олія (близько 400 кг). 900-1000 доларів за тонну = 360-400 доларів. Шрот (близько 550 кг): 250-300 доларів за тонну = 137-165 доларів. Підводимо риску? 497-565 доларів! І це лише первинна переробка! Все одно, більше, ніж за сировину! Крокуємо далі: глибша переробка. Рафінована олія: 1100-1300 доларів за тонну = 440-520 доларів (замість сирої). Біодизель (FAME) з тонни олії (виходить майже тонна палива): 1100-1400 доларів за тонну = 440-560 доларів (замість сирої олії). Гліцерин (близько 100 кг із тонни біодизелю): 600-1000 доларів за тонну = 60-100 доларів (це вже додатковий бонус!). Потенційна додана вартість при глибокій переробці: 500-660 доларів і більше з тонни сировини! Це у 1,5-2 рази більше, ніж за експорту сирого насіння! Це – додаткові мільярди доларів у ВВП, додаткові податки в бюджет, додаткові зарплати, додаткові інвестиції у міста та села.

Погодьтеся, якщо диверсифікувати експорт, то менше наражатимемося на ризики. Я не про перегляд списку країн-імпортерів і зміну експортних потоків. Я про те, що замість однієї товарної позиції (сирого насіння) Україна зможе продавати десятки: рафіновану олію, технічну олію, біодизель, гліцерин, високоякісний шрот. Якщо впаде попит на один продукт, підтримають інші. Ми не будемо залежати від одного ринку. Не агітуватиму пити рафіновану ріпакову олію із високим вмістом корисних мононенасичених жирів, із Омега-3. Для просвітництва – тут непочатий край. Наша худібка і птиця щедро віддячуватиме молоком, мʼясом і яйцями, якщо в раціоні не вибуватиме якісний ріпаковий шрот (низькоглюкозинолатний та з низьким вмістом ерукової кислоти). Він може замінити дорогий імпортний соєвий шрот. Що ще? Про екологію вже згадували, про інновації…

На чому вʼїдемо в Європу? 

Аж ніяк не на ріпаковому насінні! Найперспективніше – на біодизелі нового покоління. Біодизель 2.0! Він кращий за якістю (працює в сильні морози, не псує двигуни), його можна робити з різної сировини (ріпакова олія, соняшникова, навіть відходи з ресторанів – фритюрний жир), він відповідає найсуворішим вимогам ЄС. Але вартість заводу гідрогенізованої олії (HVO) потужністю 300-500 тис тонн – астрономічні 150-300 млн доларів. Це – інвестиції світового рівня. Зрозуміло, в умовах війни, високих ризиків, нестабільності знайти довгострокові дешеві кредити дуже складно. Великі міжнародні фінансові інституції (ЄБРР, IFC) поки не дуже активні саме в цьому сегменті в Україні. Інвестори бояться непередбачуваності. Та й ми відстали у технологіях глибокої переробки, особливо у виробництві HVO, бо це – новітні, складні процеси, для яких потрібні кваліфіковані кадри. А в нас голод: на інженерів, котрі розуміються на цих технологіях, на технологів, які можуть налаштувати та контролювати процес, механіків, які обслуговуватимуть складне обладнання. Де їх брати?  Наука і бізнес живуть у різних світах. Співпраця у розробці та впровадженні інновацій дуже слабка.

А якщо й виробимо біодизель 2.0, хто його купуватиме? Немає обовʼязкових норм змішування (mandates). Ніхто не зобов’язаний додавати біодизель у звичайне пальне. Тоді навіщо його виробляти, якщо немає гарантованого збуту? Це – всередині країни. Зовні теж світлофор, переважно із червоним «оком». Щоб продати сиру ріпакову олію або звичайний біодизель (FAME) в ЄС, потрібно довести, що вони вироблені «стало» – без шкоди для клімату та лісів. Це – складна і дорога сертифікація (наприклад, ISCC EU) із високим адмінбарʼєром. На ринку рафінованої олії та біопалив (особливо HVO) панують глобальні гіганти: Neste (Фінляндія), TotalEnergies (Франція), Cargill, ADM (США). Конкурувати з ними без переваг у собівартості (наша сировина дешевша) або якості – дуже важко. Але коли мені кажуть, що Україна ніколи не увійде у «вищу лігу», перелічую пʼять унікальних переваг. Доступна сировина: вирощуємо її тут, на нашій землі, вона дешевша, ніж у багатьох конкурентів. Масштаб: можемо виробляти дуже багато. Інновації: із самого початку робимо ставку на найсучасніші технології (HVO). Географія: близькість до ринку ЄС – це логістична перевага. Відповідність стандартам, чітке дотримання «зелених» вимог ЄС.

Потрібен розумний, поступовий, але цілеспрямований рух до переробки з чітким розумінням глобальних трендів. І тут без держави ніяк! Це її «парафія»: прийняти закон про біопалива, який передбачатиме обов’язкові норми змішування. Наприклад, із 2025 року – 5% біодизелю (B5) у звичайне дизельне пальне, 2027 – 7% (B7), 2030 – 10% (B10). А для авіації – обов’язкову частку екологічного авіапалива (SAF) на основі HVO. Щоби українське біопаливо було конкурентоздатним за ціною, знизити, а то й повністю відмінити акцизний збір. В Україні повинні діяти європейські стандарти якості для FAME (EN 14214) та HVO (EN 15940).

Власне, є кілька сценаріїв, – від поміркованого до амбітного, – протиснутися до когорти лідерів. І це просування без активної, розумної та послідовної ролі держави нездійсненне. Зрозуміло, в алюрі хрест на експорті сьогодні не поставиш. Одначе, і він мусить бути не конкістадорським, а лежати у площині розумної багатовекторності. Але Україна з ріпаком однозначно повинна невпинно трансформуватися у бік створення доданої вартості через переробку, з акцентом на інновації, особливо на технологію HVO. Втрачати потенційні мільярди доларів доданої вартості – це злочин проти власної економіки.