2. З циклу неписаних історій про минуле: ЛЮБИВ ДОМАШНЮ КОВБАСУ

У розпал горбачовської перебудови на Дніпропетровщині в прожектор гласності не на жарт потрапили неправедні і грішні діяння першого секретаря одного з райкомів Компартії. Багато літ поспіль цей секретар у своєму районі правив бал і почувався нівроку самовпевнено. Тобто вів себе доволі гидко навіть, одначе ніяких гризот совісті не мав. Князьком був у районі, якому ніби все, що заманеться, дозволено. Коли запрацювали жорна перебудови,  а особливо гласності, не відразу відчув він небезпеки бути викритим. Звик до того, що поза критикою для місцевого населення. А коли ж збагнув, що часи то змінилися, було пізно. І аморальну поведінку розписали місцеві газети, і зловживання, і ще багато дечого іншого. Гультяка, коротше, і пройдисвіт,  якому не те що першим в райкомі – загалом в партії не місце. Сором і ганьба!

Суто з етичних міркувань назвемо його Іваном Петровичем. Щоб тобто не називати справжнього прізвища. Бо поклавши руку на серце, скажемо, що тоді ніхто як слід фактів і не перевіряв. Домінувала ейфорія мітингів: якщо натовп прокричав, що негідник, значить негідник – іншої думки і бити уже не могло. А ось перед людьми наш Іван Петрович явно дуже носився з власною персоною, дійсно не надто кланявся землякам, демонстрував свою пихатість, от народ і відплатив йому взаємно. Мусив він від сорому-стида і оргвисновків мерщій тікати подалі. Інша річ, що багатолітні друзі з обкому партії не дали Івану Петровичу пропасти: звільнивши з перших  секретарів, «сховали» його директором підсобного господарства відомого тоді потужного виробничого об”єднання, яким було «Павлоградвугілля». Зробили це тишком і нишком, не надаючи факту надмірного розголосу. Сподівалися, що «номер» пройде без сучка і задоринки.

Та не так сталося, як сподівалися. Оскільки з партії Івана Петровича не виключили, то в «Павлоградвугілля» він перейшов і на партійний облік. А там партком був з тих, який дорожив своєю честю. Там і своя парткомісія при ньому, до складу якої входили принципові комуністи-пенсіонери з числа учорашніх гірничих робітників-шахтарів. Їм пальця в рот мало хто ризикував класти – відкусять! Вони і здійняли гвалт: як це так, що наша парторганізація та надала притулок нечестивцю? Ми що – «відстійник» для паршивців? Та не бути серед нас партійному функціонеру, котрий скомпрометував, зганьбив себе і звання комуніста! Отож відкрили персональну справу і невдовзі гучно та з тріском відібрали в Івана Петровича партквиток.

Уявляєте, рядові комуністи, переважно ветерани-шахтарі, проявили принциповість і не пожаліли недавнього ще ледве не «пупа» районного рівня і масштабу! При цьому у Павлограді відразу дізналися, що наперекір обкому це зробили, бо звідти радили «не чіпати чоловіка». Я негайно зателефонував у Київ у свою редакцію: отаке сталося, може написати?

-Та ти міг би і не питати! – Почув майже вигук завпартвідділом газети «Радянська Україна» Бориса Ямпольського. – В суботній номер залишаю для твого матеріалу підвал. Чекаю! Це ж перебудова в дії і на ділі!

Ясно, що матеріал про фіаско колишнього першого секретаря райкому я написав. Але не про нього зараз хочу розказати. Нічого надмірно цікавого чи  виняткового як від колишніх підлеглих Івана Петровича у сільському районі, так і від членів парткому «Павлоградвугілля» я тоді не чув. Мов змовившись, усі вони говорили, що бач, зважилися обкомівці у наших рядах прихистити «вождя», який втратив будь-які мірки совісті і честі. А ми не дали! Ретельно все перевірили, і виявили, що Іван Петрович справді погруз у свавіллі, також не менше і в розбещеності – ну і так далі, і тому  подібне. Але перш ніж готувати свою публікацію, перечитав я тоді і персональну справу, заведену старими комуністами з парткомісії. Натрапив у ній на протокол фактично допиту свідка нечестивих вчинків компартійного в минулому секретаря. Цей протокол і запам”ятався мені найбільше та до цих пір. Свідком виступав водій голови одного з колгоспів – до речі, відомого голови відомого на ті часи й колгоспу.

-Ви зі свого колгоспу возили продукти харчування Івану Петровичу? – Поставили члени парткомісії перше запитання.

-Авжеж! – Не знітившись, відповів водій. – Хто йому у нас тільки не возив, отож возив і я. Це ніяка не таємниця!

-Значить возили часто? – Не вгавали  старі комуністи.

-Ну що не раз, так це точно, - явно з усмішкою на устах погодився водій і навіть, мабуть, ще й, як мені здалося, пожартував: - І щоразу так багато, що не все і влазило у багажник моєї «Волги».

-Розкажіть, як це відбувалося? – Зацікавилися члени парткомісії.

-А що тут розказувати? Мене кликав Іван Семенович (голова колгоспу – Авт.), вручав записку, я під”їжджав з нею до комори, там комірник у мою машину завантажував всяку всячину, і я потім їхав за оту лісопосадку, де високовольтна лінія. Там на мене уже чекав шофер Івана Петровича. Швидко ми перекладали гостинці у його машину, я вертався назад та доповідав Івану Семеновичу, що діло зроблено…Оце все, що можу розказати.

-Але ще не все, що ми повинні знати! – Заперечили обурені комуністи-ветерани шахтарської праці. – От ви кажете, що кожного разу возили багато. А скільки це – багато? Що, якщо м”яса, то цілого кабана?

-Щоб цілого, так ні, звичайно, - певно, аж пирснув водій, - та на апетит Іван Петрович не скаржився, це знає весь наш район. Запитайте й інших – і вам скажуть це самісіньке. Як сяде було до столу, то не встане з-за нього, поки все не з”їсть. Ну поки і все не вип”є також, звісна річ.

-Гаразд, тоді останнє запитання, на яке дайте нам чітку відповідь: а що було у тих гостинцях, які ви возили?

-Звідки мені знати? Не знаю! – Признався водій. – Все, що возив, було зарання загорнуте у товстий коричневий лощоний папір, навіть ті ж торбини з борошном або квасолею чи банки з олією або медом, а він масних плям не пропускав. То роздивитися, що в тих пакунках, я не міг, мацати їх руками  собі не дозволяв. – І певно хвилинку подумавши, водій підвів риску: - Єдине, що я точно знаю – Іван Петрович дуже любив домашню ковбасу, то жодна передача йому без неї не могла обходитися. Розбийся, а щоб домашня ковбаса була. Або й ковбик…

Під протоколом «допиту» значилося: «З моїх вуст записано правильно» І  стояв власноручний підпис допитаного водія.

                                                                                        Микола НЕЧИПОРЕНКО