«ВИЩА МІРА СОЦІАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ»

        Уже з ранньої весни 1932 року, себто 90 літ тому, почалося в Україні те,

                 що незабаром селянство повсюди стало називати голодовкою

А ПРИ КІНЦІ ще 60-х років минулого століття була у мене перша поїздка в Гаврилівку – село, яке напередодні з Межівського району перейшло тоді у Покровський і жителів останнього приємно вразило. Передовий  колгосп, голова якого Віктор Сердюк – депутат Верховної Ради України. А секретар парткому Микола Костюченко кохався в поезії Єсеніна та Сосюри і ледве не щотижня влаштовував читацькі вечори та диспути. А головне – півсела вчилося. На правах своїх стипендіатів колгосп мав більше сорока студентів у вузах і технікумах. Готував спеціалістів не тільки для себе. Вчив також і медиків, і вчителів, і навіть художників. Ще півсотні були студентами-заочниками. Уявляєте?

І от на одній з вулиць шукав я будинок щасливих молодят, у яких тільки-но знайшлося дитя, а вони, працюючи у колгоспі,  вcтигали разом ще і складати іспити в інституті. Дорогу викликалася показати не дуже й літня на вид, як мені тоді здалося, жінка. “Хороші молодята, - погодилася вона. – Не ліниві, бідові, степені. Від дідів і прадідів світлі голови їм дісталися. В обох діди й баби були розумними. Померли, царство їм небесне, у голодовку. Це тоді, коли Гаврилівці присудили чорну дошку, і у нас за зиму вимерло стільки народу, що до цих пір не звісно, скільки точно. Ховали десятками в одну яму”.

Так вперше почув я про те, що зараз ми всі знаємо як Голодомор 1932-33 р.р. Жінка, від якої почув, назвалася  Єлизаветою Загорулько. Угледівши мою зацікавленість, заходилася раптом розповідати страшні речі:

- Пам”ятаю сім”ю Якова Туника. Вона перебивалася у землянці. Вимерла повністю. Так само сім”я Савицьких.  Поїла навіть своїх дітей. Умерла з голоду і моя мама. Ми з сестрою спаслися. Йдемо, було, до лісу, і цілий день рвемо, чистимо і жуємо лопуцьки. У річці збирали черепашки, варили і теж їли...

Одкровення Єлизавети Загорулько приголомшило тоді мене, молодого, бо лише рік тому закінчив середню школу. Слово “голодовка” не раз, звичайно, чув з дитинства. Але не більше. А тут такі жахливі подробиці! Та в редакції районної газети, вислухавши мене, старші віком колеги порадили не чіпати цієї “теми”. До неї, пророче мовив старий мудрий замредактора Павло Лазаревич Кісенко, черга ще дійде.

Дійшла. У 1991 р. мене попросили редагувати газету “Спадщина”. Її Спілка журналістів видавала разом з Дніпропетровським обласним державним архівом. Щоб, посилаючись на документи, друкувати правду про радянське минуле. Я ж відразу і пригадав “свою” тему, більше двадцяти  літ тому відкладену “на потім”.  А Бог дійсно веде: перше, що потрапило на очі в архіві – Постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 р. “За явний зрив, - говорилося в ній, - пляну хлібозаготівель і впертий злісний саботаж, організований контрреволюційними та  куркульськими  елементами, занести на Чорну дошку…». І далі йшов перелік сіл. Серед них і Гаврилівка Межівського району. І далі: “Щодо вказаних сіл провести наступні заходи:

1. Негайне припинення підвозу продуктів і товарів, повне припинення кооперативної і державної торгівлі на місці, вивіз з відповідних кооперативних та державних крамниць усіх наявних товарів і продуктів.

2. Повну заборону кооперативної торгівлі, як для колгоспників, так і для одноосібників.

3. Проведення дострокового стягнення кредитів та інших фінансових зобов”язань, припинення всілякого роду кредитування”.

І підписи – Голова Раднаркому УРСР В. Чубар, Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор. Найдивовижніше, що наступний документ, який мені тоді вдалося виявити в архіві – “Інформаційний лист в ЦК КП(б)У тов. Косіору і РНК тов. Чубарю”, датований квітнем уже 1933 р. Ним обком партії під грифом “Цілком таємно” повідомляв: “У Дніпропетровській області протягом 1932 р. (особливо в останній квартал) та перші місяці 1933 р. спостерігається значне зростання захворювальності і смертності сільського населення. Ріст захворювальності і смертності відбувається в зв”язку з фактами недоїдання і значного виснаження з явищами безбілкових набряків, авітамінозу, порушень обміну речовин, а також через значну кількість випадків отравлень від споживання в харчі сурогатів. Треба і визнати, що цифрові показники смертності не відображають повної дійсності тому, що приблизно одна четверть випадків смертності в сільських радах не реєструється”.

БІЛЬШЕ ДОКУМЕНТІВ про Гаврилівку в архіві я не знайшов. Перегорнув тодішні обласні газети – теж ні слова. Навіть слово “голод” у них не згадувалося. А тим часом в редакцію “Спадщини” передали статтю доктора історичних наук С. Кульчицького. У ній я прочитав: “Села, які мали особливу заборгованість по хлібозаготівлях, заносилися на “чорну дошку”. Статус “чорної дошки” означав фактично блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд і, якщо у селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Велике село Гаврилівка на Дніпропетровщині загинуло майже повністю”.

І лише дякуючи учням та вчителям Гаврилівки, а також Геннадію Мицику, який у Покровському районі за велінням власного сумління почав опікається відтворенням минувшини рідного краю, отримав нарешті записи спогадів тих мешканців села, які пережили голодомор і вціліли.

Згадував колишній голова колгоспу Гаврило Ляшенко: Кінчався 1932 рік, і стало ясно, що Гаврилівка не упорається з планом хлібоздачі. З області приїхав якийсь тов. Кравченко. З п”ятдесятьма озброєними міліціонерами. Вони оточили село. Не дозволяли ні виносити, ні вивозити сільгосппродукти. Завозити також заборонили. Виїхати за межі села не можна було. Із селян тягли жили: кожен двір повинен був здавати по 40 кг м”яса, а брали по 80-т. Точнісінько так відбирали і хліб. Вигребли до зернини. А взимку примусили колгоспників перемолочувати солому. Два тижні ганяли до копиць і скирт. Намолотили аж 4 кг. І тоді до так званої вищої міри соціального покарання було засуджено голову колгоспу. Тобто до розстрілу. А членів правління до 10-річного ув”язнення. Живим залишився з них один Клим Кавун. Інші померли від голоду, хвороб і виснажливої роботи у засланні.

Євдокія Ганжа (дівоче прізвище Лаврова): Мій рід Лаврових був великий і заможний. Всі достатки заробляли своїми горбами. Я була ще мала, але добре запало мені у пам”ять: щоб не казалось, наче селян силою заганяють у колгосп, ввели державну заготівлю хліба. Не виконає хазяїн плану до двору – заберуть на Соловки і його, і всю його сім”ю. Отак велика родина Івана Лаврова у 1929-му і вступила у колгосп “Країна Рад”. А в кінці 1932-го до нашого двору на кінних санях під”їхав посильний з сільради. Наказав негайно збиратися і їхати з ним. Стояли сильні морози, а ми майже роздягнені і голодні. Сусідка Лукеря Варава дала на дорогу печених буряків. Того дня з села висилали 33 сім”ї з дітьми і старими батьками: Якова і Катерину Яценків, Івана та Софію Шишенків, Сидора Грищенка, Омеляна Удоденка, Дмитра Михайлюка, Панкрата Юденка. Це тільки ті, кого пам”ятаю. На станції Просяна посадили на товарняк і більше тижня везли у холодному вагоні. Поморозилися усі, а дітей і померло чимало тією дорогою. Висадили нас на станції Галич і під конвоєм погнали далі. Не всі у 40-градусний мороз дійшли у поселення, котре називалося Войниця. Це Вологодська область. Поселили в бараки, по 3 – 4 сім”ї у кожен. Батьків погнали валити ліс. Мій батько і старший брат не витримали – померли. Зосталося нас у матері Марфи двійко – я і Гриша. Ходили ми з ним і просили милостиню. Обійдемо, бувало, і кілька сіл, та ніхто і шматочка хліба не дасть. Але тільки ми з Григорієм і вернулися у 37-му додому. Прийшли у Гаврилівку, а тут висланцям не дають роботи. Потім я докликалася матір, перевезла і її додому. Якби знала – не перевозила б. Її тут розшукали і впаяли 6 років таборів. До цих пір не пойму, за що.

Зі спогадів Павла Талаша: Спочатку були лише чутки, що село покарають за зрив хлібоздачі. А чорна дошка й не забарилася. Почався страшенний голод. Люди пухли і вимирали щодня. Десятками й сотнями. Як зараз бачу: на шляху до Демуриної мертвих лежало видимо-невидимо. Ті, хто ще якось плентався, їли листя, ловили і смажили їжаків та ховрашків. Їв їх і я. Ще й добрими здавалися. Ховрахи були жирними. Один же дід показав приклад – ловити і варити жаб.  А прийшла весна, щипали і їли траву, козельки, калачики, акаційовий цвіт. З цвіту ліпили і пекли ліпеники. У кого корова ще не здохла або корову ще не забрали чи не зарізали на м”ясо, ліпеники варили у молоці. Але частіше було таке: здохне скотиняка, відволочать її на скотомогильник, обіллють карболкою, прикопають – а ми, хлопців з десяток, старші чоловіки, вже сидимо в кущах і ждемо. Тоді вискакуємо, відкопуємо і, як шалені, накидаємося на дохлятину з ножами. Один поперед одного, щоб встигнути наїстися.

Записано з вуст Івана Скляра: Нас було семеро у батьків. У мене попухли ноги і стали, як колодки. Потім на них полопалася шкіра. Довго не заживала. І зараз на моїх ногах одні шрами. Серед зими я геть зліг. Чую, сестра каже: “Він уже вмер. Он Галька Жук теж вмерла, зараз її повезуть на гробки, давайте і його заразом вкинемо, щоб самим не копать ями”. А мій брат старший поставив на мій рот дном уверх склянку, вона всередині спітніла – та ні, заперечив брат, він ще живий. А як дожив я до літа, винесли мене на город, поклали там, де жито росло, а я до колосків дістатися не можу, стеблини не зірву. Тоді  потихеньку підрив пальцями стеблину, вона і упала. Хоч що допомогло мені вижити, я й не знаю.  До 36-го ж і ногами не ходив, совався на попі. Відразу навесні і без батька  ми всі тоді залишилися. Його призначили бригадиром, а за те, що прозівав і не замкнув рядовки та посівний матеріал, який люди стали запихати у свої роти жменями, засудили. Його і ще 12 чоловік  забрали прямо із степу. Додому вони так ніколи й не вернулися.

Галина Юденко: У нашім колгоспі головою був Гудій Кіндрат. Який він голова був, ясно з того, що і сам умер з голоду, і уся його сім”я вимерла. Мерли тоді кожен день. А ховали так: хто ще міг хоч якось ходить, копали ями. Одну в день. У неї й ховали усіх, хто за день умре. Трун не робили, просто умотували в кодринки. У нашій сім”ї першими умерли найстарша моя сестра Катерина і її малий синочок Льоня. Поки Гудій був живим, колгосп варив баланду з відходів кукурудзи. Давали по одному ополонику на душу. І я ходила, і мені давали. Я його не їла, а приносила додому. Мама добавляла сухої трави, води та ще чогось і ділила на всіх.

Стефан Лубенець: Мені було уже 25-ть, коли почався голод, так що дуже добре пам”ятаю, як ходили по хатах і забирали усе, що у людей було: хліб, зерно, кукурудзу, горох, квасолю, картоплю, сало. У плити й печі лазили, за комини, у погреба і на горища, лежанки розбивали – всюди нишпорили. Мені чомусь в помку, що люди пухли і вимирали так: спочатку чоловіки, тоді жінки, а останніми діти. Хоч було й навпаки. Я теж не здав того, що мені прописали, і мене намірилися забирати на Соловки. Так ми з Щусем Савкою призналися, що трохи пшениці приховали – пшеницю забрали, а нас відпустили. А Прищіп Антон утік і його не забрали. Юденка Панкрата як забрали, так і не повернувся, бідолага. У Савченків був хлопчик Федот. Він нарвав колосків повні кишені. Спіймали і посадили на 10 років.

З розповіді Дмитра Третяка: У мого сусіда Кіндрата Бови була сім”я з 7 душ – п”ятеро дітей. І всі померли. Кіндрат не пережив цього, пішов і ліг під поїзд. А конюх один – прізвища не пам”ятаю – украв корм, який коням давали. Його засудили до розстрілу.

Віра Катюха: Похорони за будь-яких часів болісні і скорботні, а тоді були вони страхітливими. У наших родичів Якова і Ганни Катюхів померли діти. Дівчинці Веклі сім років, хлопчику Вані п”ять. Сиділи під хатою, їли лопухи, свиріпу та грицики – і захололи. Мій батько заховав трохи зерна у яму, яку викопав на городі. Нічого з того не вийшло. Знайшли і забрали, а батька кинули у в”язницю. Муки голоду нестерпні, я їх пам”ятаю. Скільки оце після того живу, не можу відійти від них. Тоді в Гаврилівці люди поїли усіх котів і собак. Було й таке: біля водокачки склали кілька трупів, щоб завтра їх похоронити. А вранці не знайшли. Поїв хтось мерців, щоб самому не вмерти.

Свідчення Федори Щусь: Мучили нас годом навмисне, хоч врожай тоді був, як ніколи. Забрали ж у людей усе – і корів, і коней, і свиней, всю птицю. Пшеницю вивезли з половою. Куди? Як облогу з Гаврилівки зняли, дехто їздив у Росію, Казахстан і Грузію. І привозив звідти харчі.  А ще була така пісня: “Як їде поїзд у Германію, так каже: “Везу пшеничку, а відтіля крем та пудру, крем та пудру”.

Дарина Чопенко: Доходило до того, що виділяли людей, які на волах бричкою їздили по селу і забирали або підбирали мертвих. Десь через рік або два я своїми вухами чула,  як у сільраді казали, що тоді від голоду у нас померло більше двох тисяч людей. Знаю й випадок, коли мати з”їла свою дитину. А то ще діти з матір”ю з”їли батька. Це Савицького Петра. У нього багато було дітей, точно не скажу, скільки. Троє чи четверо померло. А старий Савицький уже слабкий. Ледве ворушився. Так його зарубали, зварили і з”їли.

КОЛИ ТЕПЕР багато хто заперечує Голодомор 32-33 років, мені з болем у серці відразу пригадується Гаврилівка. Проти українського селянства явно не приховано чинився терор. Не інакше, як Сталін не забував слова В. Леніна, наче після перемоги революції головним ворогом диктатури пролетаріату ще довго виступатиме селянство. А масове українське ще й було носієм, колискою своєї нації, яке в першу чергу й заходилися “зливати” в єдиний радянський народ. Здійснювати це виявилося набагато легше, “переполовинивши” його спочатку “голодовним народовбивством”, як пізніше писали іноземні історики.

Досить підняти архівні документи 90-літньої давності, аби в цьому і ні на йоту не сумніватися. Пояснення, ніби Україну тоді спіткав “недорід”, умисне було вигадане навздогін. У лютому 1933 р. з трибуни 3-ї партконференції КП(б)У перший секретар ЦК С. Косіор говорив зовсім інше. Він говорив, що “за останні роки урожай вирощено найвищий, 10,8 центнера на круг”. А у Дніпропетровську услід хвалилися, що “область краща за врожайністю в масштабах України”. Зате із засекречених листів “у центр” дізнаємося: з урожаю 1932 Дніпропетровщина повинна була “масовими червоними валками відправити на засипні пункти 441 млн. пудів”. Відправити ж спромоглася менше четверті – 105 млн. А поскільки додатково мусила й “досипати недовиконаний плян з урожаю 1931 р. і повернути одержану напровесні 1932 р. насіннєву позичку”, то просили “плян для області визнати непомірним”. Допросилися! Добавили здати ще й на 2 мільйони більше, ніж вимагали раніше. Адже Голова Раднаркому СРСР В. Молотов у відкритому листі твердив, неначе “доведений Україні і її регіонам плян хлібозаготівель посильний”. І секретар обкому у Дніпропетровську Мендель Хатаєвич виступає незабаром і каже прямою мовою: “Від суворих репресій і усіх інших законних заходів державного впливу ми не повинні і не можемо відмовлятися. Нехай колгоспна маса знає, що вона повинна виконувати усі вимоги, які більшовицька партія ставить. Якщо немає лишків, урізати від свого споживання добровільно. Треба краще сіяти, краще обробляти землю, і тоді хліба вистачатиме і для плянів хлібоздач, і для колгоспників, щоб і вони могли сито жити. Якщо ж з весняною сівбою не впораємося, то гірше за всіх від цього буде селянам”.

Звертаюсь винятково до документів, які після багатьох літ утаємничення мені чи не першому з сучасників доводилося перечитувати - у 1991 році в обласному архіві. Пожовклі газети мовчали, немов їм заціпило, а в протоколах компартійних пленумів, у донесеннях здороввідділів і оперативних служб НКВД страшна правда. Лише у червні 32-го область відзвітувала про “вже на кінець минулого року завершену суцільну колективізацію і усуспільнення землі” та “ліквідацію куркуля як класу”, а з настанням осені знову “по селах куркуль на куркулі” і “повно прихованих злісних ворогів народу”. А далі всю зиму рапорти, рапорти, рапорти. Про наперекір “небезпечним ворогам пролетаріяту успішний хід хлібозаготівель, засипки насінфондів і вилучення усього їстівного у селян”. І насамкінець все той же М. Хатаєвич застерігав земляків: “Якщо і посівний фонд вивозимо зараз у плян хлібозаготівель, це не значить, що держава дасть нам потім насіння. Жодного пуда не одержимо. Доведеться обходитися ресурсами, які є в області. Бо куди ж подівся хліб? Маємо 8 процентів від потреб, будь-що повинні ще заготовити (і це у січні! – Авт.) 92 проценти”.

І ось що ще підказав облдержархів: не коли-небудь, а на початку 1933 року в Україні була введена паспортна система. Яка паспорти усім дала, але тільки не селянам. “Вільне пересування, виїзд з села, зміна роду занять” і тому подібне для них стали не можливим. Підсудними. За непослух – 10 років ув”язнення. А Дніпропетровщина 30 січня 1933 р. ще й “на своїй території з метою притягнення колгоспників до роботи у колгоспах” увела “обов”язкову трудову повинність з закріпленням по бригадах і фермах”. І вже наступного тижня в області було “за розкрадання хліба засуджено 2683 чол., з них 178 – до вищої міри соціяльного покарання”. Нагадую: значить до розстрілу. І, може, найцинічніше, що мені доводилося у своєму житті читати: дуже швидко оце словосполучення “вища міра соціяльного покарання” замінили на інше – “вища міра соціяльного захисту”. Поряд з Гаврилівкою, у Маломихайлівці, до “вищої міри” такого захисту “з конфіскацією усього майна і їстівного” тоді було засуджено “Л. Коваля, сина розкуркуленого куркуля, і мірошника М. Михайленка”. Тільки за те, що у них млин зламався, а хлопці не зуміли його поремонтувати, щоб вчасно відправити борошно “на користь держави”.

То репресії в СРСР почалися не у 1937-му. Насправді вони почалися в українських селах у зиму з 1932-го на 1933-й роки. Переді мною “Постанова колегії Державного політичного управління УРСР” від 5 січня 1933. Читаю: “За зраду справи партії, куркульський саботаж, розкрадання колгоспного хліба заточити до концентраційних таборів...” І далі імена селян тільки з одного Магдалинівського району: Павло Мітла, Карпо Тарасенко, Василь Косенко, Купріян Соколенко, Петро Пишняк, Василь Качан  - рівно 50 прізвищ. Слідом постанова уже Президії Дніпропетровського ОБЛКК КП(б)У від 6 січня. За аналогічні провини віддано “до суду з висланням за межі України” також  50 селян з іншого району. Старалися, очевидно, не відстати!

А МІЙ КОЛЕГА Борис Матющенко в одній з тодішніх газет натрапив на публікації й з занесеної на “чорну дошку” Гаврилівки, котрі друкувалися, як зведення з фронту. Уже в другій декаді грудня 1932 р. там “складено список з 30 куркулів і підкуркульників”, які підлягали “негайній вичистці з села”. Згодом така ж доля наздогнала і Химку Лисенко, Тетяну і Марину Лебедкових, Марію Помазан - адже «вони крали колоски з соломи”. Далі “місцевих активістів Ставицького, Листопада і Макогона” забрали за те, що “приховували куркулів”. Панасу Колоту невдовзі “пришили за те, що йому довіряли силосну компанію, а він її явно навмисне завалив”. Слідом “вичистили з села і комірника Омеляна Удовенка та рахівника Пилипа Явтушенка, а також їхнього спільника і ватажка банди Кузьму Рябка”. І на кінець лютого 1933 р. в Гаврилівці “з висиланням їх власників за межі України примусово ліквідували 700 селянських господарств”.

А я в останній свій приїзд у Гаврилівку взяв і запитав, де можна розшукати могили померлих в Голодомор, щоб поклонитися їм. Мені відповіли, що ніде – кладовища й цвинтарі не збереглися. Навіки зрівнялися з землею, наче в них похованих людей, одвічних  лицарів землеробського труда тут ніколи і не було. Неначе вони тут і не жили.