Рік тому Майстер Слова Микола Шарий пішов у засвіти...

     На цьому, одному з передостанніх фото, Микола Павлович, відповідальний секретар газети «Фермер Придніпров’я», біля звичайної української криниці, припав устами до найсмачнішої у світі води. Син звичайних сільських трударів Степанівки Великобагачанського району Полтавщини, де народився колгоспно-відбудовного 1961 року, він з малих літ увібрав у себе одвічну селянську мудрість, повагу до людини праці, любов до рідної землі і неповторної української природи. Ще зі  шкільних літ багато читав і визнав книгу за надійного друга. Тоді ж обрав для себе журналістську стежину і не зійшов із неї до крайніх своїх днів.

    Магію слова і талант старшокласника Миколи Шарого добре відчули у Великобагачанській районній газеті, куди він приніс перші проби пера. І одразу після школи запросили на посаду кореспондента, що буває нечасто. Саме на шпальтах Великобагачанської «районки» Микола Павлович розпочав невтомно засівати і плекати власну творчу ниву. А факультет журналістики Київського університету закінчив заочно. В «альма-матер» познайомився зі студенткою Ларисою Віталіївною, з якою в любові і злагоді, вже у Дніпропетровщині, зустрічали радощі життя і долали його колючу стерню. Народили і виховали доньку Юлію, діждали онуків…

      Вдумливий і розважливий, як і земляки-полтавчани, він оригінально змальовував героїв своїх оповідок, нарисів і новел у газетах Дніпра, де працював. Грунтовні статті з глибоким знанням сільських проблем, дотепні шаржі, влучно підібрані народні вислови знаних людей неабияк оживляли і наповнювали українським колоритом твори і тематичні сторінки «Сільських новин», а згодом і «Фермера Придніпров'я». Щедрий творчий ужинок Миколи Шарого, поза сумнівом, вартий окремого друкованого видання. Це буде значною літературною подією Придніпров'я і Полтавщини. До того ж ці твори створені Майстром Слова не у відповідних поважного фаху літератора умовах, а в «літературі на бігу», як образно називають письменники журналістику.

     Та, вочевидь, трапиться це згодом, коли густо кинутий на нашу українську землю дикий сусідський чортополох, у котрого за душею нічогісінько святого, буде невтомно «виполений» з неї. Його сьогодні разом знищують на передовій війни однокурсник Миколи Шарого, відомий журналіст Дніпра Віктор Ожогін і зять Миколи Павловича - Олексій Хорунжий із Царичанки. Приємно, що Олексій із активного молодого покоління, яке ладне власними руками прибирати оті осоружні кам’яні греблі на Орелі, що їх влада замість ліквідації городить за десятки мільйонів. Таке якраз перед наступом рашистів сталолося на степовій перлині в Сорочиному Петриківського району.

      Прикметно, що і на вічний спокій Микола Павлович зупинився на півдорозі між Дніпром і Степанівкою - на центральному кладовищі Глинища, в селищі Царичанка. У ній живуть його діти і онуки, котрих дуже любив водити на швидкоплинну Оріль...

         Цікаві спогади про колегу і побратима навів у соцмережах відомий журналіст і письменник, енергійний голова «Триголу» Володимир Сорока:

      - Вшановуючи пам`ять свого побратима, відомого журналіста, члена НСЖУ Миколи Шарого, який ледь не з перших кроків "Тригола" (спершу газети, потім футбольно-журналістського клубу, а ще пізніше - спортивно-оздоровчого журналістського центру) пов`язаний із життєдіяльністю формування, вирішили присвятити йому майбутній шаховий фестиваль. Він намічений на лютий-березень 2023 року. До слова, Микола доволі комфортно почувався у царині Каїсси, грав (за свідченням його колег-опонентів) на рівні кандидата у майстри спорту чи "залізного" першорозрядника...

      Доволі скромна людина, Коля ніколи не намагався вийти на "перший план", як кажуть, відверто попіаритись. А між тим, це саме він, Микола Шарий, 1992 року "привів" у футбольний "Тригол" тодішнього очільника "Дніпра" Миколу Павлова, це він у 1994 році вніс у поїздку Триголових Драконів до Одеси особливі емоції і шарм (про це колись напишу окремо!). Нарешті, це саме він, Шарий, попри зайнятість у своїй газеті, зверстав перший том триголівського проєкту - Літопису сільського спорту Дніпропетровщини, що побачив світ 2019 року, ставши за великим рахунком одним з його "хрещених батьків"...

       А ще Микола був неабияким Майстром Слова - якість, яку я особисто у журналістів ціную чи не найбільше. Як на мене, у Колі був власний, індивідуальний стиль, несхожий на інші стилі і формати. Знайдіть, друзі, твори Миколи, ознайомтеся з його літературним доробком, ви самі в цьому переконаєтесь…

     Далі вашій увазі, шановні читачі, пронизливо-щемна оповідка Миколи Шарого, яка побачила світ в «Сільських новинах». Та усе, написане Майстром, неабияк бере за душу.

                                      ЯНГОЛ ПІД ЯБЛУНЕЮ

                                                                                                      silskinovyny.com

      Цей сумний спогад я вирішив написати після останніх судових процесів у справах гвалтівників. У всі часи так жорстоко вбивали жінок, дівчат, дітей. Було це і при Союзі. Хоч і рідше. Та й у пресу не так часто потрапляли ці жахливі історії. Особливо тоді, коли великий і неподільний готувався до московської олімпіади.
     Я ніколи не бачив того гвалтівника, вже не дізнаюсь його імені.
І не хочу знати. Але я ніколи не забуду імені цієї дівчини. Дивного, особливого - Агнія. Тепер я знаю, що в перекладі з латині воно означає «непорочна».

      МОЛОДЯТА сіли до столу першими, а ми всі – дружки, хлопці та дівчата – вряд, праворуч та ліворуч. Після вітальних слів батька та матері нареченим стіл дзвінко зацокотів склянками та замелькав ложками і виделками – весела процесія зголодніла після весільної церемонії.
      Перехиливши келих вина, я мимохіть перехопив погляд поперед себе – на мене якось сполохано і загадково дивились молочно-шоколадні очі русявки, невеличкої та тендітної.
«Яка гарнюня!» - разом зі струмком червоного вина майнуло юною головою.
А ось дівчина враз схилила свою чепурненьку голівоньку і мляво почала копирсати виделкою салат олів’є в своїй тарілці.
      «Ой, божечки, вона навіть соромиться їсти при людях», - стало смішно мені.
Весілля сягнуло своєї кульмінації, і після залпу тостів з вигуками «Гірко!» почалися танці під супровід нашого вокально-інструментального ансамблю, відомого навіть у сусідньому селі.
      Я вже став дуже сміливий. Весільне вино було смачним, прохолодним та міцненьким. Без вагань підійшов до русявки і майже наказав:
     - Потанцюємо!
     Вона спідлоба глянула на мене, а була нижчою майже на голову, хоч і я на зріст невисокий, і на її рожевих щічках з’явились дві ямочки. «Мабуть, так посміхається»,- радісно подумав я. Її гнучкий дівочий стан ледь-ледь завібрував у моїх теплих руках.
 - Як тебе звати?
- Агнія, - а голосочок, як дзвіночок.
- Як-як?! Вперше чую, щоб так звали дівчину, - я ледь не сказав, що з таким іменем тільки бабусь знаю.
- Агнією веліла назвати мене бабуся.
 Тільки вона казала, що я Агнешка, Агнеша. Це по-польськи. Моя бабуся та мама родом із-під Варшави.
- Отакої, а ти ж як тут?!
- Тато служив у Польщі, там покохалися з моєю мамою, побралися та й переїхали в Миргород.
       Покохалися-побралися, - як же гарно вона розмовляє!
Весілля вже розгулялося не на жарт. Хтось танцював вальс під мелодію «Боні-М», хтось накручував гопака, а хтось уже смакував носом салат олів’є.
- Агнешо, а може, ми втечемо звідси. Бо тут так весело, що аж смішно.
- Справді. Не люблю такого. Та й п’яних уже багато.
- А хочеш підемо в дитячий садочок? Он видніється неподалік, метрів зо двадцять. Там є де посидіти.
- Хочу.
       Серпневий день добігав кінця. Але від того, що вітерець вже стихав, ставало ще спекотніше. Важко дихалось.
Ігровий майданчик сільського дитсадка був не абищо – дві пісочниці, гірка, дві гойдалки. Поруч – кілька розлогих старезних яблунь із червонобокими яблуками.
- Давай погойдаю тебе на гойдалці, - чомусь виникло в мене це бажанням першим.
- Ну я ж не маленька…
- Та й не велика, - сказав я та глянув на Агнешку.
        Їй дуже личила біла блузка та блакитна клинчиком спідничка.
- Так душно. Давай посидимо під яблунею, дивись, як гілки вона нахилила. А пахнуть яблука як! – і Агнеша першою примостилась на ледь пожовклу, але густу траву.
- А ти поступив навчатись?
- Ага, заочно. А оце пішов на роботу.
- Куди?
- Кореспондентом у районку.
- Ким-ким?
- Ну в газеті я вже працюю. А навчатимусь на журналіста.
- Ти ж іще не журналіст, а вже в газеті. Хіба так можна?
- Виходить, мені можна. Я написав вірші – мене і взяли,- гордо сказав я, хоч вірші мої вітіювато-романтичні були ой і далекі ж від досконалості.
- Який ти розумний! Про мене напишеш?
- Напишу, - хоч я відверто не знав, про що написати, може, що в неї таке дивне ім’я й вона якась чудна.
- Ой, а то що? – погляд Агнеші спохмурнів. Вона злякано дивилась праворуч на металеві відблиски неподалік.
- Хрести. Там кладовище.
- Як кладовище!? Дитсадок же поруч – а там ховають людей.
- Край села. Не знаю чому – так склалося. Може, дерева підростуть і тих хрестів не буде видно.
- Все одно – щось недобре. А ти боїшся похоронів? А на кладовище ходив?
- А чого ж боятися? Там мертві, – сказав я, промовчавши, що кілька днів тому ввечері не пройшов повз кладовище, а пролетів, як сокіл.
- Сміливий ти… А я дуже боюся.
- Про що ми балакаємо? Хіба немає більше про що?
       Враз червоне яблуко впало в спідничку Агнешки і покотилось аж до місця, де вона тримала свої маленькі ручки – нижче талії.
Я із якоюсь заздрістю глянув на те яблучко, а ще більше не Агнешчину спідничку і, не збагнувши чому, потягнувся своїм обличчя в те звабливе місце, схопив яблучко за сухенький хвостик зубами, а тремтячими руками обійняв її пружні стегна.
       Спідничка Агнешки закотилася, і в сутінках зблиснули її біленькі та кругленькі колінця.
- Що ти робиш?! – Агнеша вмить запустила свою ручку в мої кучері і щосили смикнула їх до себе.
- Ой-ой! А ти що? Я ж нічого – хотів просто яблуко взяти.
- Зубами? А рук нема?
- А ти б закричала, що лізу руками по твоїй спідничці. Якісь ви дивакуваті, дівчата, - я почервонів: а справді, чому раптом я це зробив?
- То ви такі. І ти, як усі. А ще журналіст. Чи пак, хочеш ним бути, - Агнеша надула свої губки.
- Воно якось само собою, - почав я виправдовуватись.
- Може, ти і за роздягнутими дівчатами підглядаєш?
- З чого ти таке взяла?
- За мною наш сусід через дірку в паркані підглядає, коли я ходжу в купальнику в садку.
- Молокосос якийсь, мабуть?
- Та ні, армію вже відслужив. П’є, курить, бридкий. Під нігтями у нього завжди брудно. Прищавий весь якийсь.
       Щось аж кольнуло мені від цих слів.
- Може, він того…
- Не сповна розуму? Та балакає нормально, тільки посмішка якась весь час скривлена. Мама на нього накричала. Перестав підглядати, а оце знову…
- Попроси батька, нехай з ним серйозно поговорить.
- Нема тата. Розбився два роки в аварії під Миргородом.
- Пробач. Агнешо, пробач мені, будь ласка. Якщо хочеш, удар мене по зубах.
- На перший раз пробачаю. Давай оце яблучко з’їмо вдвох, - подобрішавши, Агнеша з хрустом відкусила собі половину. – Найсоковитіше, солодке та трохи кисленьке.
- Ага, справді, - але мені потрапила, мабуть, кисліша половинка, бо, як не силкувався, ніс само собою почав морщитися від оскоми.
        Агнеша відвернулася від мене і дзвінко розреготалася.
- Ой-ой! А в тебе брехунець, - і я легенько провів пальцем по неглибокій борозенці, що ділила навпіл тоненьку шию Агнеші. – Ти, мабуть, любиш прибріхувати? - і ніби їй у відповідь самовдоволено засміявся.
- Я не вмію брехати. Я можу трішки похитрувати. А ось в тебе зараз якісь млосно-радісні оченята. Не дивись на мене, як котик на мишку. Я не така.
- І я не такий. А як це похитрувати?
- Бісики пустити. Подивись ближче в очі мені…
       Я дивився в ті молочно-шоколадні очі і наче топився в глибокій криниці, де на дні пульсувала маленька зірочка – зірочка з далекого неба. А літнє небо вже розсипало міріади таких зірочок над нами.
- Поцілуй мене…
Поцілуй? Боже, поцілуй. А казала - не така. І я не такий.
       Довгий-довгий поцілунок пахнув кисло-солодким яблуком. Був терпким, як аромат яблуні. Ніч не спала від наших поцілунків, чи то милувалася, чи то дорікала нам, що ми не такі…
- Ти приїдеш до Миргорода? – вранці ми стояли біля зупинки, чекаючи на автобус до міста. - Погуляємо на курорті, покупаємось в Хоролі.
- Приїду, дуже приїду, - радісний щем охопив мою душу, хотілось обійняти Агнешу тут, посеред села, і серед людей розцілувати.
      Бусик загальмував. Агнешка швидко, але ніжно цьомкнула мене і попрямувала до розчинених дверцят, але враз обернулась, підбігла до мене - і ми злились в обіймах.
- Ей, закохані! Чи вам ночі було мало, ще націлуєтесь! - водій занервував.
      Агнешка, не озираючись, стрибнула в дверцята, і я навіть не встиг розгледіти, де вона присіла, як автобус рушив.
Я стояв і не міг зрушити з місця, немов сподівався, що от-от вона повернеться…
Тиждень минав невимовно довго. Але ж ось і п’ятниця - завтра її побачу.
Побачу…
       Із цією думкою я підійшов до хвіртки батьківського дому, коли мене покликав сусід Іван, наречений з весілля, де ми познайомилися із Агнешою.
- Що, як життя в жонатого чоловіка?
- Та я не про те, - Іван дивився не на мене, а в землю.
- А про що?
- Знаєш?.. Ну, словом, я знаю, що ти проводжав Агнію до Миргорода.
- Проводжав. І що?
- Погана вість. Мені рідні подзвонили з міста. Страшно…
        У моїй душі все похололо. Іван мовчав.
- Ну, кажи ж…
- Агнію сьогодні знайшли вбитою.
- Як?!!
- Викопали її в садку під яблунею. Якийсь сусід зґвалтував, задушив, ще й лопатою голову проломив.
- Мовчи, Іване!! - закричав я. І повільно опустився під ворота нашого дому. Я не міг ворухнутися, якісь цупкі лещата здушили мене. Я ліг на землю і заплакав…
      Агнешу ховали наступного дня. Як наречену - у весільній сукні. А я думав про те, що вона злетіла янголятком високо-високо в небо - аж до зірок…

Микола ШАРИЙ.