ЗВИЧАЙНИЙ ФАШИЗМ

Вважайте місяць минув від того передвечір'я, коли у Дніпрі рашистська ракета, призначена знищувати найбільші, які тільки є, морські та океанські кораблі і авіаносці, влучила у дев'ятиповерховий житловий будинок. Ця неймовірно жахлива й пекельна трагедія, клубками вогню та грибами чорної смердючої кіптяви схожа на вибух атомної бомби, досі залишається не затьмяреною жодною іншою, причім будь-якою подією тут. Дніпряни до цих пір не можуть оговтатися і ще не скоро оговтаються од шоку, страху і не тільки нервового стресу, а і зриву свідомості.

Щоби бодай якось заспокоїтися та збагнути, як же це можна було під кінець різдвяно-святкового суботнього дня навмисне влучити страшною вибухівкою у невинних і мирних людей, їхні сім'ї і родини, їхніх дітей і батьків. Вибухівкою, яка вмить рознесла практично три під'їзди на шматки й уламки бетону в радіусі ста і більше метрів, а що не спромоглася розкидати далі, так відразу згорнула купою у провалля, котре виникло на місці понад сотні житлових квартир. І горіло, палахкотіло так, що вогонь піднімався вище неба і мало не дві години обпікав людям обличчя на відстані кількох десятків метрів. Коли поночі він ніби як присів, хмари зверху у місячному сяйві своїми сірими пасмами змалювали раптом - як на думку багатьох свідків - не що інше, як образ Божої матері зі сльозами по щоці.

- Погляньте, - вигукнуло одразу кілька чоловік, - Господь прилетів нас захищати!

- Тільки от пізно, - почулися крізь плачі багатьох й інші голоси. – Де ж він був раніше? І чи не дасть тепер уникнути праведної та гнівної кари рашистським нелюдям-фашистам?

Так в розпал трагедії на Набережній Перемоги біля вщент зруйнованого будинку № 118 вперше пролунало це слово на адресу ворогів – фашисти. Як потім народ кинувся мало не голими руками розгрібати ще гарячі завали, а слідом миттю прибули сюди й бригади екстреної медичної допомоги, екіпажі рятувальників та потужна техніка комунальних служб і служб з надзвичайних ситуацій, і здавалося, ніби крізь крики, зойки та стогони ніхто один одного не чує тут і не міг чути.

Скомандували хвилину тиші, аби прислухатися, чи не кличе хто-небудь ще живий з-під завалу, і пролунали фрази, мовлені з відчаю літньою бабунею. Вона побивалася майже в істериці. «Боже, це ж бо іроди і більше, аніж фашисти, убили мого сина - кричала і кричала, захлиналася вона. - Проклинатиму їх скільки ще житиму на цьому світі, щоб і на тому їм місця не було!»  Поруч же інша жінка, погоджуючись зі старенькою, встигла зовсім нестримні кинути ті ж слова. Що «гітлерівські фашисти не дозволяли собі такої злоби, ненависті, жорстокості і дикості, як дозволяють сьогодні в Україні путінські». А через місяць після приголомшливої для нинішнього покоління дніпровців трагедії не те що не пригасло звинувачення окупантів в фашизмі, а навпаки, ще дужче посилилося.

І чи й могло бути інакше, якщо під важучими брилами бетону навіки полягло чи у пекельному вогні живцем згоріло 48 дорослих і дітей, серед них дев'ятимісячне маля? Від 42-х залишилися тільки фрагменти тіл, шукали які, мало не пучками перебираючи майже сто тонн уламків, купи груддя та піску. 82-х покалічено тяжкими травмами, ніхто легкими переляками, перепрошую, не відбувся. З-під завалів врятувати живими змогли лише 8 чоловік. Мінімум 11 досі вважаються безвісті пропалими. Рідні та близькі уже і не сподіваються їх знайти, отож доводиться їм вірити у версію, що люди або згоріли повністю та безслідно, або й, даруйте, випарувалися.

Уявіть себе, скажімо, на місці 62-літньої Світлани Фігурної: разом зі своїм чоловіком Юрієм вона запросила на той день усю свою родину, яка не збиралася уже більше двох років. З Одеси прибула донька Марія зі своїм Андрієм, тобто зятем Фігурних, тим паче прийшли з сусідньої вулиці син Олександр, його дружина, отож невістка Яна, і, звісно, улюблена внучка Аня. Зібралася родина за столом, а що та як далі сталося, Світлана, єдина, яка лишилася живою, не зрозуміла, не пам’ятає і не знає. Перебуває в реанімації нині з переломами стегна і рук, і прямо просить лікарів облишити її рятувати. Бо ж «зосталася на старість одна, як палець, навіщо тепер мені ще жити».

Або історія сім'ї Ботвинових: Ольга і її чоловік хірург Юрій перед цим тікали двічі він окупантів. З тієї причини, що їхні житлові помешкання росіяни трощили й знищували. Спочатку у Шахтарську на Донеччині, потім же і в Херсоні, куди перебиралися до знайомих. В обох випадках, втрачаючи над головами дах, самі дивом не гинули. У Дніпрі знов опинилися тільки тому, що не відмовили давні добрі приятелі. Навіть загодя найняли для Ботвинових квартиру - на 9 поверсі будинку № 118 Набережної Перемоги. Після вибуху подружжя зависло над прірвою - на трьох вцілілих квадратних метрах розтрощеної кухні. Вихід у «сусідній»  коридор був наглухо заблокований. То чекали майже три години, допоки рятувальники зуміли з верхотури їх зняти. Але як чекали? Стікала Ольга кров’ю, і Юрій-медик усі ті майже три години, затиснувши розірвану аорту на шиї дружини пальцями, не давав їй померти…

Так от, про кожного з тих, хто і загинув, і вижив або й до цих пір не ідентифікований можна розповідати нині зворушливі історії, які не залишать будь-кого байдужим і спокійним. Як от історію Анастасії Швець, 23-літньої дівчини, котру вигрібали-виймали з-під груддя битих дві з половиною години можна казати на очах всього світу: від «телесюжету» не могло не завмирати у людей серце. Але ж Настю врятували, а ось її батьків Наталію та Максима не мали змоги. В лікарні ж дівчина дізнається, що на цім її горе й трагедія не кінчаються. Бо того ж дня напередодні на фронті загинув її наречений. Історії, коротше, які викликають щось більше, глибше і гостріше до болю в серці, ніж звичайне співчуття чи і поділене навпіл горе.

А зі зворотного боку ненависть до вчорашніх наче «братів», а сьогодні оскаженілих ворогів. Тим часом в ефірі московського пропагандистського телеканалу російський покидьок-потвора на прізвище сергій мардан, мало не плескаючи в долоні, з радістю навіженого привітав «чудовий феєрверк у Дніпрі». Далі зауважив, що «набагато краще було б, звичайно, побачити рознесеним у мотлох один з дніпровських мостів». Але знищений дім з народом у нім – це наче «щось особливе». Тут же на екрані з’явилася панорама зруйнованого до фундаментів Маріуполя, і цей мардан, зухвало нахваляючись, зло попередив усіх нас, українців, що «таке чекає і на Харків, Дніпро та, звичайно, і на Київ». Про Херсон, мовляв, і нагадувати не доводиться, оскільки він уже зараз близький до подібного погрому.

Не повірите, але на іншому рашистському телеканалі схоже, що дівча-зовсім підліток спершу заходилося докоряти українцям, наче вони самі свої міста та села руйнують і свій народ нищать, а тому «як не соромно їм в цьому не признаватися». Зате тепер після того, як було завдано ракетного удару по багатоповерхівці у Дніпрі, дівка-вилупок неймовірно, виявляється, щаслива, що «отак провчили хохлів», бо «їм так і треба». Слідом доволі доросла жінка, поза сумнівом жінка-мати, висловила навіть своє обурення тупістю українців, які «не можуть втямкувати, що війна є війна, на те вона і війна, щоб убивати – на війні інакше не буває». Та що казати про пересічну росіянку-дуру, якщо навіть командир 52 бомбардувального авіаційного полку руських окупантів олег тимошин і його командне оточення на кшталт майора олексія іваненка, пілота і штурмана літака, з якого було пущено наднебезпечну ракету, дениса григор'єва та дінара назирова, дізнавшись, що українська Служба безпеки встановила їх поіменно і розпочала кримінальне провадження за порушення законів та звичаїв війни, в один голос заходилися розтлумачувати нам, уявіть собі, наче в Україні вони ведуть війну, для якої немає різниці, гине цивільне населення чи військові.

Отож відверто заявили, що війна, з якою російська федерація вдерлася в Україну, є геноцидом нашого народу. Більше того, на думку російських військових «про який військовий злочин у такому разі можна, мовляв, говорити»? І це тоді, коли вся Європа, увесь світ, «нажахані кількістю жертв у Дніпрі», в один голос заявляють, що «стратегія і тактика росії в Україні змушує сприймати її не стільки державою та членом Радбезу ООН, скільки огидною терористичною організацією».

А хто не знає, що такий карлик-шкет і недолугий прислужник-денщик недопалка путіна, як дмитро  медведєв, не перестає раз-у-раз повторювати, що мета спецоперації насправді – до останнього, якщо доведеться, винищити український розплід. А якщо не вдаватиметься це здійснити, то жалюгідний та по-блюзнірськи мерзенний негідник-вилупок ще й нахваляється жбурнути у наш бік атомну бомбу. І не лише в наш. Хіба не ясно, лякає він всю планету, що росія, котра володіє ядерною зброєю, не може і не повинна програти війну?! І цей придворний в оточені путіна-злодія клоун ще й карикатурно та пихато ходить з високо піднятою головою – помітили? Але придивіться: у його ж бо виконанні це пародія на високо підняту голову. Як таких, вигукували у нашому селі, тільки носить земля!? Сьогодні ж цю думку треба продовжити тим, що саме нащадкам здичавілої мішанини допетровської московії усій гамузом і не місце на нашій Земній кулі. Тим паче по-сусідству з українцями та й з усіма європейцями.

Колись давно мене спокусило, каюся, у букіністичному книжковому магазині придбати 24-томник Максима Горького, виданий ще в тридцяті роки минулого століття. І пам'ятаю, як був вражений несподіваним одкровенням великого пролетарського письменника і класика російської літератури. Який, якщо хочете знати, боявся ймовірності появи в росії «різних форм фашизму, расизму та націоналізму». З тієї причини, що «головною рисою російського національного характеру є жорстокість, і жорстокість садистська». І далі Горький ще й уточнював, що «говорю не про окремі вибухи жорстокості, а про постійну нездорову психіку народу, про падлючу душу народну». В той же час російький класик, наскільки відомо, підтримував сталінізм. Себто був мов те яблуко, котре недалеко від яблуні падає. В усякому випадку він схвалював «методи перевиховання і виховання», які домінували «в таборах-Гулагах на Соловках». До речі, побувавши там.

Так от, а оце недавно натрапив я на цитати філософа російського походження Івана Ільїна. Жив-був такий з кінця позаминулого до середини минулого віку. Правда, у 1922-му В. Ленін вислав його з Радянської уже росії. Поза її межами Ільїн вважався докою-знавцем, дослідником та теоретиком російського месіанства і фашизму. Він ненавидів більшовизм, але вважав одначе для російського народу рятівними «нацистські ідеї гітлерівського зразка». Знаєте, чим пояснював? Читайте: «росія найбільш паскудна і мерзенна, що аж блювати хочеться, країна у всій світовій історії». І далі: «Методом потворної селекції у ній вивели жахливих моральних виродків, у яких самі розуміння добра і зла навмисне вивернуті і поміняні місцями. Мало того, що ця нація з головою борсається у лайні і брехні – вона при цьому з усіх сил намагається і втопити у них весь світ». До речі, слова українець і українці Ільїн брав у лапки – не визнавав наш народ за самостійний і самобутній. І тому не заперечував приймати за другорядний чи другосортний в масі ніби рашистської нації.

А тепер тримайтеся міцно за стільці, на яких сидите: якщо Ленін справді витурив Івана Ільїна з Радянської росії, то володимир путін навпаки повернув його не лише образно, а дійсно в прямому розумінні назад у свою потворну російську федерацію. При путіні були «нарешті» видані і уже кілька разів перевидані твори гнаного філософа. Причому чисельними накладами. Кілька років тому навіть держслужбовців і чиновників зобов’язували знайомитися з творчою спадщиною  Івана Олександровича. Від тих пір останнього прийнято, і не рідко, цитувати з трибун та у публікаціях і телевізійній пропаганді.

Сам же володимир путін не перестає раз-у-раз і при будь-якій слушній - як на його думку - нагоді посилатися на улюбленого філософа-прихильника «фашизму гітлерівського зразка». В тім числі у виступах перед федеральними зборами. То чи варто тепер нам з вами сумніватися, що ідеї, які давно, м’яко кажучи, скомпрометував Адольф Гітлер і відкинув весь теперішній цивілізований світ, володимир путін взяв на озброєння? З неймовірним цинізмом і здичавілими та несамовитими і навіженими викликами й демонструє він нині свій вибір пришелепкуватою спецоперацією в Україні. Сучасний американський історик і також філософ Тімоті Снайдер, котрий спеціалізується на проблемах Східної Європи, в тому числі України, принаймні «знаходить в текстах давно забутого Європою Ільїна очевидні першоджерела агресивного світогляду володимира путіна»

А ми від себе докидаємо, що натомість російський президент ні знати не хоче, ні читати та слухати свого донедавна національного авторитету, також філосова та історика і літературознавця, причому з часів давньої російської державності академіка світового рівня Дмитра Лихачова. Якому належить дуже серйозне застереження чи й попередження. А саме: «Ніякої особливої місії в росії не було і немає. Ніякої не треба шукати національної ідеї для росії – це марево. Життя з національною ідеєю приведе спочатку до обмежень, а потім виникне нетерпимість до іншої раси, до іншого народу і до іншої релігії. Нетерпимість же обов'язково приведе і до терору. Не можна домагатися повернення росії до будь-якої єдиної ідеології, тому що єдина ідеологія рано чи пізно приведе росію до фашизму».

Крапка! А яка і настільки жахлива, непримиренна, злочинна і злодійська, жорстока та насильницька і геноцидна, ми з вами, українці, переживаємо на власній долі нині. Колись в Радянському Союзі було створено публіцистичний документальний фільм «Звичайний фашизм». Який повідав народу історію зародження фашизму в Італії та Іспанії і його страшну та нелюдську ідеологію. Але в апогеї фільм зосереджувався на злодіяннях нацистської Німеччини. Сьогодні ж ми знову маємо справу зі звичайним, але відвертим фашизмом. У виконанні тепер «узького міра».

Отож зі звіриною мордою. Зі звіриним скаженим оскалом. Не можу втриматися, щоб не підтвердити насамкінець це божевілля рашні на прикладі того, що вони у Дніпропетровщині п’ятий місяць поспіль роблять з Нікополем та селами Червоногригорівської, Покровської, Марганецької і Нікопольської громад. Б'ють і б'ють, луплять і луплять з лівого берега Дніпра, з Енергодару, з-за стін Запорізької АЕС, як з засідки, по правому березі «Градами», «Смерчами» і «Ураганами».

Таким чином розважаються і тішаться, мов ті песиголовці, собі на радість. День і ніч, коли тобто заманеться, вбивають селян і руйнують їхні оселі, дитсадки і школи, лікарні і господарські споруди. російський звичайний фашизм своїм цинізмом та своєю жорстокістю, а також безумом, божевіллям та безглуздям перевершив уже усі попередні найстрашніші війни та воєнні злочини, які довелося пережити раніше людству. Ми, українці, переживаємо фашистський геноцид-замах на своє існування і просто мусимо перемогти. Іншого нам не дано.