4. З циклу неписаних історій про минуле: ...І КУРКА ЗАЛИВНА

Трохи несподівано відчув потребу написати цей спогад в пам”ять про свого колегу з м. Рівного Сергія Кириловича Мельничука. Ми чимало років працювали з ним паралельно власкорами по своїх регіонах двох київських газет – «Радянської України», а потім і «Голосу України». Сергій Кирилович же ще був і блискучим гумористом та сатириком, і за своє життя написав та видав кільканадцять дотепних і смішних книжок. Якщо серед вас знайдуться ті, що свого часу постійно читали знаменитий колись журнал «Перець», то прізвище автора тодішніх гуморесок і фейлетонів Сергія Мельничука має бути вам знайоме.

Ось одна з тих історій, яку він мені розповідав. У Рівненській області першим секретарем одного з райкомів партії також працював чоловік, який мав власні харчові уподобання. Понад усе полюбляв споживати він заливну курятину та пиріжки з сиром. І любив, щоб застілля з його участю кожного разу обов”язково закінчувалося колективним виконанням пісні про дівчину і з сиром пироги. Пам”ятаєте: «Ой чули, чули, чули, ой чули, чули ви, козак її кохає і з сиром пироги»? Але набігли вороги, козак сховався в бур”яни, а «вороги взяли собі дівчину і з сиром пироги». Козак же услід в розпачі кричав, що «беріть собі дівчину, віддайте пироги!» Так от, назвемо цього партійного діяча Василем Васильовичем. Отож куди б у своєму районі не приїздив він, всюди місцеве начальство – голови колгоспів, секретарі партійних організацій - неодмінно частували його заливною курятинкою. Інакше серця Василя Васильовича не зворушити, його прихильності не добитися!

Так от, навідався якось Василь Васильович чи не у найвіддаленіший у його районі колгосп з кореспондентом Сергієм Мельничуком. Прибули вони туди на звітно-виборні збори колгоспних комуністів. Все було добре, ніщо не віщувало халепи й біди: збори пройшли, як тоді казали, на високому рівні й по-діловому та організовано. Поговорили і про успіхи, була і критика та самокритика – все відбулося, як і треба було, щоб відбулося. Але настав час вечеряти. Гостей повезли до якогось там ставка під верби, де вже стояли, проламуючись, накриті столи. Все на них було – і кури копчені, і кури смажені, шашлики і печінка, щуки фаршировані. Ті ж з сиром пироги та карасі в сметані також, юшка та батареї пляшок з горілкою і коньяком. Ось тільки… курятини заливної не виявилося. Така прикрість трапилася. Промашка! Прокол! Місцеві начальники чи то забули про улюблене блюдо районного керманича, чи з якоїсь іншої причини не подбали про наявність його улюбленої  страви, але факт став очевидним фактом: колгоспні керівники вляпалися у біду, як курка в борщ. Якщо хочете знати, в дуже навіть неприємне й загрозливе становище потрапили. Адже Василь Васильович і обидилися, і розгнівалися. Не виявили до його персони належної поваги, знехтували його особистими уподобаннями, і квит. Не пошанували гідно. То хіба так зустрічають високе цебе з району?! Як це можна забути, що ви медом Василя Васильовича не частуйте, а курицю заливну подавайте?!

Смаженим та смаленим повіяло не лише від щедрих столів. Назрівало щось геть небезпечне: обурений Василь Васильович ладен був й не сідати за стіл, а відразу, не повечерявши, їхати додому. Уже й водія свого покликав та наказав йому заводити авто. Уявляєте, який конфуз? Це ясно, як пити дати, що завтра колгоспному начальству елементарно не поздоровиться. І не тільки завтра...

Для всіх не було, коротше, секрету, що трапиться далі, включаючи «оргвисновки». Не знали лише місцеві хлопці, як викручуватися з настільки жахливої ситуації зараз, поки не пізно чи ще щось можна вдіяти. То ось тут і виручив, ні, навіть врятував їх Сергій Мельничук. Як розповідав сам Сергій Кирилович, це ж бо і він мусив би їхати разом з Василем Васильовичем геть, не повечерявши та не випивши чарки. Загроза чи перспектива голодним вирушати від столів, повних наїдків та напитків – а вже і слинка котилася, -мобілізуюче подіяли на гумориста Сергія Мельничука. Він миттю зримував віршованого експромту і звернувся з ним до Василя Васильовича. А ви, мовляв, Василю Васильовичу,

           вкиньте у рота курку,

            і залийте туди вина,

            от вам і буде

           курка заливна!

У ту критичну мить жарт виявився настільки доречним і дотепним, що не стрималися та від сміху попадали геть усі, хто там був. І Василь Васильович також. А далі перелякана братва, котра оточувала його і аж заглядала йому в рота, у який треба було вкидати курку та заливати пошвидше вина, полегшено зітхнула. Мов камінь з душі впав: разом з усіма всмак відсміявшись, районний начальник аж гепнувся на стілець і наказав:

- Наливайте. За таке гріх не випити. Люблю талановитих людей, - і кивнув на Мельничука.

Далі обвівши усіх інших своїм пильним поглядом, докинув: «А вас прощаю».

А, може, сам схаменувся та не побажав “обижати” Сергія Кириловича. Як не як, а журналіст приходився двоюрідним братом завідуючому відділом пропаганди та агітації ЦК Леоніду Макаровичу Кравчуку. Могла і ляклива думка промайнути, що це ж, чого доброго, донесе Кравчуку в ЦК, який вибрик дозволив собі сякий-такий секретар периферійного райкому!

Це правда. Батько Сергія Кириловича і мати Леоніда Кравчука – рідні брат і сестра. Для нас, колег Мельничука, не було секретом, що «у Сергія рука в ЦК Компартії України». Коли ж Кравчука обрали Президентом, я Сергію Кириловичу зателефонував і привітав.

-З чого тут радіти? – Почув завжди іронічний голос колеги. – Плакати треба! Оце скільки працював Льонька спочатку в Чернівецькому обкомі, а тепер і в ЦК скільки працює, наші з ним земляки просили його допомогти газифікувати наше село Великий Житин. Він обіцяв, але й до цих пір нічого не зробив, щоб протягли газ. Мені довелося зі своїм скромним журналістським авторитетом втручатися. Якби не я, Великий Житин досі без газу був би. Так що Льонька зробить для всієї України? Біда та й годі!

Ще треба сказати, що у відрядження Мельничук їздив охоче і залюбки. Там він знаходив теми і сюжети для своїх гуморесок та фейлетонів. Яких у нього мало не через рік набиралося на чергову книжечку-збірку. І настав момент, коли одну зі своїх книжечок Сергія Кириловича удостоїли честі видати у Бібліотеці “Перця”. Люди старшого покоління мають пам”ятати ці невеличкі книжечки-брошурки, котрі журналом “Перець” видавалися 50-ти, а то й 100-тисячними тиражами. Коштували по 10 копійок і не залежувалися у тодішніх кіосках “Союздруку”. Отож вийшла якось у престижній Бібліотечці і книжечка Сергія Мельничука.

Що для будь-якого письменника-гумориста тоді вважалося подією. І була у “Перці” «оригінальна» традиція: кожен автор книжечки мав енну суму з отриманого гонорару “добровільно” виділяти на те, щоб влаштовувати для перчан вечірку. Щось на зразок, як тепер би мовили, презентації власної збірки. Яку, навпаки, теперішнім словом фуршет назвати ніяк не можна. Швидше вона виливалася у велике гучне застілля у “Перці”. Що ж, непогана, гарна, погодьтеся, була традиція! Весь колектив святкував успіх колеги!

Не смів порушувати цю традицію і Мельничук. І коли вийшла у «Перці» його книжечка, прибув до Києва з Рівного з чималими валізами у руках. Ясно, що однак всього, аби напоїти і нагодувати штат цілого журналу, привезти не міг. А тому почав просити хлопців-перчан метнутися разом з ним по київських гастрономах докупити.

- Та це ж і за півдня ми не справимося,- завагалися колеги-перчани і порадили: - Іди мерщій до Маківчука і проси дозволу скористатися його службовим автомобілем.

Нагадую: Федір Маківчук, який користувався не меншою славою, ніж сам Остап Вишня, багато років працював головним редактором “Перцю”. То за дотепним словом також у кишені не ліз. От Мельничук, мнучись, і зайшов у кабінет до нього: так і так, Федоре Юр”їйовичу, дайте, каже, машину, бо треба...

- А що, ви досі не поїхали? – “Обурився” Маківчук. – Паняйте мерщій, а то будете тут огинатися, поки й магазини позакриваються!

Поїхали і у гастрономи, і на Бесарабку. І привезли небавом пакунків скільки, що на два банкети вистачило б.

- Ну все, тепер до вечора ти вільний, - сказали перчани Мельничуку.– Приходь близько 17-ї години по полудню, щоб до 18-ї нарізати і накрити столи. Бо ж у робочий час пити якось ніби не прийнято...

І Сергій Кирилович спокійно подався у свій номер до готелю. Тільки-но роздягнувся, щоби відпочити і свіженьким та бадьорим явитися до редакції під вечір, як у його номері задзвонив телефон.

- Кириловичу! – Загукали у слухавку хлопці-перчани. – Тут таке діло: Маківчук ходить по кабінетах і шукає тебе. Де, питає, дівся Мельничук? А то, каже, наобіцяв-наобіцяв, а сам зник, як крізь землю провалився. Так що ноги в руки і мчи негайно сюди. З обіду й будемо починати!

З обіду дійсно й почали. Не зважаючи на те, що на дверях кабінету Головногно редактора "Перцю" скільки паи"ятають постійнф автори жуоналу висіла табличка: "Прийом геніїв винятково після 18 години дня".

                                                                                         Микола НЕЧИПОРЕНКО.