ЗЛЮЩА РОЗВ'ЯЗКА ІСТОРИЧНОГО МАРОДЕРСТВА

На знімку: сучасне місто росії.

П”ятий місяць оскаженіла росія намагається до тла знищити Україну і
горду, талановиту та неповторно унікальну українську націю в ній. Це ясно і
видно уже як на долоні: так звана путінська спецоперація ніякої іншої мети не
має, як нарешті - на п”ятому уже столітті безперервного переслідування – не
залишити і слідів від нашого народу. Адже мало того, що ракетами, бомбами
і снарядами руйнує міста і села, парки, пам”ятки і пам”ятники та
старожитності історії та культури, палаци і стадіони, дороги та магістралі і так
далі – убиває адже перш за все цивільне населення, жінок, в тому числі
вагітних у пологових Будинках, дітей, включаючи новонароджених. Нищить
усі підряд лікарні та дитячі садки та школи – кінчаючи кладовищами нашого
люду, аби й від них, від найдорожчої для від покоління до покоління
нащадків пам”яті, теж не зосталося й згадок. З відчаю та зі шаленою злістю
палить українські книги і бібліотеки, як та орда, для якої в інших наче немає і
не повинно бути нічого святого і цінного на землі. Де-де, а тут, на просторах
древньої Русі і пізніших землях Запорізького козацтва, за підлим і
страшним задумом окупантів з краю в край повинен, мовляв, панувати
суцільний «русский мир». росією має тхнути і гидко воняти, а нічим та ніким
більше – хіба не це ціль для багатьох «несподіваної» неначе війни північного
сусіда, який рядився-рядився у «старшого брата», а тепер проти усіх нас з
вами «під корінь і з корінням»?!
І ось щойно дізнаємося, що й історію вкотре, а точніше остаточно
рішила росія переписати на свій лад. Уже для українців пише і видає нові
підручники, у яких не знаходиться місця Русі.. От не було її, і баста!
Квит! Крапка! Отакі «географічні новини», якщо мовою ніби великого
пролетарського поета, і «никаких гвоздей» - це знову якщо словами того ж
таки Маяковського. Але ж сьогодні в Україні чи не кожен знає, що все
починалося ще в сімнадцятому столітті, коли московія петра першого і
рассея катерини Ддругої безпардонно й безсоромно насправді украли,
поцупили історію потужної в Європі Київської Русі, приміряли її на себе –
приміряли й приписали собі те, що ніколи не могло і не належало мерям,
єрзям, мокшам, мордві, весям, чудям та ще іншим угро-фінським племенам,
які після понад двохсотлітнього підневільного існування під Золотою татаро-
монгольською ордою, а насамкінець під зверхністю над собою і Кримського
хана Менглі-Гірея, з великими потугами й виокремилися у свою державу
московію. Навіть відомий російський історик позаминулого століття Сергій
Соловйов іронічно кепкував, що петру 1 варто було шитися в
правонаступники Ординської держави, а він ні – заходився не примазуватися

навіть до європейської епохи Київської Русі, котра була рівною серед
потужних таких державностей, як Римська імперія та Візантія, а вкрала і
привласнила її собі. То тепер виходить, наче нічого росія не крала, бо ж
Русі в Києві і не було – чи як це розуміти накажете? Уже в наші часи
одеська дослідниця Галина Могильницька чи не першою в Україні вивчила і
простежила «міфотворчість» спершу московського царства, потім російської
імперії, а насамкінець же і більшовицького Радянського Союзу, які й виклала
у своїх книгах «Хроніка великого ошуканства» та «Літопис або Камінь із пращі
правди на розбиття митрополичного блудословія». Розкрила, здійснила
розтин, коротше, міфам, котрі й породили такі наче «аксіоми», як
«общеславянские корни» і «общее отечество», «общая история» і «общее
крещение Руси» - кінчаючи «общим происхождением», але з обов”язковим
поділом на «старшого брата» і ясна річ на «малоросів». Так от, Галина
Могильницька це явище років двадцять тому ще не знайшла ніяк інакше
назвати, як «історичним мародерством». Як у воду дивилася: сьогодні
російські загарбники-окупанти – це всі як один убивці, кати, гвалтівники і
мародери. Злющі, з вовчими оскалами і зміїним ядом мародери! Але звівши
«нарешті» свої потуги до викреслення з історії існування Київської Русі, давні
й страшні не брати, а насправді вампіри уже не приховано, відверто і навіть з
викликом демонструють, що «історичне мародерство» не менш страшне та
нищівне, ніж і воєнно-загарбницького «не на життя, а на смерть».
Причому, до чого зухвало мародерствують і на цей рахунок, що зовсім
не соромляться свого з одного боку по суті невігластва, а з іншого нахабства
малювати себе «великой страной» та «великой нацией» ще у ті «доісторичні»
часи, коли самої росії і в природі не існувало. Або ось ще один давній історик
російської імперії М. Карамзін писав: «В россии до введения христианской
веры первую степень между идолами занимал Перун – Перуновым именем
россияны клялись». Люди добрі, але ж до «введения христианской веры» ні
росії, ні росіян «і в помині не було», як тепер уже іронізувала-кепкувала
Галина Могильницька. Ні, русичі були – так іменував світ людей, які населяли
Київську Русь. І саме русичі поклонялися ідолу Перуну – його статуя стояла
високо на київському пагорбі. Отож була і Київська Русь. Але сьогодні
мародери від історії і її рішили не визнавати. Ще точніше – викинути з історії
як таку, якої наче сном-духом не було ніколи на нашій планеті.
О, а як все це починалося! Ще в середині шістнадцятого століття тоді
московському князю, якого згодом нарекли Іваном 1У, ну дуже вже закортіло
стати царем, «визнаним серед усіх європейських царів царем» точніше, що
він місця собі не знаходив. Бо як це зробити, як цього домогтися, якщо

дивляться усі на тебе, як на підданого Золотої орди та Кримського ханства і
покірного платника їм так званих «поминок» - щорічної податі-данини?!
Отож і як на вихідця з диких-предиких геть лісових заболочених хащів
півночі, заселених людом не другого навіть, а третього-четвертого гатунку. І
знайшов цей ще князь Іван, згодом Іван Грозний, спосіб, як записатися,
проникнути у родовід славних як візантійських, так і київських правителів.
Київська Русь знадобилася йому тоді в першу чергу. Хоч спочатку знайшов
«спільну мову», уявіть собі, з Патріархом Константинопольським Іоасафом.
Втім, точніше висловлюватися у цьому випадку приходиться: церква,
хочеться це комусь чи ні, віриться чи ні, не вельми сповідала тоді сумління та
честь, і Іван-московський князь вступив з нею у змову. Можна сміливо казати,
що не безкорисливо, бо московітам не звикати було розплачуватися
«поминками». Так от, у 1561 році Патріарх Константинопольський Іоасаф
Соборною грамотою ні з того, ні з сього раптом і затвердив Івана-князя досі
незнаного походження-родства в сані царському. Як пояснював згодом
історик Російської Православної Церкви М. Толстой, ніби «в знак усердия
венценосца российского», називаючи венценосцем таким, ясна річ, князя
Івана. І церковний історик також зробив «прикру» промашку: зарано було
величати російським венценосцем Івана-тепер уже навіть і царя. Бо поки у
вжитку європейців з”явиться термін РОСІЙСЬКИЙ, мине ще цілих півтора
століття. Не терпиться при цій нагоді не повідати нам власну версію, звідки
взялося це слово – російський. Бо дивувалися і питали всюди, що це зам
народ такий виплигнув, як Пилип з конопель? Де він взявся? Точніше – чий
він? От і відповідали, що русичів. Що це себто прислужники русичів. Ще
казали і так: русинів. Нарешті ж і підданих РУСЬКИХ.
Однак це ще й півбіди, як то мовиться у народі. Чим далі у цю змову,
тим більше… неправди і брехні. По-перше, не «за усердие Івану-князю
даровано було царський сан», а на тій підставі, що наче «происходит он от
незабвенной царицы Анны, сестры царя Багрянородного, а Митрополит
Эфесский, нарочно посланный из Византии, венчал на царство князя русского
Владимира». Причім тут сестра царя візантійського, спитаєте ви, і також
вінчання спеціально присланим з Візантії Митрополитом київського князя
Володимира Великого? В тому то й річ, що швидше спеціально було Божий
дар сплутано з яєчнею. У царя Багрянородного ніколи не було сестри Анни,
але була внучка Анна, котрій судилося стати першою дружиною… київського
князя Володимира Великого. Це дійсно так. Але з одною «цікавою» деталлю:
ця Анна ні жодної дитини не народила Володимиру. То як від «незабвенной»
Анни «произошел» Іван Грозний, досі залишається загадкою. Дійсно вигадка.
Брехня з брехні. Якщо ж повести родовід Грозного-«царя» від все таки

Володимира, якого «венчал на царство нарочно присланный с Византии
Митрополит Эфесский», то в останнього діти появилися лише у шлюбі з
полоцькою князівною Рогнідою. І серед нащадків якої числилися такі київські
князі, як Ярослав Мудрий та Володимир Мономах, але Івана Грозного і
близько не було.

На фото американського журналіста: глибинка рф.

І по-друге: незабаром теж суто московський історик К. Валішевський
ошелешив всю Європу, а особливо церкву Костянтинопольського патріархату
повідомленням, що «із 37-ми підписантів-святителів Соборної грамоти, якою
патріарх Іоасаф затвердив князя Івана в сані царському», 35-ть виявилися…
підробними. Навіч сталася безпрецедентна для будь-якої релігії злочинна
оборудка, не сумісна з Божими заповідями. І це в умовах, коли тодішня
Європа «надавала дуже великого значення питанням генеалогії княжих та
царських родів». Не випадково чи не у всіх тодішніх країнах нашого
континенту сміялися з того, як «недолугі, зате пихаті московські можновладці
підчепилися до задка римо-візантійської імператорської колісниці і особливо
прикипіли до чудесної слави Київської Русі». А ми б зараз сказали, що
приварилися і присмокталися, як смола.
Не повірите, одначе навіть такий історик-«певец российского величия»,
як М. Карамзін, не зміг змовчати, що король польський Стефан Баторій
надсилав «Иоанну Грозному изданную в Германии книгу о князьях московии
и собственно о его личном царствовании, которая свидетельствовала, что
древние государи московские были не Августовы родственники (тобто не
європейського рівня державників – Авт.), а данники ханов Перекопских». А
що далі відбулося, можна висловити словами відомого в нашому
недавньому минулому гумориста-коміка Тарапуньки, який колись зі сміхом
говорив про брехунів-«фантазерів», що «самі придумали і напам”ять самі ж
вивчили». Що ви хочете, якщо признаний в радянські часи російський
академік Дмитро Ліхачов, не криючись, писав: «Средством дальнейшего
воспитания общества становятся летописи, которые, если верить появлению
их, словно грибы после дощей начали рождаться точно в тот период, когда в
московских правителей визникла потребность в узаконению их власти и прав
на историчекое наследие Киевской Руси».
Про що мова? Ми всі вчилися у радянській школі і маємо пам’ятати,
наче більшість слов”янських літописів, на великий жаль, не збереглася в
оригіналах. Що загубилася, приміром, Нестора-літописця «Повість врем”яних
літ». Те, що дійшло до нас, так це, мовляв, переписи пізніших істориків-
літописців. І не здогадувалися ми з вами, що насправді сталася нечувана до
тих пір афера: знайшлися нотатки статс-секретарші «просвіщеної

імператниці» катерини ІІ, в яких йдеться про те, що вона особисто тримала у
своїх руках, причому «в присутності історика А. В. Храповицького», оригінал
Нестерової повісті. Потім однак повість зникла. Пропала. Як крізь землю
провалилася. Зате замінили її новим і «виправленим та доповненим»
варіантом. З якого виходить, що росія петра великого «всеціло спільна з
історією Київської Русі».
Зрозуміли тепер, що сталося-відбулося? Причому тоді, коли
Русь існувала в 1Х – Х111 століттях, а про московію не зважувалися говорити
навіть в кінці ще ХV1. Тільки от сьогодні у нас нове запитання напрошується:
якщо не лише зі шкільних підручників, а і історичних трактатів новоявлений
недоумок і недоучок путін-історик вилучає згадки про існування напрочуд
потужної у Європі Київської Русі, то звідкіля тоді появилася «спільно з нею»
«велика й могутня росія»? Нісенітниця виходить – чи не так? Втім, нісенітниця
– м”яко сказано. Ми стаємо нині свідками безглуздої й потворної вершини
прихованого холодного айсберга відвертого історичного мародерства, мета
котрого – зітерти з історії та пам”яті усієї планети весь український народ. Для
цього й була задумана та проводиться страхітливішими від фашистських
методів «спецоперація», котра до цих пір не припиняється з оскаженілою,
невблаганною і не маючою нічого спільного зі здоровим розумом та глуздом
впертістю. Тому раз і назавжди зараз зарубаймо собі на носі: або ми
візьмемо верх і залишимося на землі як нація, або «русский мир» зітре нас в
порошок, щоб потім знищувати й інших. Другого не дано. Щоб вижити, нам
необхідно перемогти. Раз і назавжди.