ПОКИ ДЕРЖАВА ДУМАЄ, НАМ доводиться ПРАЦЮВАТИ

А ПОТРІБНІ ЕЛЕМЕНТАРНІ ЧІТКІ І ОДНІ НА ВСІХ ПРАВИЛА ТА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Віталій НАЗАРЕНКО  (Чернігівська область).

Підприємство «Оксамит Смаку», що в Ніжині на Чернігівщині, — єдине в області, яке спеціалізується на виробництві нерафінованої олії. Його побічними продуктами є макуха та паливні пелети з лушпиння соняшнику. Про бізнес, конкуренцію, виробництво та перспективи розвитку ми поговорили з директором Олександром СТРІЛКОМ.

— Ваш бізнес починався з маленького, перетворившись на потужний завод — єдиний в області, який виробляє «живу» олію. За рахунок чого вдалося досягти такого розвитку?

— Це підприємство започаткував мій батько на клаптику колишньої промислової бази понад 20 років тому. Мали невеликий прес, насіння засипали вручну, макуха виходила із жирністю 15%. Але вдалося накопичити стартовий капітал. У 2018 році ми викупили територію колишньої меблевої фабрики. Тут три гектари промислової землі та старі виробничі приміщення. І ось уже шість років постійно розвиваємося за власні кошти. Нині взяли курс на побудову нових цехів. Перший етап — перевалочне зерносховище, щоб автоматизувати подачу сировини. Трохи вже додали нових складів. Розбудовуємо перший етап виробничої лінії, однак наразі працюємо в старому приміщенні. Хоча час непростий із точки зору планування, та ми розуміємо, що зупинятися не можна. Тому інвестуємо в бізнес.

— Які виробничі потужності підприємства?

— Переробляємо в середньому 60 тонн соняшнику на добу. Ми працюємо із перевіреними постачальниками з Київської, Чернігівської, Сумської областей. Олія в нас нерафінована, тобто при її виробництві не використовується хімія. Решта виробників перейшли на продукцію масового споживання. У них уже не олія, а екстракція. Звісно, економічно ми дещо втрачаємо, бо робимо макуху, в якій залишається жир. Але в нас є постійні замовники, в тому числі у ЄС, яким потрібна олія без хімічної обробки. В Україні нашу продукцію купують хлібозаводи з Києва, Ніжина, Чернігова.

— Як вирішуєте логістичні питання?

— Коли 2022 року постала проблема з портами, ми закупили сім сертифікованих автоцистерн, якими маємо право возити продукцію в країни ЄС. І це дуже допомогло, виробництво навіть розширилося, бо раніше переробляли 45 тонн на добу. У 2022-2023 роках у нас приблизно 70% товару йшло на експорт. Тобто відразу відбулась переорієнтація. В чому перевага невеликого чи середнього підприємства? Це швидка адаптація до нових умов. Якщо в тебе переробка одна тисяча тонн, ти неповороткий. Взяти хоча б проблему з електрикою. Вже всім стало зрозуміло, що необхідна система маленьких генерацій. Масштабність, звичайно, добре, але тільки за умов стабільності, прогнозованості та чіткого графіка.

— До речі, куди діваєте відходи?

— У нас їх нема. Макуху забирають агрокомбінати, господарства, які займаються тваринництвом. У мене залишається продукт, що містить 6-7% жиру і 35% білка — найбільш збалансоване співвідношення. Коли ж роблять екстракцію, то промивають макуху гексаном (це, по суті, бензин). Тож на виході мають шрот — продукт із високим вмістом білка і низьким — жиру. Хто використовував макуху, той розуміє, що саме вона потрібна худобі. З лушпиння ми робимо альтернативне паливо. У нас газу немає, все на пелетах. У перспективі хочу зробити підприємство енергетично незалежним — купити турбінну генераторну установку, яка спалюватиме лушпиння й вироблятиме електрику. Проєкт на один мегават потужності коштує 700 тисяч доларів. Таких грошей поки що катма.

— Чи можна ознайомитись із виробничим циклом? Обладнання у вас вітчизняне?

— Так. Пресові лінії від чернігівської компанії «ТАН». Спершу соняшник потрапляє на один прес, звідки виходять олія та макуха із жирністю 15%, яку другий доводить до 6%. Поруч стоять фільтри, що очищають продукт від домішок. На виході ми отримуємо пресову нерафіновану олію першого ґатунку. Готову макуху переміщуємо на окремий склад. Відчуваєте цей запах? Так пахне виключно натуральний продукт. А тут лушпиння перетворюється на гранули і фасується. Це вже готове паливо. Ми виготовляємо його по 8-9 т на добу. Потреба підприємства — 1,5 т, решта — надлишок, який продаємо. Його ми можемо спалювати при виробництві електроенергії. Якість продукції контролюють у лабораторії.

— Наскільки важко нині конкурувати на світових ринках?

— Україна споживає 5% виробленої олії, решту експортує. Відомо, що поруч із нами — кацапи. Як вони торгують олією? «Пачом масла в украінцев? Ага! Даю на пять доларов дєшевлє». Індія, Китай, деякі країни Європи — найбільші ринки вони повністю окупували. До повномасштабної війни ми були лідерами з виробництва соняшникової олії у світі, кацапи — другі. Але бойові дії, втрата територій, логістика, зростання собівартості продукції, «прильоти» по заводах — усе це негативно позначається на наших експортних можливостях. Ну, і цинізм закордонних парт­нерів. Усі європейці кричать, що з росіянами вони не торгують, проте з білорусами — цілком. А хіба вони виробники олії? Ні. Це російська олія, тому треба дивитися правді в очі. Це подвійні стандарти, а хочеться справедливості.

— Нині, мабуть, чи не найгостріша проблема для бізнесу — це відключення електроенергії. Як вони впливають на роботу підприємства?

— Ми в змозі забезпечити себе дизельною генерацією і безперебійно працювати. Але є нюанси. Наше підприємство — безперервного циклу, тож оці клацання рубильником по шість разів на день — катастрофа. Коли зупиняєш прес, а потім запускаєш, гіршого не може бути. Тобто застосовуючи загальні підходи до підприємств і до житлових будинків, влада та енергетики вбивають бізнес. Краще вимкніть мене один раз на добу на 10-12 годин. Ми пишемо про це, спілкуємось з енергетиками, однак ніхто, на жаль, не чує невеликих підприємств, що крутяться, як можуть, мають змогу платити податки й давати людям роботу!

— Крім технічних проблем, це ж іще неабияк позначається на собівартості виробництва…

— Абсолютно так! За годину роботи генератора «в трубу» вилітає 4 тисячі гривень. Державі варто зрозуміти: ми не нарікаємо на труднощі, але проти застосування подвійних стандартів тими, хто повинен здійснювати нагляд. Про що мова? У Ніжині половина міста зарахована до критичної інфраструктури, решта — ні. Це або корупція (хтось домовився, і його не вимикають), або ж недбалість... Якщо є критерії критичності, то вони мають бути для всіх прозорими. Ми чудово розуміємо, що втрачених 9 гігават не відновлять ні в 2025-му, ні в 2026-му роках. Глобальна проблема полягає у перебудові підходу до промисловості. Коли бухгалтер принесла аналітику щодо собівартості: в червні 30 тисяч, а в липні 45 тисяч, бо все на генераторі, — то я розумію, що в аналогічного секторального підприємства, яке не вимикають, витрати не змінюються, а в мене +50% до собівартості. Попереду ж зима… Чи зможу я потягнути таку конкуренцію? Ні! І люди залишаться без роботи… У мене працюють 35 чоловік. Близько семи мільйонів гривень податків ми платимо щороку.

— А загалом держава хоч якось допомагає?

— Відзначу, що так. У нас кредитна лінія на 20 мільйонів гривень за програмою «5-7-9», і остання реально працює, держава змогла з допомогою банків пояснити всі нюанси і плюси. А ось гранти для мене — темний ліс, там нічого не зрозуміло. Гадаю, міжнародна донорська допомога вельми пригодилася б нашому підприємству, аби реалізувати проєкт із будівництва електростанції. У мене є територія, є паливо, я готовий поставити турбіну. Для заводу треба 0,2 мегавата, решту можна пускати в мережу і підтримувати генерацію. Але, як я вже казав, де взяти 700 тисяч доларів? Необхідна допомога менеджера, бо в такий час я всього не потягну. Однак як тільки ми доходимо до питання грошей, чую про «відкати» і корупцію... Повертаємося до болючого питання вимкнення електроенергії. У нас критична інфраструктура — це хлібозаводи. А борошномельні та олійні підприємства — ні. Але ж хліб без борошна та олії не спекти! Всі нарікають, що буханець зріс у ціні. Аякже, борошно та олія дорогі. А чому? Бо підприємства по 18 годин працюють на солярці. От коли в нас будуть чіткі правила гри, тоді бізнесу стане легше і продукція здешевшає. А поки держава думає, ми працюємо. Найближчим часом я планую візит до Індії, яка виробляє турбіни та обладнання для олійних заводів. Треба дивитись і торгуватись. До чогось і дійдемо.

                   (Всеукраїнська газета захисту інтересів і правселян "СІЛЬСЬКІ ВІСТІ")