КОЛГОСПНІ МЕМУАРИ

Микола Нечипоренко 17.10.2023 2175

#

Павло Степанович Невінчаний, наразі людина уже далеко не першої молодості, усе життя своє, каже із посмішкою на вустах, намагався ощасливити народ відповідями на два підступні запитання, однак це йому так і не вдалося. А бився він над тим, аби збагнути, звідки береться пиляка у житловому домі та куди діваються із гаманців гроші? Першу сьогодні старанно протри навіть вологою ганчіркою, завтра знову ж тут як тут. А другі скільки не бережеш, щезають мов за вітром.

Так от, не внісши для людства ясності щодо двох актуальних явищ, Павло Степанович на старість несподівано вирішив, якщо хочете знати, залишити по собі згадку мемуарами про прожите своє життя у колгоспі. Хоч би уже тому, що про колгоспний лад нині надто швидко забувають та тільки й гудять його, а по-друге він то сам весь свій вік відпрацював у колективному господарстві. Причому на посаді, яку багато хто помилково вважав другорядною. Навпаки, трудився Невінчаний що називається на передньому краї, з якого колгоспний весь спосіб існування було видно наскрізь, як на долоні.

Був Павло Степанович комірником у колгоспі. Причому треба врахувати, що а головував за його часів у господарстві Федір Пилипович Строгий, котрий колгоспну комору вважав за домашню чи плутав зі своєю. Тому й мало не щодня виникали непорозуміння і сутички, про які повідати сьогодні – читатиметься як гумористичний детектив. Строгий, власне, нічим не відрізнявся від колгоспного шофера. Який їде ото степом, зирк – край поля бурт кормових буряків. Запиниться, накидає з горою у кузов, і мерщій додому: там неодмінно згодиться, не буде зайвим. Інша річ, що Федір Пилипович цим не зловживав. Не опускався до такого. Він же головою колгоспу був, «він накаже, і йому завезуть». Скільки треба, стільки і завезуть. З доставкою у двір.

Коротше, взявся Невінчаний писати свої спогади, а воно не зовсім і легко це йому вдавалося. Отут і трапився чоловіку я, кореспондент газети, за мене і вчепився мемуарист, як реп’ях за кожуха: зробіть літературний запис моїх історій, і баста! Не сумнівався і запевняв, що неминуче буде шедевр місцевого значення.

- Бо воно ж як було, - розпочав розповідати Павло Степанович, - Федір Пилипович Строгий мало не щодня до мене присилав гінців за гостинцями. Не стільки з-поміж своїх, скільки з числа усіляких великих та дрібних начальників і начальничків з району. А їх було, як гною на фермі, ніколи не переводилися. Тому відпусти бідон меду, тому гомілку чи стегно яловичини, а багатьом ледве і не пів кабанчика. Та все брали й гребли підряд, на все накидалися, як щури: і квасолю, і бараболю, й цибулю чи олію. Не кажучи про перемелені пшеничку чи кукурудзу, щоб домашню живність годувати. На дурничку все йшло за милу душу. Колгоспна комора за бездонну бочку правила. Скільки хочеш, стільки й бери!

Зрозуміло, голова колгоспу охочих на дармовщину слав із записками: тому те дай, тому інше. Третьому ще щось із дефіцитного. Не усім же однаково і не усім неміряно. Тому чотиривідерний бідон налий, а  іншому і дволітрового вистачить. Павло Степанович же високо під стелею забив цвях і нанизував на нього записки Строгого. А коли кінчався місяць чи й квартал, знімав папірці і йшов з ними до Федора Пилиповича на аудієнції: на кого будемо списувати те, на кого інше? Федору Пилиповичу завжди здавалося, неначе зайві цидульки Невінчаний приносив. І не ним, Строгим, писані в тому числі. Аж поки не схаменувся, що це ж його почерком збережені комірником розпорядження, чого доброго, рано чи пізно можуть послужити свідченнями марнотратства колгоспного добра!

-І Федір Пилипович перейшов на шифровки, - каже Невінчаний. – Тобто не словами писав, що відпусти пуд сала, а малював невеличким значком щось схоже на його шмат. Свинину зображав двома вухами над, треба було думати, свинячою головою, яловичину натомість рогами. Ну і так далі. Але головне, до чого вдався: відривав маленькі, не більше нігтя на великому пальці папірці, які на цвях не наштрикнеш. Та тільки ж мене цим не застав зненацька: я підібрав трилітрову скляну банку, і в неї скидав вказівки Строгого. Коли кінчався місяць, з нею я знову йшов до голови, висипав мізерні клаптики йому на стіл і на кого, Федору Пилиповичу, будемо списувати?

На якомусь же етапі до Невінчаного дійшло, що і він не повинен у тім’я бути битим. Зобразити значком сало або й бідон олії не так і складно, тут свій почерк під почерк Строгого підробляти не доводиться. І так захопився Павло Степанович власною роздачею припасів колгоспної комори, що переборщив явно. Одначе за місяць сміливо зайшов до голови колгоспу. Так і так, мовляв, передали ми з вами, Федоре Пилиповичу, куті меду: цілу гору папірців сипонув на стіл. Подивіться самі: ледве не нестача нам загрожує. Та тільки ж, із сумом пригадує Невінчаний, фокус не вдався. Номер не пройшов. Строгий швидко і навіть весело мізерні папірці розклав на дві купки і заявив комірнику, як відрізав:

- Це мої, а це твої. Це тобі думати, на яку бригаду списувати. А краще мовчки погашай розтрату, якщо хочеш вціліти на посаді комірника…

Ще й посварився пальцем: сподівався обхитрити, а мене не м'якині не проведеш – зрозумів?

- А що тут не ясного було, якщо я навпаки спіймався на обмані? – Згадує Невінчаний. – Сам себе перехитрив і покарав.

І далі вносить ясність, наче нічого дивного чи несподіваного в цьому і не було насправді. В колгоспі не красти, з колгоспу не тягти усе, що погано лежало чи саме просилося до липких рук, «ну ніхто не уявляв, як це не можна» - так пояснив свій необачний і фатальний вчинок колишній комірник. Починаючи уже з того, що після комбайнів тічками ходили колгоспники по так званих збірках, підбираючи погублені кукурудзяні качани. Центнерами набиралося. Або збирали повні лантухи соняшникових голівок, вибивали їх прямісінько в полі. Щоб потім  везти насіння в олійницю забити олії. Он дід Дуленко, що жив на крайній Садовій вулиці, коли дочка забирала його, старого, до себе у місто, по всьому райцентру розклеїв оголошення: «Продається хата. Рядом – колгоспне поле». Все чітко і ясно – перевага неабияка! Кращого аргументу не придумати. Виходиш з двору, і все вирощене колгоспом твоє!

- А у мене який випадок було трапився, - аж розцвів у посмішці Павло Степанович. – Не часто, але і мене, комірника, ні-ні та й посилали на ранкову дойку контролювати доярок. Одного разу на похмілля довелося рано вранці іти на ферму. Голова розколювалася, ноги геть не слухалися. Так я в корівнику угледів куток, звідки мене ніхто не бачив, та й присів, а точніше приліг. Кинуло мене у сон, закуняв…

А як глипнув очима, то чи не усі доярки, не підозрюючи про його присутність, виявилися на виду. І першою кинулася Невінчаному у вічі сусідка Зіна. Видоївши першу у своїй групі корову, вона одразу налила молока у свій же, принесений з дому бідончик, і замаскувала його подалі соломою. Надійно прикрила коротше. Слідом тітка Тетяна насипала відро собі дерті – також мала для неї схованку, дуже схоже, що давню і не випадкову. Останньою засік комірник Легкодух Лідку. Ця у прихований мішечок вкинула кілька макушин…

- Я тоді з ціпком, який трапився до рук, виходжу із засідки, - розповідає Павло Степанович, - дівчатам, яким звалився як сніг на голову, кажу доброго ранку і оголошую, що маю чарівну паличку, від якої нікому нічого не вдасться від мене приховати. Іду туди, де сусідка Зіна пригорнула бідончик молока, тикаю в солому своєю «чарівною» палицею і аж вигукую: «Та тут бідончик молока! Дуже схоже, що твій, Зіно!»

Ну і так далі: і відро з дертю знайшла гирлига Павла Степановича, і мішок з макухою. Інша річ, що сміху було досхочу. Бо що надзвичайного трапилося? А нічого! Жінки трудилися на так званій постійній роботі день і ніч без вихідних та святкових днів. Худобу щодня треба було годувати, доглядати, доїти. То хіба не заслуговували ті ж доярки, свинарки чи телятниці на такі дрібнички, як для домашньої живності прихопити з роботи того ж жмиху, макухи чи дерті?

- Я вам скажу, - підвів риску Павло Степанович Невінчаний, - що моя теща також весь свій вік віддубасила на фермі. А коли вийшла на пенсію, не повірите, ще двадцять років ночами сторожувала в корівниках. Якось дивлюся, вранці повертається вона з нічної. І несе на собі драбину. Мамо, кажу, навіщо прете її додому? У нас же своїх аж три. Куди підставляти будете ще й цю четверту? А вона мені і заявляє, що сьогодні просто нічого іншого не було що взяти з роботи – довелося хоч драбину прихопити. Не йти ж із роботи з порожніми руками!


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ