Чи знаєте ви, хто у 1945 році першим підняв прапор Перемоги у Другій світовій війні?

Микола Нечипоренко 06.05.2022 407

Переглянути оригінальне зображення

ЩОРОКУ 27 жовтня у Скельках Василівського району Запорізької області святкують день визволення села від фашистських загарбників. Не винятком був і 1967 рік. Але тодішні велелюдні урочистості за участю учнів місцевої школи та усіх жителів села пам”ятають тут до цих пір. Вони наробили розголосу мало не на весь тодішній Радянський Союз. А все через те, що сюди, на свою рідну батьківщину, де народився і виріс, у гості до рідні навідався якраз  «біженець» зі Скельок, тобто утікач з них,  Петро Щербина. Директор же школи Станіслав Іванісов, котрий був не з місцевих, ні з ким загодя не погоджуючи, посмів запросити його на святкування. Навіть надав чоловіку і слово. А Петра Дорофійовича мов прорвало, як потім казали. Від усього того, що наболіло за багацько літ та кривдило його, від того також, що так довго і гнітило, взяв і розповів своїм землякам всю правду про перебіг завершального акорду у Другій світовій війні – про штурм, взяття та падіння Рейхстагу у Берліні і підняття над ним Прапора Перемоги. Адже знав подробиці цієї історичної події Щербина не з чиїхось розповідей чи спогадів, книжок і тому подібне – він сам був їх учасником.

На війну Петра мобілізували фактично підлітком саме у жовтні 1943 р. після визволення Скельок. З війни він повернувся таким чином зовсім юним – 19-літнім. Мало того, що з орденом Червоного прапора та медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги» на грудях. Цей по суті безвусий ще хлопчина став розповідати землякам, що його відділенню стрілецького взводу випало першим увірватися у лігвище фашистів. Петро, це розповідаючи, ще й дуже ніяковів, ніби вибачався: отак, мовляв, сталося, хіба він винен, що йому, Петру Щербині, випало і прикріпити над Рейхстагом перше червоне знамено Перемоги. Земляки вірили і не вірили, але всі як один шанували геройського хлопця. До тих пір, поки в газетах раптом не появився Указ Верховної Ради СРСР про присвоєння звань Героїв Радянського Союзу росіянину Михайлу Єгорову та грузину Мелітону Кантарія. І саме за те, що це вони поставили над Рейхстагом радянський прапор на знак розгрому гітлерівського фашизму. Щербину у Скельках все одно, що кинули лицем у багнюку: почали обзивати і хвальком, і самозванцем, а то і образливішими словами. Не кажучи про те, що сміялися, глузували та знущалися над ним, хто як міг і хотів. Він же намагався доводити, що не обманює і не придумує, а каже правду. Стояв на своєму, коли викликали і в район. Навіть пояснювати став, що Кантарія та Єгоров дійсно «виносили на купол Рейхстагу прапор», але, по-перше, опівночі з 30 квітня на 1 травня і за участю групи бійців, у якій знову перебував і він. А по-друге, це відбувалося через 10-11 годин після того, як ближче до вечора 30 квітня саме йому довелося до ноги кінної статуї кайзера Вільгельма над брамою, аж під куполом рейхсканцелярії, прикріпити перший Червони прапор Перемоги. Тоді Петра Дорофійовича повезли в Запоріжжя. В обласне управління  КДБ. Там розмова була короткою. Має припинити «свої байки», раз і назавжди прикусити язика та зав”язати рота. Це ж бо який сором: героїв названо, вони відомі, а він сміє приписувати собі чужу славу!

У селі про заборону Щербині «говорити зайве» довідалися миттю. Одні жаліли його, співчували, та більшість дозволяла і далі кепкувати. Сплутав, мовляв, хлопця лихий, захотілося йому лаврів, от і не втримався, передав куті меду. Ще треті радили негайно покаятися та забути про «надмірні фантазії». Але Петро не зміг уже витерпіти насмішок та ганьби. Тим паче, що якраз намірився одружуватися. І оскільки наречена його родом була з Росії - з міста Костроми, - подався з нею туди, аби тільки з рідних Скельок подалі. Лише через п”ятнадцять літ потому перший раз приїздив на батьківщину до рідні. Погостював тоді у рідних, а на люди фактично і не показувався. Восени 1967-го і стався ж другий візит утікача Петра Дорофійовича у Скельки. Це коли він і отримав несподіване запрошення від директора школи на мітинг з нагоди річниці визволення села…

Шкільний директор Станіслав Іванісов стверджує, що майже дослівно запам”ятав тодішній виступ Петра Дорофійовича - вибухове враження він справив на нього. І на всіх скельчан – слухали у повній тиші, затамувавши подихи.

А ЩЕРБИНА розповідав, що ранком 29 квітня 1945 року рота капітана Сьянова, у якій він воював, через розтрощений трамвайний парк проникла до мосту на річці Шпреє і опинилася на протилежному березі перед барикадами. Наказ був оволодіти «будинком Гіммлера» - приміщенням Міністерства, яке Гіммлер очолював. Бій тривав до самісінького вечора і видався наскільки пекельним, що таких Петру ще й не приходилося бачити. Артилерійський обстріл не припинявся ні на мить, міни та бомби вибухали одна за одною, стрілянина лунала з усіх дахів, вікон та щілин, будинок захищали есесівці і моряки-підводники, яких скинули сюди на парашутах.

- І ось ранок 30 квітня, - продовжував Петро Щербина. – Він виявився похмурим, туманним. З вікон підвалів, де ми окупувалися, побачили велику площу, а в глибині неї нечіткі обриси високої споруди. Ми навіть не відразу збагнули, що то і був Рейхстаг. Поки хтось не закричав: «Так ось він який!» Роздивитися ж як слід і не вийшло – знову посипалися снаряди, спочатку в один бік, потім і в другий. Почали падати й бомби. Все гуло та здригалося до самісінького обіду. Приблизно о 12 годині дня у будинок Гіммлера прибув командир дивізії  Шатілов. За його вказівкою сформували штурмову групу на чолі з лейтенантом Олексієм Берестом. У групу попав і мій взвод. Нас було 60–70 штиків – не більше. За командою Береста скоро ми і повистрибували через вікна на Королівську площу перед Рейхстагом. Знову площа піднялася дибки. Вона була перерита заповненою водою канавою, якої не значилося на карті. Але за годину, може, що й за півтори відділення, яким я командував, першим  дісталося до сходів Рейхстагу. Намагалися відчинити масивні двері – вони не піддавалися. Тоді ми рвонули у пробоїну в стіні. На моїх очах намертво упав, як підкошений, сержант Петро П”ятницький, який тримав у руках червоне полотнище. Я підхопив те полотнище. Вестибюлем ми заволоділи швидко. Та ще довго летіли звідкись згори на нас гранати, стріляли по нас і з підвалів. Ми відбивалися. Лейтенант Берест – українець, до речі, як і я - кликав наверх. Лейтенант Гусєв, який на мить появився поряд, показав щось на зразок вікна, через яке я і проліз в сусідню кімнату. За мною полізли й інші. Загорілися архіви, і треба було кудись ховатися від вогню. Ми натрапили на хід вгору крутими сходами. Дісталися ними до самісінького купола. Вийшли на балкончик чи дах – кінна статуя перед очима. До неї я й прикріпив прапор. Що його помітили, зрозумів відразу, бо там, внизу, на штурм піднялися сотні бійців, і над Королівською площею залунало, видавлюючи у мене сльози, суцільне «Ура». Та миттю й здійнялися знову купи диму…

Ясна річ, земляки запитали Петра Щербину: а як же розуміти, що «за історією» підняття Прапора Перемоги здійснили Єгоров і Кантарія? Петро Дорофійович пояснив. «Опівночі з 30 квітня на 1 травня, - сказав, - мене і кількох бійців мого взводу викликав лейтенант Олексій Берест. Повідомив, що прибули два воїни закріпити спеціальне знамено над Рейхстагом, де ми вже закріпили своє, і тому нам велено забезпечити їх вихід під купол. Так ми вперше побачили рядового Кантарія та сержанта Єгорова. У штурмі фашистського кубла з нами вони не брали участі. Наш ротний Ілля Сьянов пропонував інших хлопців, здається Миколу Бика і ще когось, та йому нагадали, що накази не коригуються, а виконуються». А ми з лейтенантом Берестом, підвів риску Щербина, і забезпечили вихід наверх присланих прапороносців. Сходи були уже потрощені, і Берест усіх нас у пробоїни та ніші на своїх плечах піднімав.

- Я тоді це приймав спокійно, без будь-яких обид чи заперечень, бо на війні накази старших командирів дійсно закон, - сказав Петро Дорофійович. --  І як мені здавалося, інші учасники штурму такої ж були думки. Тієї, що це уже в якості офіційної на честь Перемоги церемонії встановлено ще один Прапор. А на ранок 1 травня й весь Рейхстаг був обліплений прапорами і прапорцями. Їх не можна було перелічити. Усі, хто дійшов сюди, за честь вважали чіпляти на стінах полкові, ротні, взводні знамена. Але восени 1961 року я зустрічався з командиром нашої дивізії Василем Шатіловим, і він вніс мені ясність. За кілька днів до штурму рейхсканцелярії вище командуванням Третьої Ударної армії 1-го Білоруського фронту за наполяганням Костянтина Жукова загодя приготувало дев”ять прапорів Перемоги, один з яких – який першим «дійде» - і мав здійнятися над Рейхстагом. Ясна річ, що встановлений мною до їх числа не входив. По-друге, з суто політичних та інших ніби зрозумілих причин була чітка вказівка, що переможне знамено піднести мають росіянин і грузин, а я українець. Як і лейтенант Берест, звісно. Тому подання зі штабу Третьої армії на присвоєння звань Героїв Союзу бійцям штурмової групи Береста, в тому числі і мені, списали в архів. Але Шатілов запевняв, що він домагається справедливого перегляду історії з прапором над поваленим Рейхстагом.

Та я тепер, говорив, мов сповідався,  жителям Скельок Щербина, зовсім не для того усе це розповідаю, що наче горю бажанням над усе вернути собі украдені почесті. Більше того, вважаю, що на моєму місці 30 квітня 1945-го перед Рейхстагом повинен був опинитися хтось зі значно заслуженіших солдат Другої світової. Краще, якби перше переможне знамено зніс на нього той, хто пройшов війну з першого її дня. Та якщо вже доля присудила зробити це мені, хочу, щоб у рідному селі знали про це і не сумнівалися, що це таки я зробив. І щоб згадували мене незлим та добрим словом!

ОСТАННІ СЛОВА Петра Дорофійовича, може, найбільше і запали у душу вчителя Станіслава Іванісова. А років через п”ятнадцять потому знову у Скельках велелюдно святкували роковини визволення села. І боляче вразили Станіслава Михайловича тим, що, вшановуючи ветеранів війни, і словом не згадали Петра Щербину. «Як же так?» - запитав він сільського голову Ірину Бондаренко. «А мене застерегли, щоб не нагадували ми народу про нього, -- пояснила Ірина Дмитрівна. – В його історії багато залишається неясного, що не дозволяє цю історію трактувати за достеменну». Тоді Іванісов і поклав за мету «розбитися, а дізнатися всю правду як з документів, так і свідчень учасників штурму Рейхстагу – не може ж бути, щоб те й інше не збереглося». І пошукову роботу, яку з тих пір вів Станіслав Михайлович, можна вважати самовідданою і титанічною. Розшукав адреси нащадків двох десятків командирів і офіцерів 150-ї стрілецької дивізії і почав листуватися з ними. Через них заочно познайомився з видавцями і знавцями історії війни, авторами наукових та документальних книг про останні дні Другої світової, працівниками численних музеїв та архівів, включаючи архів колишніх Збройних Сил СРСР, що в Подольську під Москвою. Не перелічити листів, котрі писав сільський вчитель кілька років поспіль мало не щодня. Ще більше було телефонних розмов. Ніякі труднощі та невдачі не зупиняли його. Приміром, отримав підтвердження: існувало дійсно подання на присвоєння звання Героїв Радянського Союзу «офіцерам, сержантам і солдатам 150 дивізії, які відзначилися при штурмі Рейхстагу 30 квітня 1945 року». То цілих чотири роки потратив Іванісов на пошуки його слідів. Адже за твердженнями порізно кількох військових начальників часів війни, у тому поданні значилися «лейтенанти Кузьма Гусєв та Олексій Берест, сержанти Петро Щербина і Петро П”ятницький, рядовий Григорій Булатов». І тільки через сім років домігся ясності, що «вказане представлення передавалося в Центральний архів Радянської армії, але за наказом Міністерства оборони СРСР знищене». Іншими словами, справді, в чому ні на йоту за життя не сумнівався колишній ротний командир Петра Щербини Ілля Сьянов, «на догоду Йосипу Сталіну Прапор Перемоги підняли росіянин та грузин», і тому «всіх інших героїв його встановлення викреслили з кінцями». Власне, сьогодні в розпорядженні Іванісова спогади та копії листів і клопотань не лише Василя Шатілова та Іллі Сьянова, а і колишнього члена Військової ради 3-ї Ударної армії Андрія Литвинова, які вони свого часу надсилали у високі інстанції з домаганням «поновити справедливість», оскільки «незаслужено обійдено ряд товаришів, які першими увірвалися в Рейхстаг і встановили на ньому Червоний прапор нашої держави».

Про належно не поцінований подвиг Петра Щербини і невтомні спроби Станіслава Іванісова привернути до цього факту увагу зважувалися кілька разів писати деякі газети. Станіслав Михайлович закликав тоді і не переставав закликати далі, що незалежна Україна мусить сину своєї нації «за виявлені мужність та героїзм при штурмі фашистського Рейхстагу в роки Великої Вітчизняної війни» присвоїти високе звання Героя. І якщо вчителя не спішили підтримувати ні у Василівській райадміністрації, ні в Запорізькій обласній, то згодом ситуація змінилася. З батьківщини Петра Дорофійовича уже тричі зверталися до трьох почергово Президентів України з проханням гідно відзначити заслуги відважного земляка. Але ті як не чули.

А Щербина ж, в роки минулої війни селянський син і зовсім юний воїн-сержант, заслужив нашої вдячності і визнання його бойових заслуг. Сьогодні С. Іванісов має письмове підтвердження від московських істориків , що «при підготовці багатотомника історії Великої Вітчизняної війни на ім”я Голови редколегії надходило клопотання від колишнього командування колишньої 3-ї Ударної армії врахувати деякі уточнення стосовно взяття Рейхстагу». У клопотанні стверджувалося: «Кожен метр простору пронизували осколки снарядів і кулі противника. Воїни падали, притискувалися до землі, однак піднімалися і нестримно, вперто пробивалися вперед. У першому ланцюгу о 14 год. 25 хв. у головний вхід Рейхстагу увірвалися рота І. Сьянова і взвод Р. Кошкарбаєва. Командували групами першого ешелону лейтенанти О. Берест і К. Гусєв. Вони проявили виняткову хоробрість. Першими ввірвавшись у Рейхстаг, проявили героїзм та винахідливість, організували і керували боєм в середині приміщення до повної перемоги. До присвоєння звання Героя були представлені лейтенанти Берест, Гусєв і Кошкарбаєв, сержанти Щербина та П”ятницький (посмертно), рядовий Григорій Булатов, але з невідомих до цих пір для нас причин залишилися не нагороджені. Це послужило тому, що за наполяганням ветеранів 150 стрілецької дивізії у жовтні 1961 року з участю ЦК КПРС відбулася робоча нарада в Інституті марксизму-ленінізму, метою якої було похвилинно нарешті зафіксувати штурм Рейхстагу та встановлення на ньому прапора Перемоги. З”ясовано, що перший прапор, який замайорів над Рейхстагом, це прапор, який ніс уже на сходах Рейхстагу убитий сержант П”ятницький, а підхопив сержант Щербина. На згаданій нараді погодилися також, що спеціальний прапор Перемоги сержант Єгоров і рядовий  Кантарія не з першого разу і встановили на купол рейхсканцелярії. Спочатку вони не знайшли лазу на дах і повернулися назад. Повторно просування Єгорова та Кантарія забезпечило відділення автоматників сержанта Петра Щербини під командуванням лейтенанта Олексія Береста».

На жаль, уточнення та висновки як робочої наради на доволі високому рівні, так і клопотання, адресоване видавцям історії минулої війни, чомусь не були враховані. А все ж йшлося до того, що справедливість мали б відновити – нагородити зірками Героїв тих, кого вчасно та заслужено не нагородили. Мабуть, Йосип Сталін вважав, що історію творив винятково він. Ні, істинну історію завжди творить багатостраждальний народ. Хоч і були наслідки від спроб назвати  справжніх героїв взяття фашистського лігвища. На ці спроби знову натрапив не хтось інший, як невтомний пенсіонер Станіслав Іванісов. З-поміж військових кореспондентів на Королівській площі перед Рейхстагом 30 квітня 1945 р. перебував один-єдиний кореспондент «Правды» полковник і письменник Борис Горбатов. А в його репортажах Станіслав Михайлович знайшов таке: «Фашисти чинили опір з безумством приречених, як поранені звірі, бо падіння Рейхстагу для відбірних есесівців було не тільки втратою великого опорного пункту, а й крахом фашистської Німеччини. Тому вони йшли на все. Рота Сьянова виявилася найбільш стрімкою. «Мої солдати, - розповідав Сьянов, - бігли назустріч вогненній заметілі і кричали «Ура!» Я біг попереду роти, і мені здавалося дивним, що я ще живий. Дожити до такої хвилини! Чи міг я думати, що саме я, бухгалтер з глухого села, поведу роту на штурм Рейхстагу! Кулі й осколки свистять, а я біжу, і разом зі мною вся рота. Ми кинулися на сходи. Бик, Богданов, Світличний, Щербина, Берест, Гусєв, Пригунов, Руднєв, Якимович, Кавтунов… У цей момент між колонами розірвався німецький снаряд. Замертво з піднятою рукою, у якій стискував гранату, упав Якимович. Його кров запеклася на плитах. Ми уже знали, що загинули П”ятницький, Євдокимов та Іщанов, радист Гирський. Вогненний град не припиняв сипатися на нас, але ми уже торкнулися стін Рейхстагу. Нас тепер не можна було зупинити. Над нами нависали високі, в кількох місцях пробиті снарядами двері. Але в стінах також багато було пробоїн, і наші бійці миттю проникли через них в Рейхстаг».

А згодом Іванісов відшукав і видану в Москві у 1975 році книгу «Как кончаются войны». Її автором був фронтовий кореспондент Василь Субботін. У ній він вмістив унікальний знімок, зроблений наступного після падіння Рейхстагу дня. На його сходах група радянських бійців, що тільки-но вийшла з бою. Попереду всіх солдат з перебинтованою головою. «Увидев его на этом снимке, - написав Субботін, - я тотчас же его вспомнил. Его фамилия – Щербина. Лишь однажды я беседовал с ним – там же, в Рейхстаге, на второй день. Когда я его разыскал, корреспонденты настолько успели ему надоесть, что он готов был от них прятаться. И не удивительно: после недели непрерывных боев он еще не спал. Но все же мы присели, и он рассказал о том, что когда Петр Пятницкий был сражен вражеской пулей, его флаг поднял он».

Якщо хочете знати, згодом С. Іванісов відшукає і спогади учасника війни Павла Савича з Рівненської області, який у віці 78 літ писав: «До нашого взводу розвідки Єгоров і Кантарія приєдналися в Польщі. Росіянин мав одну медаль, грузин за всю війну жодної. Сталінська пропаганда, якій захотілося, щоб прапор піднімали неодмінно росіянин та грузин, навздогін розтрубила, наче здійснити це було доручено кращим бійцям. А при мені Єгоров і Кантарія відмовлялися виконувати наказ командира розвідвзводу. В них не було вибору: або лізуть на Рейхстаг, або трибунал. Коли ж вернулися вони, то призналися, що там уже лопотів один прапор».

Чи ось згадуваний вище колишній член Військової ради 3-ї  Ударної армії генерал-майор А. Литвинов подавав доповідну у Міністерство оборони: «Считаю нужным указать, что при взятии Рейхстага из штаба 1-го Белорусского фронта поступало указание к званию Героя предоставить 100 воинов, что командованием дивизии и было сделано. Однако звание получили только 15 человек. Причем, в числе не отмеченных неожиданно оказались товарищи, которые в штурме сыграли главнейшую роль. Это следующие товарищи: рядовой Пятницкий П.Н., мл. сержант Щербина П.Д. и лейтенант Берест А.П.»

А коли головна колись газета Союзу РСР «Правда» надрукувала статтю «Как было водружено Знамя Победы», у якій знову викладалося все те ж сталінське трактування історичного моменту, на ім”я тодішнього Головного редактора «Правды» П. Сатюкова надсилав листа відомий Іванісову генерал-полковник Василь Шатілов: «Только до полутора рот во главе с офицерами и сержантами батальона Неустроева к исходу 30 апреля 1945 года ворвались в Рейхстаг. Всего 60 – 80 человек с автоматами и двумя пулеметами. Завязался ожесточенный бой. Героически драться пришлось более четырех часов. Я с замиранием сердца вспоминаю эти моменты. Не сразу, но с первой попытки пулеметчики отделения Щербины смогли поднять знамя на Рейхстаг. Потом была предпринята повторная атака. Снова в боевых порядках пулеметчиков Петра Щербины под общей командой лейтенанта Береста только теперь и находились со Знаменем Егоров и Кантария. Я убедительно прошу выделить первую группу из всей массы, чтобы было более справедливо исторически. Они первыми встали на плиты Рейхстага и первыми вошли в его главный вход. Вначале Знамя ими было установлено над главным входом под куполом, а затем его подняли и установили на куполе».

 І ще одна переконлива знахідка Станіслава Іванісова – унікального й наполегливого, погодьтеся, поборника за вшанування пам”яті українського героя. Виявляється, ще 15 травня 1965 року газета «Красная звезда» - на той час центральний друкований орган Міністерства оборони СРСР – вміщувала публікацію під заголовком «Они были первыми». Передруковуючи зі старого пожовклого номера армійської газети знімок, з якого на читачів дивилися «мужики, полные жизненных сил и наверняка еще надеявшиеся на торжество Справедливости», газета підзаголовком сповіщала, що «Это рассказ о тех, кого за взятие Рейхстага обошло звание Героя – о А. Бересте, К. Гусеве и П. Щербине». Всі троє тоді ще були живі. Теж наш, український Олексій Берест працював бригадиром стальцеху на заводі «Ростсільмаш» у Ростові-на-Дону. Кузьма Гусєв майстром  цеху готової продукції підмосковної «Електросталі». А «вигнанець» зі Скельок Петро Щербина слюсарем на заводі текстильного машинобудування у Костромі. І всі троє розповідали, власне, те, що через два роки потому своїм землякам-скельчанам і розповість Петро Дорофійович на мітингу з нагоди свята визволення села. І що наскільки схвилює тамтешнього вчителя-директора школи Станіслава Іванісова, що від тих пір він ні на мить і не міг заспокоїтися, добиваючись Петру Щербині звання Героя від нашої уже незалежної України.

Рано, до речі, помер Петро Дорофійович. Серце у нього, поранене кривдою,  боліло постійно, от і не витримало. Так невже помре, запитував не раз себе і тих, до кого апелював, Станіслав Михайлович, і надія хоч навздогін вернути чоловіку належні почесті і високу нагороду? Кілька років потому письмово підтвердив і Інститут історії України Національної академії наук, що «Щербина П.Д. дійсно брав участь у штурмі Рейхстагу і перших прикріпив червоний прапор на його будівлі, виявивши при цьому мужність та героїзм». Отож справа відновлення значущої на віки історичної справедливості, якій на схилі своїх літ усього себе присвятив педагог-патріот Станіслав Іванісов, не просто благородна чи звитяжна. Це справа честі та гідності нації. Петро Щербина належав і має належати назавжди до золоттої еліти українського люду, бути гордістю і славою рідної для всіх нас Батьківщини.

Запорізька область.


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ