Два фронти фермерів Михайла та Василя Павлюків

З початком повномасштабного вторгнення російських окупантів на українську землю чоловіча місія у родині Павлюків була визначена у перші дні.

Старший, Михайло Михайлович, голова сімейства, заявив про свої наміри йти захищати свою землю відверто й безкомпромісно.

Суперечити було марно, і сім'я знала про це.

Ярий націоналіст, член партії «Народний Рух України», просто не міг вчинити інакше.

Причому Михайло Михайлович, незважаючи на цілком мирну професію в житті, пішов до військкомату добровільно.

— Це обов'язок кожного громадянина України, який прописаний у Конституції України, — вважає Павлюк, який навіть не думав ховатися за бронюванням, яке мали фермери.

Весь «удар» прийняв на себе Василь Павлюк, який забезпечив фронт трудовий, поки батько тримав фронт військовий.

Земля ж не повинна була заростати бур'янами!

— Завдяки хорошій фізичній формі, яку все свідоме життя я підтримував, всі труднощі військового життя переношу легко, — зізнається Павлюк-старший.

Важко повірити, що стрункий, підтягнутий чоловік у військовому спорядженні — найстарший з 600 чоловік батальйону, де він несе службу.

Цієї весни Михайлу Павлюку виповниться шістдесят!

— У 2023 році довелося побувати у «гарячих» точках — воював за Авдіївку, Нью-Йорк, Торецьк, Лиман.

Отримав кілька поранень.

Під час лікування у військовому шпиталі в Дніпрі випала рідкісна нагода поговорити про життя, про плани на майбутнє.

— Я радий, що Василь досить швидко освоїв сільськогосподарську науку, і фермер з нього вийшов не гірший, ніж програміст, — жартує Михайло Михайлович. — Одна лише прикрість — довелося відмовитись від тваринництва, а це моя улюблена справа.

Дуже сподіваюся, що це тимчасово, і після війни ми обов'язково відновимо цю галузь, з якої, власне, все й починали...

Ніби вчора це було, а за плечима вже пів життя.

Подружжя Павлюків приїхало на Дніпропетровщину з Франківська за розподілом.

Михайло — молодий вчитель історії у місцевій школі, Світлана — вихователь у дитячому садку.

Та скромної вчительської зарплати не вистачало, щоб прогодувати сім'ю, не те щоб побудувати власний дім.

Тоді ж і вирішили започаткувати власний сімейний бізнес.

— Нашим порятунком стали п'ятнадцять корів, — згадує Михайло Павлюк, — за якими ми не бачили ні дня, ні ночі!

Відганяли на пасовище, влітку заготовляли сіно, вночі переробляли молоко на сир і сметану, щоб вранці бути на базарі.

Павлюкам довелося заново освоювати практично нову для себе професію.

Сказати, що було важко, — значить нічого не сказати. Зате набутий життєвий досвід — безцінний.

Репутація — не надумана, а зароблена власною працею.

Люди оцінили роботящих і чесних господарів і довірили Павлюкам свої земельні паї.

— Сьогодні наше господарство має всю необхідну техніку для обробітку й вирощування традиційних сільськогосподарських культур — пшениці, соняшнику, кукурудзи, — ділиться Михайло Михайлович.

Про те, що справи на трудовому фронті у Павлюка-молодшого йдуть успішно, свідчить той факт, що господарство виплачує найвищу орендну плату в районі.

На запитання, як колишньому програмісту вдалося досягти чималих успіхів у сільському господарстві, Василь Павлюк жартома відповідає:

— Інтернет в поміч!

Михайло Павлюк, як і всі українці, мріє про якнайшвидше закінчення війни, і довгими тривожними ночами йому сниться пшеничне поле у золотому колоссі, а над ним — блакитна смужка неба.

Мирного неба!