Старший сержант 204-го окремого батальйону Територіальної оборони з позивним "Бегемот" півтора місяця виконував завдання на передовій харківського напрямку в складі зведеної саперної групи.
Його роздуми про війну, на якій зазвичай не бачиш супротивника, але добре його чуєш, про альфу й омегу сержантської служби, розмінування дороги до села на Харківщині під обстрілом і війну як спосіб відкрити себе іншого читайте в матеріалі.
Далі – пряма мова бійця.
Про накази, які обговорюють, і безпеку бійців
На початку 1990-х я був заступником командира взводу в саперному батальйоні. Тоді в армії панували радянські підходи, зокрема майже культове виконання наказів командирів. Не те що обговорення наказу не мало місця, навіть не передбачалося його обдумування. Почув – побіг виконувати.
Зараз не так. Командири рівня батальйону, роти передовсім дбають про безпеку бійців. Перед виконанням накази обдумуються й обговорюються.
Командир не відійде від старшого начальника, не поставивши йому всі питання й не задовольнившись відповідями. Навіть сержанти, одержавши завдання, не беруть під козирок одразу.
Та й взагалі безпека бійців – це альфа й омега сержантської служби. Офіцери – вони більше про тактику, планування, деталі операції. Такий підхід, вважаю – найважливіше, що відбулося в реформуванні Збройних сил.
Про ворога, якого не бачиш
Коли я проходив строкову службу, вся наука базувалася на тому, що підрозділ чітко знає, де його супротивник. Але на сучасній війні ти часто йі не уявляєш, де той ворог. Лише розумієш: якщо задзижчав над головою дрон – по тобі гарантовано скоро стрілятимуть.
Ворога часто не бачиш взагалі. Хіба що наслідки його перебування, коли ходиш по зруйнованих будинках. Або бачиш за кілометр у бінокль і бісишся, що не вистачає зброї його накрити.
Війна стала більш технічною, точковою і більш жорсткою. Мало стрілецьких зіткнень. З населених пунктів, у яких нам доводилося робити зачистки, ворога попередньо вибивали артилерією.
Про розстріл мін і рятівну калюжу
За півтора місяці наша група саперів провела багато операцій із розмінування, мінування, супроводу. Зокрема й операцію по взяттю населеного пункту П.
Це село на Харківщині, яке українські підрозділи звільняли, підходячи з двох сторін. Ми забезпечували цей підхід, ідучи попереду техніки та перевіряючи дорогу на замінованість.
Почалося з того, що нам наказали з обладнанням сідати в подані машини. Сіли, їдемо. Висадили нас у лісосмузі о 10-ій вечора – чекати подальших вказівок. Ми спали на землі. О 4-ій ранку підйом, о 6-ій нас знову везуть – вже на місце початку роботи.
На місці нарешті дізнаємось про суть завдання: висуватися у бік села П. попереду бійців ЗСУ – перевіряти польову дорогу на міни. За нами йтиме група розвідників і легкоброньована техніка – "Кугуари". Ми відповідальні за те, щоб ніхто не підірвався.
Питаємо: "А чого ж нас з вечора не посвятили в ці подробиці?!" Ми б не тягали зайве обладнання, а взяли би лише потрібне. І не ночували би в посадці на землі, а приїхали би на місце своїм транспортом. Бо ж сапер працює чотири години, далі починається втома, очі "замилюються", людина стає неефективною, а отже, й небезпечною, бо від неї залежать життя інших.
Ця ситуація – типовий приклад радянського солдафонства: хтось механічно прийняв наказ, на автоматі передав його далі вниз, не вникнувши в суть.
Але ми впоралися. Бійці увійшли в село без втрат на мінах.
Нам везло, бо йшли по сухих слідах москальських танків й "Урала". Під відбиток протектора міну не підкладеш, не порушивши малюнок – досвідчений сапер побачить місце мінування.
Вже майже дійшли околиці села – лишалися 7-8 метрів до першого паркана, коли побачили міну ПОМ-2. Роздивилися – їх там 8 штук на нашому шляху.
Це міна дистанційного встановлення – розкидають їх із літаків або касетами "Градів". При приземленні міна автоматично стає в бойову позицію, активується і відстрілює в різні боки тонкі 10-метрові шнури. Виходить така собі "ромашка" шнурів 20-метрового діаметру. Зачепиш ногою – підірвешся. Шнури видно, але біглим поглядом можна й пропустити.
Міна незйомна – зняти її з бойового взводу неможливо, натомість через дві доби вона самоліквідовується – вибухає. Тільки як знати, коли це станеться?
Отже, ми бачимо ці міни, даємо команду колоні припинити рух. Місцевість відкрита – по нас за хвилину починає лупити москальський міномет.
Командири штурмової групи нервують: чому затримка?! Вимагають негайно забезпечити прохід, бо частина бійців уже прибула, і наша група усіх стримує.
Істерика наростає. На війні в критичний момент командири знаходять страшні слова.
Ми кажемо: "Міни треба розстріляти". Але нас не чують і не вірять: "Що значить міну не можна деактивувати?!"
На щастя, маємо при собі дрон. Він підлітає до міни, і вдається сфотографувати маркування. Показуємо фото розвідникам, вони тут же знаходять опис міни в інтернеті, і вже з цього моменту нам вірять: так міна незйомна, треба щось робити.
Знову пропонуємо розстріляти міну. Цього разу чують. Але важкого кулемету нема, снайпера нема, автоматом не дістати. Розвідники по рації просять підвезти кулемет. Чекаємо. Хвилини здаються вічністю. Всі сидять під брустверами покинутих москальських окопів.
У бінокля ворог нас не бачить, але ж може підняти дрона, після якого гарантовано прилетять його ударні гелікоптери. Сховатися від них можна буде хіба що в москальські ж окопи, але не факт, що вони не заміновані. Кепське діло.
Нарешті принесли ПКМ (кулемет Калашникова – УП) і гранатомет. Відстріляли дві стрічки набоїв та 6 гранат – усі вісім мін вибухнули. На це пішло хвилин 15. Через прострілювану ворогом ділянку ми щохутчіш вбігаємо у село.
Розвідники попросили зачистити кілька будинків, щоб переночувати. Тож довелося ще походити. Якийсь час по селу ще працював міномет – схоже, прикривав відхід своїх. Але згодом затих.
Москаль відступив. Загалом того дня мінометний вогонь майже не припинявся. Під конкретний "адресний" обстріл попали й ми: міна лягла в 100 метрах, потім у 50-ти, далі одна за одною дві міни падають за кілька метрів від нас.
Ви спитаєте, чому я живий? Живий, бо міни впали в грязюку – не спрацювали підривники. Всюди земля суха, але саме в той момент Бог поклав на нашому шляху низинку з калюжею – розм'яклим, наче сметана, ґрунтом. У подібних випадках люди, що вижили, кажуть: "Я встиг попрощатися з життям…". Але ми не попрощалися, в нас і на це зайвої миті не знайшлося.
В той день ми працювали 14 годин. Крокомір у смартфоні показав, що пішки я пройшов 51 кілометр. Всі решта з нашої групи, виходить, десь також. З урахуванням майже безперервного міномету й одного авіанальоту ти розумієш: це було на межі людських можливостей. Хоча хто знає, де та межа.
До слова, після того епізоду ми з хлопцями вирішили для розстрілювання мін придбати гвинтівку з оптичним прицілом. Волонтери з цим нам вже допомогли.
Про місце саперів у сучасній війні
Ця операція спонукає замислитися про роль і місце саперів у сучасній війні.
"Срочку" я проходив у саперному батальйоні. Здається, батальйон – це багато. Але там не було 800 саперів. А в ротах не було по 100 саперів. В роті їх 7-8, решта – обслуга різної техніки. І з тих 7-8 справді кваліфікованими саперами могли бути 1-2 солдати.
Зараз саперів катастрофічно мало, і це проблема. Є велика кількість "формальних" саперів за військовими квитками, але вони не знаються на тонкощах мінно-вибухової справи.
Моя думка: сапери повинні бути в кожній стрілецькій роті по дві людини мінімум. До речі, так само, як і в кожній роті повинні бути снайперські двійки – снайпер і контрснайпер. Вони мають бути навченими та досвідченими. Такі сапери знатимуть специфіку своєї роти, знатимуть бійців, командирів, житимуть із ними одним життям і будуть рідними, а не приймаками, якими весь час почувалися ми, коли нас прикомандировували до того чи іншого підрозділу.
Скільки разів я оглядався й бачив за собою молодих 22-24-річних здорових хлопців-розвідників, яким належало нас прикривати, а насправді вони трималися від нас подалі, бо боялися мін. Їхня фізична підготовка значно краща, ніж у нас – 40-47-річних, один із яких до того ж з осколками в спині й пластиною в голові після поранення у 2015-му. Хто краще бачить ландшафт, швидше розпізнає розтяжку, довше не втомиться?
Але я не скаржуся щодо себе. Ми ще повоюємо. Та для діла краще, якщо саперів буде більше, вони будуть здоровіші, добре навчені й із досвідом. Не я цього прошу – війна вимагає.
Що робити? Шукати по підрозділах молодих добровольців. Перевіряти на увагу, на технічне мислення, загальний інтелект. Пропускати через тренінги та по одному – по двоє прикріпляти до саперських груп на передовій. Місяць практики, і повертати людей в їхні підрозділи – у рідні колективи.
Сподіваюся, така робота вже ведеться. Бо ж не я один розумію потребу – командування теж має все це знати.
Про війну і пошук себе
Коли прийшла звістка, що нас повертають у тил, вся група сприйняла це трохи з сумом. З одного боку, так, відпочинок потрібний. Але й хотілося залишитися.
Вдало підібралися люди. Віталій – наш командир, мав досвід розмінування і в цій поїздці значно добрав навичок. Руслан – воїн із величезним досвідом, пройшов Донецький аеропорт. Максим – морський піхотинець із Миколаєва, від прильоту "Точки У" загинули майже всі його товариші по службі. Я закінчив спеціалізовану "учєбку", служив у саперному батальйоні Нацгвардії.
Пізніше нам додали ще двох: Роман – професійний піротехнік, майстер по феєрверках; Олександр воював у 2014 році, був оператором "Града". Ці двоє й стали тими "практикантами", набули нового воєнного досвіду. Тепер вони сапери, самі можуть навчати. Усі хлопці такі, що з ними пліч-о-пліч працювати по-людськи приємно.
Яких би висот ти не досяг у цивільному житті, на війні все одно відкриються нові здібності. Знайдеш у собі щось, чого не знав раніше, і за що поважатимеш себе більше. А якщо в довоєнному житті десь загубив себе, на війні відновишся.
Записав Вадим Петрасюк