«Нужда закон змінює», - Іван Сірко

За переказами, ці слова любив повторювати кошовий отаман Запорозької Січі і усього Війська Запорозького Низового Іван Сірко. У серпні цього року виповнюється 343 роки з дня його смерті. Правда, в одних виданнях пишуть, що помер він 11 серпня 1680 року ( за старим стилем 1 серпня) , в інших  - 7 серпня. Втім, це не заважає нам сьогодні про нього згадати. Тим паче, що в нашому Придніпров'ї у Нікопольському районі розташований Меморіальний комплекс «Могила Кошового отамана Івана Сірка». Він є  пам’яткою національного значення.
Літописні джерела свідчать, що рік і місце народження Івана Сірка достеменно невідомі (припускають, що народився між 1605 та 1610 роками в родині шляхтича на Поділлі), а дата, коли він відійшов у вічність, зафіксована у джерелах. Літописець Самійло Величко розповідає, що сталося це на пасіці в Грушівці.
Ось як описує смерть Сірка письменниця Марія Морозенко у своєму творі "Іван Сірко - славетний кошовий":
 

…Єдиним місцем, де міг бути таким, яким став нині, була Грушівська пасіка, що любив її здавна. Про неї ходили легенди. Хтось із козацької старшини навіть обмовився якось, нібито Сірко на старість здоровий глузд втрачає, пасікою забавляючись. Мовляв, бджоли приручили козацького отамана. Сірко, рвійний та немилосердний у битвах, біля бджіл ставав сумирним і тихим.
Сірко й справді біля клопітливих бджіл почувався втишеним.
...На пасіці віяло медв’яним духом. Тихо дмухав легіт. Гуділи у вуликах бджоли. Полудень огортав світ благодаттю. Тиша і спокій порядкували у Грушівці. Спокій…
Давно він жадав цього… Нарешті можна помандрувати думками в минуле, згадати всіх, із ким знався, зважити всі добрі та лихі діла.

...Сірко важко зітхнув і почав споряджатись у дорогу. Одягнув червоні шаровари та синій жупан, підперезався зеленим поясом. Ліг у свою вічну постелю. Поглянув у небо. Небесне шатро прихилилося низько, вкриваючи його пухнастим простирадлом хмар. Сірко відчув себе вершником на сивому коні. А поряд із ним біг сірий вовк, проводячи господаря в далеку дорогу. Сірко всміхнувся. Враз йому стало легко і вільно. Його душа покинула тіло. Так спочив Великий Характерник…

Так описала відхід до Вічності Івана Сірка письменниця Марія Морозенко.

Як пишуть фахівці Хортиці Національного заповідника, козаки дуже журилися за своїм ватажком, переправили на Чортомлицьку Січ, де й поховали з почестями, «з гарматною й мушкетною стрільбою, висипали над ним значну могилу і поставили на ній кам'яного хреста із належним написом його імені й справ». Коли Січ зруйнували московські війська, останки Сірка перепоховали на новому місці під Капулівкою. В 1967 р. виникла загроза затоплення могили рукотворним Каховським морем. Тлінні останки козака знову перенесли – на вище місце, але череп небіжчика відправили до Москви для антропологічного дослідження. Коли в серпні 2000р. його повернули в Україну, за реконструкцією зовнішності Івана Сірка виготовили погруддя, яке встановили над похованням. Його ім’я, оповите ореолом непереможності, наводило жах на ворогів. Успішний військовий лідер у боротьбі проти турецько-татарської агресії провів понад п’ятдесят переможних битв.

Щирий у своїх переконаннях, Сірко не раз міняв союзників, мирився з ворогом, відмежовувався від політики гетьманів і на свій розсуд їх підтримував, то воював на боці російської армії, то укладав тимчасовий союз з татарами, то дипломатично відновлював зв’язки з поляками.

Іван Сірко – найлегендарніша постать на теренах України. Про його силу, військову хитрість, надлюдські здібності характерника народ зберіг перекази і легенди, уславив в піснях.

Знову повернемося до твору Марії Морозенко про Івана Сірка. Вона описує події, чому козакам допомагала після смерті права рука кошового отамана:

"На дев’ятий день по смерті Великого Характерника, на старенькому столику, що стояв на пасіці, знайдено було лист. Сторож, що знайшов його, відніс цидулку писарю. Коли писар узявся читати, затрусились його руки, й цидулка впала на землю. Лист був написаний рукою Івана Сірка! Характерник писав: «Бог свідок, що ніколи не бажав я руйнувати мою Батьківщину; не хвалячись, правду кажу, що всі мої діла спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам, бусурманам. І як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім років; хто буде мою руку носить сім літ, той володітиме нею все одно, як я сам володів би; а де трапиться вам яка пригода, де вас нещасна хвиля спобіжить: як на воді, то кидайте руку у воду — і хвиля втишиться, як на землі — не буде вам ніякої прикрості; а після семи років поховайте її в мою могилу. І хто буде ту могилу шанувати, братиме навкруги землю та могилу обсипатиме, то я його сам своєю силою буду обдаровувати. А на сьомому році хай на мене чекає, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, то нехай мене дожидає!»
Доки писар думав, як і що робити, звістка про лист облетіла всі усюди. Козаки, найбільш доброчесні з-поміж земних людей, виконали заповіт кошового — відтепер його права непереможна рука була у всіх їхніх боях і звитяжних битвах. І коли вороги чули: «Стійте, бусурмани, з нами рука і душа Сірка», втікали геть од страху. Так із нечестивцями і по смерті боровся Великий Характерник.
Плинули хвилі часу. Промайнуло триста тридцять років з дня смерті Івана Сірка. Суботнього дня біля річки сиділо двоє — дідусь з онуком. Переповідав старий малому таку бувальщину: «Ось, сину, місце, де сталася така оказія. Якось берегом річки, що густо поросла очеретом, проїжджав на своєму знатному сивогривому коні Іван Сірко Великий Характерник. Аж тут трапився йому на очі чортяка, який до того вже знахабнів, триклятий, що посеред білого дня сидів біля самої води і вдавав, ніби не помічає козака. Сірко, недовго думаючи, відірвав од свого куртасика срібного ґудзика і зарядив ним пістоля, бо ж тільки срібною кулею можна поцілити нечистого. Пролунав постріл, і чортяку як вітром здуло, аж ратицями мликнув і впав у хвилю. Відтоді річку стали називати Чортомлик. Отут ось, синку, Іван Сірко й поставив нову Запорозьку Січ. А ген там, обіч древнього земляного кургану, щороку в день літнього сонцестояння з’являється тінь кошового. Отаман Сірко приходить вісником до людей, щоб захистити і вберегти людський рід од незгод та ворохоби. Ось тільки бачать його люди вибрані, ті, хто має чисті душі та палкі серця. Та віднедавна стрічають його дедалі рідше. Ото і вважай, сину, скільки людей доброчесних на світі лишилося. Одиниці… Така історія, хлопче»…