Обірваний у небі війни політ

Іван Бабак.

Трохи більше 80 років тому в країні, у якій ми колись жили, у Країні Рад, як образно її називали, було засновано високе – найвище – звання Героя Радянського Союзу. Його багато літ присвоювали за особисті або і колективні особливі заслуги перед Батьківщиною. Пов”язані з діяннями, котрі вважалися подвигами. Як би хто тепер не ставиться до цього, але героїзм, мужність, сміливість в інтересах своєї Вітчизни в усі часи і у всіх народів світу цінується понад усе. Серед українців тим паче. Інша річ, що наша в минулому країна – колишній Союз РСР – насправді не шанував усіх сповна та по-справедливості, як багато хто того заслуговував. Багатьом з усіляких ідеологічно-«перебірливих» причин. Не кожен, хто здійснював виняткові вчинки, комуністичними вождями вважався гідним на звеличення. І ось зараз, коли хижацька по відношенню до України росія розв”язала війну-спробу змести нас усіх гамузом зі своєї землі, є сенс згадати дуже показову історію на цей рахунок. 

Понад сорок років тому у Дніпропетровську було створено авторський колектив, якому доручили підготувати і видати збірник нарисів про Героїв Радянського Союзу, котрі народилися і виросли на Дніпропетровщині. Я теж потрапив у той колектив. Книгу «І генерал, і рядовий» ми видали. Але ціною копіткої і нелегкої роботи, пов”язаної з архівами та документами і спогадами учасників війни. А ще з ситуаціями й історіями, коли доводилося стикатися із суперечливими фактами і відновлювати правду-матінку та істини. Як от мені, якому поміж інших випало готувати нарис про Івана Ілліча Бабака – льотчика, який входив у двадцятку асів Радянської армії, котрі у Вітчизняну війну збили по 40 і більше ворожих літаків. Тільки от яке виникло «непорозуміння»: як в біографії Героя і нагородних листах, так і в Авіаційній енциклопедії значилося, що «кавалер орденів Леніна та Червоної Зірки і двох Бойового Червоного Прапора, Герой Радянського Союзу Бабак Іван Ілліч здійснив 330-ть бойових вильотів і в 103-х повітряних боях збив 35-ть літаків противника самостійно і 5-ть в групі». В особистих же мемуарах самого Івана Ілліча «Зірки на крилах» можна було прочитати, що сам він збив не 35, а 36-ть ворожих літаків.

Дрібниця? Чи на один більше, на один менше – невелика різниця? Не скажіть! Це принциповий момент. В нашому випадку й поготів, в чому я і хочу вас зараз переконати. Треба сказати, що Бабак дійсно у 1919 році народився на Дніпропетровщині – в селянській родині села Олексіївка Нікопольського району - але і тільки. Ще підлітком, закінчивши тут неповну середню школу, «з буханцем хліба в торбині і сотнею рублів в кишені» подався  до Запоріжжя. Там його взяли на робфак педагогічного інституту «за спеціальністю – хімія». Згодом юнак записався в аероклуб – захотілося «соколом літати під самими хмарами». Як потім писав у своїх мемуарах – «вдень – таблиця Менделєєва та хімічні досліди, а увечері – аеродинаміка, будова літаків і їхніх двигунів». Та суттєво, що від тих пір Іван уже не вертався додому в село і область – ні жити, ні працювати йому тут більше не довелося. І уточнити розбіжність у кількості знищених ворожих літаків «на місці» змоги не знайшлося. Довелося слати запит у Центральний військовий архів Збройних Сил тодішнього СРСР.

А паралельно звернувся я і до відомого тоді письменника Анатолія Хорунжого – я був його земляком, ми з одного району, і тому він дозволяв мені підтримувати з ним земляцькі стосунки. Анатолій Мефодійович і сам воював у складі Другої повітряної армії. Отож не дивно, що вже у мирний час, крім трьох десятків власних книг, здійснив, як тоді казали, літературний запис повістей-мемуарів повітряних асів та героїв минулої війни, і в першу чергу відомої повісті Олександра Покришкіна «Небо війни». Покришкін командував спочатку 16-м гвардійським винищувальним авіаполком, в якому і служив Іван Бабак, а потім і 9-ю авіадивізією, до якої входив 16-й авіаполк уже під командуванням Бабака. У Хорунжого знайшлося більше тисячі друкованих аркушів розшифрованих магнітофонних записів його бесід з тричі Героєм Радянського Союзу, і ми натрапили в них на свідчення про те, що «Бабак сам збив понад тридцять літаків, якщо не помиляюся - 36». Так все-таки – скільки точно? Бо тим часом прийшов лист з Подольська Московської області, де знаходився воєнний архів СРСР. Дивний – далі нікуди. Оскільки повідомляв, що «ваш запит спонукав пильно вивчити справу Бабака і переконатися, що особисто він справді знищив 36-ть ворожих літаків». Одначе… «офіційно слід писати, що… 35-ть». Чому, з якої речі слід так було писати, лист не уточнював.

Причину я збагнув пізніше дякуючи «записаній» Анатолієм Хорунжим книжці Олександра Покришкіна «Небо війни». Але тепер спершу про те, що Бабак воював пліч-о-пліч не просто з повітряними асами Другої світової, а з легендарними. Тобто Покришкін не єдиний його славний однополчанин. Інший - уродженець Кривого Рогу, двічі Герой Борис Михлик. Зі спогадів Івана Бабака можна дізнатися і про один із вильотів у парі теж із двічі Героєм і також криворіжцем Дмитром Глінкою. Завдання – прикривати своїх штурмовиків від атак ворожої авіації. Читаємо, що в тому бою раптом «переворотом різко обірвався вниз до землі мій ведучий Глінка». І далі: «Не знаючи тоді причини, бо лише згодом вияснилося, що літак Глінки отримав серйозні пошкодження, я на мить розгубився: як же далі себе вести? А навкруги, куди оком не кинь  – противник. Лиш встиг вивернутися від однієї пари, як на мене цілилася друга. Поруч раз-у-раз рвалися снаряди, палали кинджальні вогні кулеметних трас, які схрещувалися все ближче і ближче. І тоді я, знову ухилившись від ворожої атаки, моментально і стрімко атакую сам. Коли фашисти насіли з усіх боків, намагаючись затиснути мене в кільце, з якого мені уже не утекти, кидаюся прямісінько у їхнє скупчення, імітуючи таран. І вони самі вмить розлітаються за різними напрямками, рятуючись від мене. Та я все одно наздоганяю одного і через лічені секунди  спостерігаю, як він валиться вниз із хвостом чорного диму позаду…»

Читав я і по-військовому короткі, як постріли, рядки Нагородного листа, датованого 31 жовтням 1943 року. Власне, листа-подання, яким Івана Бабака удостоювали звання Героя Радянського Союзу. Наведу лише одну цитату: «У складі групи аерокобр І. І. Бабак здійснював прикриття бойових порядків наземних військ. Кобри зустріли в небі групу з 80 бомбардувальників під прикриттям 40 винищувачів противника. Не дивлячись, що сили гітлерівців переважали, наші льотчики сміливо вступили у бій і збили 7 ворожих літаків, один з яких збив тов. Бабак».

До речі, якби не війна 1941-45 років, Іван Ілліч і не став би льотчиком. Скінчивши восени 1938-го у Запоріжжі аероклуб, одразу подав документи в авіаучилище. Але тоді ще вчився на останньому курсі педагогічного інституту. Дізнавшись про це, в авіаційному йому відмовили. Адже «вчителі не менше потрібні, ніж льотчики». За два роки до війни Іван мусив починати викладати біологію і хімію у школі села Партизанське Приморського району Запорізької області. Та уже через рік, коли «у повітрі запахло війною», про нього згадали. Бабака призвали в курсанти Сталінградського авіаційного училища. Закінчив за скороченою програмою і навесні 1942-го опинився на фронті. Відзначився уже в перших боях на Кубані, далі доля розпорядилася, що і при визволенні Мелітополя – міста, від якою рукою подати до села Партизанського, у якому вчителював. І менше, ніж через рік саме за рапортом тричі Героя Радянського Союзу Олександра Покришкіна Івана Ілліча призначають командиром полку льотчиків-винищувачів.

Та в книзі Олександра Івановича «Небо війни» є розповідь і  про дивну його зустріч з Бабаком уже тоді, коли радянські повітряні аси вели останні бої поблизу Берліну. Потрібні були, написав Покришкін, льотчики. Одного вечора він і вирушив пошукати їх у так званому фільтраційному таборі. В одному з тих, які мало чим відрізнялися від концентраційних. У них радянські війська утримували своїх же радянських солдат і офіцерів, яких звільняли з ворожого полону і негайно зараховували до зрадників і навіть ворогів народу. У цім, до якого завітав Покришкін, групу «зрадників» якраз приготували для передачі в пересильний пункт. І коли Олександр Іванович запитав, чи є серед них льотчики, почув відповідь, що «є один, котрий осточортів, дістав до самих печінок». Бо видає себе за Героя. Покришкін наказав «привести лже-Героя». А коли угледів його, не повірив своїм очам і мало не заволав як з радості, так і розпачу. Перед ним в лахмітті і змарнілим, виснаженим та з опіками на обличчі появився Іван Бабак. Далі вистачило трьох хвилин, аби капітан доповів полковнику, що з ним сталося. І тоді Покришкін опанував себе, покликав начальника табору і заявив йому, як відрізав: «Мені невідомо, де особисто ви були під час війни, а він збив не набагато менше ворожих літаків, ніж я. Тому не заслуговує кари, і я забираю його». І далі Олександр Іванович докинув таке, від чого начальнику табору рот як заціпило та мову відібрало.

- Капітан Бабак не Герой, а двічі Герой – три тижні тому я особисто підписав подання на присвоєння йому другої Зірки, - заявив Покришкін.

І якщо думаєте, що вигадував, то помиляєтеся: архів Вітчизняної війни хотів чи не хотів, але на повторний запит відповів, що син українських селян мав дійсно стати двічі Героєм. Якби не фатальна пригода: подання на присвоєння йому другої Зірки Покришкін підписав 14 квітня 1945 року, а 16 квітня Бабак вилетів у розвідку і назад не повернувся. Потрапив під шквал гітлерівських гармат, коли уникнути пошкодження машини не вдалося. За якусь мить вона загорівся. Бабак не залишав літак до останнього – намагався перетнути лінію фронту і «якомога глибше дотягти до своїх». І коли уже полум”я обпікало обличчя та прийшло остаточне усвідомлення, що сісти не вдасться, вирішив стрибати на парашуті. Бо був переконаний, що «дотягнув» таки. Насправді на землі його оточили і схопили гітлерівці.

У полоні Іван Ілліч перебував менше тижня – днів зо п”ять. Бо війна уже добігала свого кінця, і його визволили. Правда, не радянські, а американські війська. Бабак, не вагаючись, зажадав, щоб його передали в розпорядження радянських. Адже чи могли Героя, якому мали присвоїти і вдруге звання Героя Союзу, сприймати за аса, який скоїв мало не найстрашніший для воїна злочин? Той же Покришкін потім заспокоював побратима тим, що «тільки-но присвоять заслужену другу Зірку, усі біди відпадуть». Олександр Покришкін незабаром і сам теж клопотався, «аби Батьківщина простила Бабаку нещастя, яке сталося з ним буквально за кілька днів до Перемоги, бо він же наближав її, як мало хто інший». І не було його ніякої вини у тому фатальному випадку, що потрапив у полон. Але ні, не пробачила Країна Рад українському соколу того, в чому він дійсно не був винен. Владу у Кремлі роздратували домагання справедливості не скільки самого Бабака, стільки Покришкіна - Івана Ілліча незабаром і звільнили зі Збройних Сил СРСР. Він не збирався лишати авіацію, та змушений був коритися і згадати про свій педагогічний диплом. І до кінця всього свого життя скромно вчителював у школах міста Полтави.

Не інакше, щоб допекти, дошкулити йому, навздогін у спину, засилаючи документи на присвоєння вдруге звання Героя в архів «не розглянутими», ще й викреслили один з двох збитих Бабаком ворожих літаків у тому якраз бою, за який і збиралися знову присвоїти найвище звання. Цим також і мотивуючи навіть, чому відмовляють. Наче не вистачило у нього до двічі Героя збитих. То і тепер скажете, ніби дрібниця? Та ні ж! Адже щоб відібрати у нього і право потрапити в число найвидатніших пілотів Другої світової, до яких український ас повноправно, поза сумнівом, належав. Як незабаром од своїх однополчан-побратимів довідався письменник Анатолій Хорунжий, насправді навіть не короткочасне перебування у полоні «завадило» Івану Іллічу Бабаку, а когось у самому кремлі роздратував той факт, що надто забагато серед двічі Героїв війни і повітряних асів українців. Мовляв, скільки можна? Досить!

PS. Костянтин Козлов "Полтавщина" 9 травня 2016 р. "..."Зараз я розумію, що прототипом головного героя художнього фільму "Чисте небо", знятого режисером Григорієм Чухраєм 1961 року, був полтавець Іван Бабак, герой війни (третій за результативністю льотчик українець — після Івана Кожедуба і Дмитра Глінки) та скромний сільський вчитель хімії в селі Більськ Полтавської області."