Таємниця Олеся Гончара

Микола Нечипоренко 27.03.2022 558

                       У квітні виповниться чергова річниця від дня народження славетного нашого земляка. Офіційно. А насправді ця дата припадає на останні дні березня.

            Гарні, зворушливі публікації друкували в останні роки радянської влади численні київські видання в пам”ять про незабутнього Олеся Гончара - автора кільканадцяти романів, апогеєм яких став роман «Собор». Але для Дніпропетровщини вони лунали й докором за те, що тут продовжували недооцінювати свого земляка. Щоб гідно, шляхетно й належно шанувати, так цього тривалий час не було. Складні стосунки Олеся Терентійовича з рідним краєм, до якого він, навпаки, ніколи не був байдужим, і до недавніх пір давалися взнаки.

У всіх довідниках і енциклопедіях раніше писали, що Гончар народився у селі Сухе, яке тоді називалося Сухою Слободою, що нині у Кобеляцькому, а в минулому у Козельщинському районі Полтавської області. Однак рідна сестра славетного письменника Олександра Терентіївна Сова, котра майже до ста своїх літ від народження почувала себе нівроку і навіть самотужки поралася у власній домівці, одного разу несподівано заявила, що насправді її брат на світ появився у Ломівці на околиці Катеринослава – нинішнього Дніпропетровська-Дніпра.

- Я навіть хату пам”ятаю, у якій Олесь народився, - розповідала жінка. – Вона досі перед моїми очима як намальована. Низенька і глиняна, із зовсім невеличким віконцем над припічком. Cтояла по вулиці, яка тоді називалася Оселедівкою. Згодом була Петрозаводська. Хата збереглася й до цих пір, але її добряче перебудували і обклали цеглою...

У цій хаті свого діда Біличенка народилася і на чотири роки старша від Олеся Олександра Терентіївна. То хоч і була ще мала, а запам”ятала по-весняному теплий ранок, коли дідусь вийшов на ганок і сказав: “Шуро, а ми тобі братика впіймали”. Через тиждень-півтора тут, у Катеринославі – а це ж був 1918 рік – зав”язалися запеклі бої з австрійсько-німецькими вояками. Тому молода мама Тетяна Гончар мерщій і схопила-спеленала немовля та пішки подалася з ним від біди і страху подалі – до своїх батьків у Суху Слободу. У хутір, який загубився в степах. Втекла від стрілянини і різанини. А її чоловік Терентій Біличенко зі старшою дочкою залишився у Ломівці.

Тетяна Гончар так і не вернулася у Ломівку до чоловіка. Там, у Сухій Слободі, вона дуже тяжко захворіла і невдовзі померла. Батько ж, Терентій Біличенко, після похорону одружився вдруге – на рідній, але молодшій віком сестрі Тетяни Гончар. Та лише нову дружину і привіз додому. Сина назад не забрав. Отак сестра та брат і росли порізно. Олександрі чомусь і не нагадували про те, що в неї є брат. І батько ніколи не згадував про сина. Аж поки у 1935-му 17-річний Олександр приїхав у Дніпро. Забажав, розповідала Олександра Терентіївна, побачити її, сестру Шуру, бо вона якраз вийшла заміж. Ще рідні йому сказали, що Шура дуже схожа на їхню покійну маму – “вилита Тетяна”. Батько ж Терентій Біличенко тут, у Ломівці, навіть не впізнав свого сина.

- А в моїй пам”яті той перший приїзд брата залишився на все життя, -- згадувала Олександра Терентіївна. – Якщо з батьком він дійсно близько не зійшовся, то ми з ним поріднилися дуже й дуже. Нам одне одного досі якраз і не вистачало. Я чи не вперше тоді відчула, що не одна на цім світі. Що є у мене рідний брат, який полюбив так щиро і приязно мене, як ніхто ще не любив, і я стала найщасливішою у світі...

Оця розповідь на схилі літ і після смерті Олеся Гончара Олександри Біличенко-Сови багатьох у Дніпропетровську схвилювала. А працівників тутешнього обласного архіву зацікавила. Вони вирішили по можливості документально підтвердити або спростувати свідчення сестри Олеся Терентійовича. І вдалося знайти книгу метричних записів новонароджених і хрещених немовлят колишньої Покровської церкви, яка містилася колись неподалік від Ломівки у селі Кам”янка тоді ще Новомосковського повіту. Книга датована 1917 – 1918 роками і майже збереглася. Тобто час її однак не пошкодував: багато сторінок втрачено, а вцілілі переплутані місцями. Але є Бог на землі: дивом не загубився розділ із записами новонароджених хлопчиків. Під 47-м номером у ньому і значився Олександр Терентійович Біличенко. Про батьків сказано так (цитуємо за оригіналом): “Крестьянин села Каменки (села, яке ще понад півстоліття тому спершу увійшло до Ломівки, вже згодом у складі Ломівки потрапило і в межі сучасного Дніпра) Терентий Исидоров Биличенко и законная жена его Татьяна Трофимова Гончар, оба православные”. І далі написано, що «восприемниками (себто хрещеними батьками – Авт.) оказали желание быть крестьяне Каменки Филипп Артемиев Лазарь и Доминикия Сампсонова Нечипоренко, а таинство крещения совершил священник Покровской церкви Виталий Лашкевич». Одначе це ще не все й дивне та несподіване. Цим записом стверджувалося «о рождении ребенка мужского пола, крещенного 1 апреля с.г. под именем Александр, 29 марта 1918 года». Отож зовсім не 3 квітня, а раніше, 29 березня, насправді народився майбутній письменник. Більше того, сам церковний запис про його народження, як стає зрозуміло, було зроблено уже 1 квітня.

Чому ж Олесь Гончар так ніде жодного разу і не зізнався, що він родом з околиці Дніпропетровська і що народився за три дні до кінця березня? Чому не вніс, погодьтеся, суттєвих поправок у свою біографію? Навпаки, сам завжди і всюди писав, що місце його народження – Суха Слобода на Полтавщині, дата народження – 3 квітня. А це ж не дрібниці для наскільки великої людини, якою він був. Особливо враховуючи, що з іншого боку письменник ніколи не приховував: спочатку перші книги “Прапороносців”, а потім і повністю чи частково романи “Тронка” та “Собор” були написані ним у Ломівці. У будинку рідної сестри по вул. Клубній, 25.

- Олесь часто говорив мені, що йому ніде так легко і хороше не писалося, як у моїй хаті, - пригадувала бабуся Шура-Олександра Сова. – Він тут у мене жив не тільки після війни, коли доучувався в університеті, а й не раз приїздив то на ціле, то на півліта відпочивати.  Який то був відпочинок, якщо писав кожного дня…

Так чому ж все-таки Олесь Терентійович змовчав про істинне місце свого народження, зараз нам залишається тільки здогадуватися. Було в цьому щось глибоке, потаємне і особисте, чого нам, може, до кінця і не збагнути. Треба бути Олесем Гончарем, щоб материну Суху Слободу на Полтавщині, Суху Слободу маминого роду, свідомо вважати своєю батьківщиною і колискою.

Тетяна Гончар в Ломівку до Дніпра у дім старого Сидора Біличенка потрапила служницею. У діда Біличенка своїх було шестеро дітей, коли померла його дружина. Дід незабаром узяв за себе вдову, котра мала своїх троє. Ціла орава, яку треба було порати. От і найняв наймичку Тетяну Гончар, яку йому порадили якісь далекі родичі аж з Сухої Слободи за Кобеляками. Дівчина, мовляв, роботяща і охайна, без роботи ні хвилини не сидить, а лагідна і добра, хоч до рани прикладай – не пошкодуєш. А вже за одного з синів Біличенка, Терентія, у 1913 році Тетяна і вийшла заміж. Наступного року народила донечку Олександру, ще через чотири роки сина Олександра.

Дивно, правда ж, і дочка Олександра, і син Олександр? Саме Тетяна і синочка наполягла назвати так, як і дочку. І Терентій, і всі інші Біличенки упиралися і не хотіли: “Навіщо після Шури Шурко?” А мама Тетяна уже там, на Полтавщині, ще й записала, що її синок народився 3 квітня. Тільки тому, що чотирма роками раніше, у 1914-му, саме 3 квітня вона народила і дочку Олександру. Лише від Олеся сестра дізналася про цю забаганку матері. Як і те, чим мама її пояснювала. Тетяна ніби сказала: чує її серце, що ростимуть діти без неї і порізно, довго їм не випаде триматися разом – то нехай будуть як одне ціле. Отоді тільки й не розпадуться назавжди.

Що так і сталося, ми вже знаємо. Терентій Біличенко, одружившись вдруге, Олеся залишив у сім”ї Якова Гончара – рідного брата обох своїх дружин. Залишив – і забув про нього. Відрізав від себе, як скибку. Гончарі на Полтавщині виховували Сашка, від них він пішов і в школу. А в школі записався Гончарем. Малий-малий, а вистачило дитячої упертості чи волі. Йому казали, що він Біличенко, а він заперечував, що ні, не Біличенко. Тоді йому казали, що Гончарі, якщо розібратися, чужі для нього люди, а хлопченя перехитрило дорослих.

- А я хочу собі прізвище мами, - насупилося і заплакало.

- Не плач, - заспокоїли його. – Якщо справді хочеш, то буде по-твоєму. Будеш Гончарем...

Мав з цим, розповідала все та ж Олександра Сова, клопіт і згодом. Адже на прізвище Гончар одержав і свідоцтво про середню освіту. Поїхав до Харкова вчитися. А там дивляться у метрику – Біличенко, дивляться в атестат – Гончар. Так ти Біличенко чи Гончар?

- Гончар, - сказав, як відрізав, Олесь.

І в інституті, уявіть собі, не просто «зрозуміли абітурієнта», а «пішли йому назустріч». Взяли і допомогли «визнати як не дійсним та замінити на новий» документ, «з яким найлегше таке можна було вчинити» - метрику про народження.

А Олесем Олександр став зовсім не задля, як багато хто тепер думає, гарного псевдоніму. Тоді він навряд чи ще й писати збирався. Бо насправді умисне нічого не вигадував. Олесем-Олесиком хлопця-сироту ласкаво, по-материнськи ніжно називала у школі його перша вчителька. Він був дуже вдячний їй за це. І вже ніколи не цурався цього імені.

- Олесь став Олесем Гончарем від бажання не залишитися безбатьченком серед рідних йому людей, - твердила Олександра Терентіївна Сова. – У маминому роду наше з ним коріння. Я сама, коли виходила заміж, не знаю й чому раділа, мов дитина, що відтепер у мене не таке довге прізвище - Біличенко, а коротке – Сова...

А щодо іншої версії, наче Олесь образився на Дніпропетровщину, тому як ніби і “не захотів бути народженим тут”, то Олександра Терентіївна не бралася говорити за брата. Він не був таким, щоб ображатися на непутніх. Одначе сестра знала: справді незаслужено, наперекір совісті обидили та обмовили земляки Олеся. Люди старшого покоління пам”ятають, які утиски та гоніння чинилися на письменника після виходу у світ його роману “Собор”. Заходилися ж дубасити з усіх сил передусім на Дніпропетровщині. Робітник з металургійного заводу імені Карла Лібкнехта писав, що «такий роман робітникам не потрібен». Завідуюча фермою з Магдалинівського району, що «в її селянському середовищі Гончара не зрозуміли». Хоч потім з”ясувалося: ні робітник, ні завфермою “Собор” не читали і в очі не бачили. А все це було ініційовано тодішнім компартійним керівництвом області. Воно не могло стерпіти кинутих і йому межи очі слів, що “не туди, отроки мої, ідете, ось вам інше знамено”. А ще більше за живе “отроків” зачепило, що огидний Лобода в “Соборі”, якому байдужі були цінності українського народу, “здав свого батька в будинок пристарілих” – точнісінько так, як у житті вчинив і тодішній дніпропетровський партійний секретар. А тут ще й чутки, яких не перепинити, поповзли областю: “І собор, змальований Гончарем, схожий на неповторний козацький храм, що у Новомосковську, і все інше списано з Дніпропетровщини”.

Та дійсно не відразу, коли “Собор” було визнано першим сміливим і голосним закликом-набатом до воскресіння нашого багатостраждального народу, Олеся Гончара гідно зашанували у його рідному краї. Не ставши безбатченком, Олесь Терентійович став духовним батьком-наставником для всього українського люду, а на Дніпропетровщині довго наче як не для всіх. Може й не треба цього робити, але нагадаємо, що коли виникла ідея нашому тоді єдиному державному університету присвоїти ім”я Олеся Гончара, то місцеві можновладці, а разом з ними і ледь не вся Вчена рада університету з усіх сил упиралася цьому.

Або на Полтавщині у колишній Сухій Слободі, у хаті Якова Гончара, де минуло дитинство малого Олеся, ще в радянські часи відкрили музей письменника. А у Дніпропетровську був подібний же дім на вулиці Клубній, 25, де Гончар мало не три роки, з 1945-го по 1947-й жив, де йому легко й хороше писалося, однак перетворити його на музей ніяк не спромагалися. Дніпропетровщина ніби й сама не бажала визнати відомого письменника своїм вихідцем. Її майже силоміць змусили після більше, ніж десятилітнього супротиву, наректи тутешній університет таки іменем Олеся Терентійовича. Добре, що хоч Анатолій Клименко, котрий сам виріс по-сусідству з сестрою Гончара і пам”ятав, як «бабуся Шура» таких, як він, дітлахів частувала молоком з медом, ставши народним депутатом, допоміг у місцевій середній школі № 115 обладнати нарешті кімнатку-музей Олеся Гончара. Однак же кімнатки замало. Все, що зберегла в пам”ять про брата Олександра Терентіївна, не просто родинне. Це для всіх значуще, дороге і святе. І тільки за принципом краще й пізніше, ніж ніколи, створили музей виразника великих духовних надбань українського народу в будиночку по вулиці Клубній, 25. Який у 1938 році своїми руками зі своїм чоловіком збудувала його рідна сестра Гончара. А колишню мазанку по вулиці Петрозаводській, 69, нині обкладену цеглою, у якій і явився Олесь Терентійович на світ білий, занести до реєстру пам”ятників історії та культури нашої нації.

- Я весь вік була віруючою і завжди потайки молилася за Олеся, просила у Бога для нього благословення, - признавалася Олександра Терентіївна Сова. – Олесь про це знав і ніколи не заперечував та не забороняв. Навпаки, був вдячний мені за божий захист. Я для нього була як заступниця і ангел-хранитель…

Та сьогодні хранительницею пам”яті Олеся Гончара мусить стати уся Дніпропетровська область. Цього від неї чекають в Україні. Аби вона і задля себе, коли заходить мова про Гончара, не залишалася міченою провиною, має зробити усе, щоб причащатися у соборах земляка-витязя українського духу. Бо доля письменника розпорядилася так, що вся Україна наша – його Батьківщина. А сам він у минулому сторіччі став і залишається досі совістю свого народу. І дякувати Богу, що перші ознаки повернення глибокої шани земляку починають у нашій області стверджуватися. Чимдалі традиційними стають напередодні дня народження Олеся Терентійовича Гончарівські читання у легендарній аудиторії № 909 першого корпусу Національного університету, у якій і вчився у перші повоєнні літа автор багатьох художніх творів. І одне з бажань, яке учасники святкових читань вирішили домагатися – неодмінно звести у Дніпропетровську пам”ятник письменнику. Заодно ще один цікавий і теж важливий факт з життя Олеся Гончара оприлюднили на цей раз: тут, на вулиці Клубній, зустрів Олесь Терентійович і свою долю – свою дружину Валентину Данилівну, без якої, якщо хочете знати, не можна сьогодні уявляти Гончара-письменника і Гончара-велику людину. Людину, яка заповіла усім нам найперше берегти чистими, світлими і благородними собори наших власних душ.

                                                       


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ