Українські діти, яких викрала Росія (фото: колаж РБК-Україна)

АВТОР:ЮЛІЯ АКИМОВА

Росія за три з половиною роки війни незаконно депортувала з України сотні тисяч дітей. Про що говорять ті, кого вдалося повернути, і як їх реінтегрують в українське суспільство, - у матеріалі журналістки РБК-Україна Юлії Акимової.

Дисклеймер: всі матеріали про дітей, у тому числі фото і відео, надані редакції РБК-Україна ініціативою "Bring Kids Back UA" і використані з їхнього дозволу.

Головне:

• Скільки українських дітей Росія насильно депортувала?
• Які методи використовують росіяни для тиску на дітей? Як змушують повірити в їхню пропаганду?
• Як Україна повертає дітей і що відбувається після повернення?

Російський президент Володимир Путін сидить у світлій просторій залі на стільці з позолоченими вензелями і вдивляється в монітор. Сьогодні у нього "телеміст" з окупованими містами України. Екран поділений на сектори, у кожному з квадратів видно дітей. Вони витягнулися по струнці й натужно посміхаються. Біля них стоять дорослі із застиглими чи то від страху, чи то від благоговіння обличчями. Пропагандисти знімають захоплений росіянами херсонський Генічеськ.

– Я подивився, там хлопці у вас т-тренуються... За вашою спиною. Бачите, я бачу, що вони роблять, прес підкачують. А ручки-то краще за голову закладати, а не просто підніматися. Ви їм уже підкажіть, будь ласка, – каже Путін і бридко сміється.

Дорослі в квадратах на моніторі активно махають головою і рапортують: "Обов'язково!" Дорослі, які сидять із Путіним у залі, швидко підхоплюють його смішок, і їхні обличчя розтягуються в теплих усмішках.

Поки Путін добродушно розповідає херсонським дітям, як правильно закладати за голову руки, його підлеглі готують удари по українських містах. Там теж живуть діти - такі самі, як ті, яких російський диктатор бачить у себе на моніторі.

Від початку великої війни Кремль фактично вкрав сотні тисяч українських дітей. Їх тримають у дитячих таборах, віддають на усиновлення, змінюють їм імена. Росія використовує всі методи для того, щоб стерти дитині її національну приналежність, і зробити її слухняним інструментом у руках системи. Але під час путінського "телемосту" про це, звичайно ж, ніхто не скаже.

Тисяча триста дітей

17 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Володимира Путіна та уповноваженої з прав дітей у РФ Марії Львової-Бєлової. Всупереч очікуванням, ордер не стосувався ні самого факту вторгнення, ні численних військових злочинів. МКС вирішив зробити акцент на одній, але дуже сенситивній темі - на дітях.

В офіційних джерелах немає точної інформації, скільки українських дітей за 3,5 роки вкрали росіяни. У Кремлі у свій час говорили про 744 тисячі, доки на арешт Путіна і Львової-Бєлової не видали ордер. Відтоді російська влада взагалі не порушує цю тему, але не втрачає нагоди спекулювати її емоційною складовою.

Рахунок викраденим українським дітям справді йде на сотні тисяч, але скільки їх саме, ніхто точно сказати не може. Тому українська влада говорить про 20 тисяч тих, чиї персональні дані вже відомі, загальне ж число набагато більше.

"Ми володіємо дуже маленькою часткою інформації, тільки близько 20 тисяч справ, відомостей, персональних даних дітей, які були отримані з різних джерел - це звернення батьків, інших родичів, свідків, або будь-яка інформація, яку ми могли виловити в соціальних мережах і задокументувати для того, щоб шукати дітей", - каже радниця президента України з прав дитини і дитячої реабілітації Дар'я Герасимчук у коментарі РБК-Україна.

Дар'я Герасимчук (фото: РБК-Україна)

У 2023 році в Україні створили гуманітарну програму Bring Kids Back UA, щоб під однією "парасолькою" зібрати всю інформацію про викрадених українських дітей. У кулуарах учасники процесу з повернення дітей кажуть, що ця тема працює на всіх міжнародних майданчиках - навіть там, де до прохань України про допомогу час від часу ставляться досить прохолодно.

І це логічно - насильницька депортація в принципі вважається воєнним злочином і злочином проти людяності. А якщо йдеться про дітей, тема стає буквально персональною. Тому сьогодні разом з Україною над поверненням дітей додому працює Міжнародна коаліція з 41 країни. А за ними - сотні різних неурядових організацій, які збирають інформацію, йдуть слідами дітей по всій РФ і дотягуються туди, куди важко дотягнутися офіційним особам.

У Москві наполягають на тому, що дітей не крадуть, а рятують від бойових дій, називаючи це "евакуацією". Діти дійсно мають перебувати на безпечній території, яка різниця, куди їх вивозять, головне вивезти - це те, на чому наполягає Росія. І наратив би спрацював, якби не той факт, що Україна регулярно просила і просить дати гуманітарний коридор для вивезення своїх дітей.

"Росіяни жодного разу не погодили нам гуманітарні коридори, ми зверталися дуже багато разів, були навіть спроби, коли ми вже підганяли автобуси, саджали дітей в автобуси, починалися обстріли, росіяни розстрілювали шляхи, якими ми мали везти дітей, відповідно, створювали штучну гуманітарну кризу, а потім нібито "рятували" дітей", - зазначає Герасимчук.

Сьогодні в Україну змогли повернути понад 1300 дітей. Вони - ті, кого "врятувала" Росія, розповідають різні історії, але схожі в одному. Там, у російських прийомних сім'ях, у кримських дитячих таборах, у школах, інтернатах і навіть "на підвалі" в СІЗО вони чинили опір і дуже хотіли додому.

Тихі діти

Ірина Тулякова, голова Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду за дітьми, опікується реінтеграцією тих, кого повернули з окупованих територій і з Росії. Перед її командою стоїть завдання зробити так, щоб дитина пережила те, що з нею сталося. Після того, що сталося, діти навряд чи зможуть залишитись такими, як були - але навчитися жити з цим далі можна.

"Ці діти - дорослі. Вони маленькі, але вони маленькі дорослі. Вони дуже тихі. Я багато років працювала у сфері освіти, у школах. І коли ти заходиш до школи, там весь час шум. Ти відчуваєш, що там, де діти, завжди є шум. А коли діти повертаються з депортації, ти майже ніколи не чуєш шуму. Ці діти тихі", - каже експертка.

Тулякову, як вона сама зізнається, найбільше вразила історія 11-річного хлопчика Іллі з Маріуполя. "Він трохи старший, він на рік старший за мою доньку. 11 років. Ну, тобто, я завжди, коли думаю про нього, я думаю про свою доньку".

Ірина Тулякова (фото: РБК-Україна)

Іллі з Маріуполя було 10 років, коли почалася війна. У нього, як він сам каже, було все "класно" - мама, друзі, школа і дім. 24 лютого почалися вибухи й Ілля зрозумів, у чому справа. Якийсь час вони з мамою ховалися у себе в квартирі, а потім будинок розбомбили росіяни, і сім'я вирішила піти ночувати до сусідки. Це сталося в неї вдома.

– Ми залишилися в сусідки. Потім бухнуло, ну і мені прилетіло сюди і сюди (показує на ноги). А мамі в лоб. Я зрозумів, що моя мама померла, коли сусідка підійшла до неї і поміряла пульс. Я більш-менш стримався, але було дуже боляче. Вони не просто вбили мою маму, вони буквально не дали їй шансу. І не тільки їй, а й усім людям у Маріуполі. Вони не дали шансу вижити.

Сусідка поховала маму Іллі у дворі будинку. Хлопчик говорить про це вже без сліз і в цей момент він справді схожий на маленького дорослого. Тоді в Маріуполі його із серйозним пораненням у ногу забрали росіяни. Вони відвезли хлопчика в Донецьк, де йому зробили операцію. Ілля каже, що в операції був один нюанс - її проводили без наркозу. Потім російська пропаганда зняла про нього сюжет.

– Незважаючи на те, що в мене було важке поранення, у цій лікарні все одно мене намагалися зробити інструментом пропаганди, вчили писати російською. А потім прийшов лікар і сказав - будеш тепер говорити не "Слава Україні", а "Слава Україні у складі Росії". Це напевно ще був один спосіб зомбувати. Але мене просто так не взяти.

Як це не дивно, сюжет на російському телебаченні допоміг - завдяки йому Іллю знайшла його бабуся. На той момент вона вже знала, що її дочка загинула під час бомбардування, а про місцезнаходження онука їй ніхто нічого сказати не міг. Через якийсь час бабусі Іллі вдалося забрати його з Донецька. Він був у важкому психічному стані, боявся гучних звуків і частково втратив пам'ять. Хлопчик пам'ятав тільки те, що з ним було до смерті мами.

Крім того, Ілля не ходив. У Донецьку з нього витягли 4 осколки з 11 і залишили лежати в лікарні. Хлопчика поставили на ноги вже в київському "Охматдиті". Зараз він живе з бабусею і проходить реабілітацію.

Ілля з Маріуполя (фото: скріншот із відео Bring Kids Back UA)

Сьогодні люди, які працюють в Україні з дітьми, описують кілька сценаріїв того, що відбувається з дитиною після насильницької депортації. Серед них прийомні сім'ї, перекидання дітей по різних установах і один із найпоширеніших - дитячий табір. Дітей туди відвозять нібито на "оздоровлення".

Росіяни самі дуже люблять цю легенду і використовують її скрізь, де тільки можна. Одна тільки Львова-Бєлова, поки взагалі говорила про українських дітей, дуже часто згадувала, як російські військові вивозили їх "оздоровитися".

Найчастіше йдеться про заклади в окупованому Криму, рідше - про Краснодар чи інші південні регіони РФ. Діти розповідають про "Променистий", "Лазурний", "Дружбу" та інші табори півострова. З "оздоровчої програми" - перловка з тушонкою, лінійки з російським гімном і приниження від колишнього "беркутівця", а нині заступника начальника з безпеки таборів Валерія Астахова.

Одним із тих, хто безпосередньо зіткнувся з гауляйтером Астаховим, став 19-річний Влад із Херсона. Коли місто окупували, його вночі забрали російські військові та відвезли до річпорту. Звідти разом з іншими дітьми переправили на лівий берег, посадили в автобуси й розповіли, що везуть до Криму - на оздоровлення.

Астахов зустрів їх у таборі "Дружба" й одразу роз'яснив правила - щоранку українським дітям треба було співати російський гімн, піднімати прапор, розмовляти українською забороняється. І Влад вирішив, як він це сам називає, "прикрасити цей день".

– Я взяв свої труси, підійшов до флагштока, зняв російський прапор і повісив туди свої труси. Після чого підняв їх, пішов у туалет і викинув російський прапор.

Хлопця Астахову "здав" місцевий хлопчик. Заступник начальника з безпеки прийшов до нього в кімнату разом із вожатими і сказав, що Влада покарають і є два варіанти - психлікарня або п'ять днів в ізоляторі. Хлопчик обрав ізолятор.

Через деякий час Влада перевезли до табору "Променистий". Тижні тягнулися, і діти почали ставити запитання, коли їх заберуть додому. Дорослі їм відповідали - мабуть, ніколи.

"Діти чекають, а їм кажуть - ну, нехай твої батьки приїдуть, тебе заберуть, а в батьків немає можливості. А потім вони кажуть - ну дивись, насправді твої батьки хотіли позбутися тебе, ти їм не потрібен. І підлітки, з якими я спілкувалася, кажуть - я спілкуюся з мамою телефоном, чую, як вона плаче, потім я кладу слухавку, слухаю вихователів і починаю замислюватися - може, це правда. Так працює їхня система", - каже Герасимчук.

Уперше Владу вдалося зателефонувати своїй мамі в "Променистому". Вона сказала, що шукатиме способи, щоб забрати хлопчика. Тим часом дитину вже везли в Лазурне, у військову морську академію. Там Влад пробув майже півроку, поки його мама намагалася його знайти і потрапити до нього. Коли їй нарешті вдалося перетнути кордон із Кримом, жінку затримали за підозрою в участі в ДРГ.

– Коли її забрали, до мене приїхали спецслужби, питали, чи хочу я повернутися в Україну, чи буду їхати і сказали, що в мене там немає майбутнього. Через три дні маму звільнили. Через тиждень я повернувся в Україну. Коли ти під контролем росіян, у тебе не повинно бути своєї точки зору.

Поки діти в таборах, їх намагаються "обробляти". Крім пресингу, з дітьми розмовляють. Багато хто розповідає, що періодично Астахов і співробітники ФСБ беруть дітей із собою і "катаються" з ними в машині. Про що з ними там говорили, діти майже не пам'ятають, чому самі дивуються. Але є і більш банальні методи впливу, і діти говорять про це буквально навперебій.

– Астахов говорив нам, що всі українці х*хли. Називав нас нацистами, фашистами, каструлями. Спалював перед нами український прапор. Матами обзивав і говорив, що ми тупі, - згадують Женя і Тая, яких вдалося повернути в Україну.

Женя і Тая (фото: скріншот із відео Bring Kids Back UA)

– Годували нас як собак. Давали маленькі порції, половина дітей навіть не наїдалася. Там суп прозорий, картопля, рис або якась інша каша. Безпечніше було нічого не їсти, - згадує 10-річний Віталік.

– А там не питають. Там змушують, – додає дівчинка, чиє обличчя приховане.

Дитину в системі таборів можуть тримати і довше, ніж півроку. Потім, після сотень спроб переконати її в тому, що своїй сім'ї вона більше не потрібна, її відправляють у прийомну. Відкритих для публікації історій про це досить мало - дітей із прийомних сімей повернути надзвичайно важко. Їм змінюють імена і місця народження, ховають у глибині Росії і, як можуть, намагаються інтегрувати дитину в російський простір. Прийомна сім'я в цих випадках найчастіше відіграє фонову роль.

"Сім'я - це люди, які в них отримують гроші і дуже бояться дітей. Діти розповідають, що прийомні батьки робили на дверях своїх спалень засуви, замки на ніч. Вони справді боялися, що це "бандеренятко" прийде і з'їсть їх уночі", - додає Дар'я Герасимчук.

Історію Влада Буряка називають окремим випадком. Таких зафіксованих епізодів небагато, принаймні поки що. Його не відправили в табір чи в прийомну сім'ю. Влада відправили до СІЗО. 16-річний хлопчик потрапив у полон 8 квітня 2022 року, коли виїжджав евакуаційною колоною з Мелітополя. Машину з ним зупинив "кадировець" і тут же розлютився - йому не сподобалося, що Влад читає українські новини.

– Він вивів мене з машини, наставив на мене автомат і запитав - мені тебе розстріляти просто зараз, чи розбити телефон? Я дуже злякався, це непередавані емоції, тому що ти розумієш, що тебе зараз можуть убити буквально ні за що.

Влада конвоювали і забрали у фільтраційний табір, а звідти - "на підвал". Його посадили в одиночну камеру площею близько трьох метрів. Там було сильне відлуння і хлопчик чув усе, що відбувалося поруч, а поруч росіяни катували людей.

– Найстрашніша картина, яка була - це чоловік, якого підвісили за руки до стелі. Мало того, що під цією людиною вся підлога була залита кров'ю. Під ним стояло відерце десь на літр, воно теж було залите кров'ю. А біля нього стояв стіл, за ним сидів російський військовий і спокійно записував його свідчення.

Спочатку Влад був у камері один і йому було так сумно і страшно, що він почав розмовляти сам із собою, щоб не збожеволіти. А потім до нього підселили хлопця. Після трьох днів безперервних тортур він зламався і кілька разів просто при хлопчику намагався накласти на себе руки. Коли чоловік порізав вени, прибирати за ним наказували Владу. Він вирішив, що не показуватиме росіянам жодних емоцій.

Влад (фото: скріншот із відео Bring Kids Back UA)

– У ці моменти ти не можеш показати жодних почуттів. Десь кілька разів сльози текли, але в мене був дуже сильний страх - якщо побачать, що я плачу, вони подумають, що я зламався, що все, час його позбуватися.

Влад пробув у полоні в росіян 90 днів. Через три місяці його випустили. Дорогою його підхопили українці, які евакуювалися до Запоріжжя. Уже на контрольованій території, просто на трасі Влада чекав його батько. В інтерв'ю 16-річна дитина зізнається, що "переосмислила життя".

– Коли я їхав у машині, була неймовірна радість, що все це скінчилося. Але серце ніби розуміє, що все добре, а мозок не відпускає. Я повністю переосмислив життя, цінність життя. Я зрозумів, що яка б ситуація не була важка, з неї можна вийти. Потрібно якомога швидше закінчувати цю війну.

Повернення додому

Кейс-менеджерка Наталя Гуменюк однією з перших зустрічає українських дітей. Тих, хто тікає від батьків з окупованих територій, тих, кого батьки самі відправили "на материк". Тих, кого повернули з РФ, з таборів. Хлопця, якому росіяни зламали прикладом ніс - Наталя показує на собі, де в нього тепер шрам. Дівчинку, яка закінчила в Луганську дві школи - місцеву й українську онлайн, бо хоче вчитися в Києві.

Діти зізнаються, що посміхаються вперше за довгий час, коли в'їжджають в Україну, а Наталя каже, що найчастіше вони перелякані й недовірливі. Особливо ті, хто довгий час жив в окупації.

"Один пацан із Донецької області вже якийсь час тут живе, каже мені - я тут у Макдональдс ходжу. У нас там не було Макдональдса, а тут їх стільки. Це звичайні речі для нас, але це так класно для 18-річного хлопця. Я сама люблю іноді в Макдональдс зайти, розумієте? А в нього це забрали".

Наталія Гуменюк (фото: РБК-Україна)

В Україні дітям, яких повертають додому, готові надати всю допомогу. З ними спілкуються й одразу намагаються з'ясувати втрати - фізичні, моральні, втрати в освіті, у побутовій сфері. Їх забезпечують необхідним на перший час, сім'ям дають "підйомні" - близько 50 тисяч гривень, знаходять їм житло, дають сертифікати на продукти. Потім дитині призначають кейс-менеджера - він прописує індивідуальну програму і з нею починають працювати.

У багатьох повернутих дітей проблеми зі здоров'ям. Там, в окупації чи в Росії, на це не звертали уваги, тому деякі окремі випадки вражають своєю занедбаністю. І це не кажучи про моральний стан, на відновлення якого знадобляться роки. Але багатьох дорослих, які працюють із дітьми, дивує їхня стійкість.

"Як витримують? У нас така нація взагалі. А як пояснити, чому ми витримуємо такий тиск? Скільки років іде повномасштабне вторгнення, взагалі війна в Україні, а ми витримуємо. Ми адаптувалися. І діти теж", - каже Ірина Тулякова.

У середньому робота з однією дитиною триває від півроку до року. Довгостроковий "пакет" - півтора року. Але дітей не залишають, за їхньою долею стежать.

Росія продовжує красти українських дітей і робити з них частину свого суспільства. Кремлю критично важливо не просто окупувати якийсь шматок землі, а перетворити людей, що живуть на цій землі, на таких самих росіян.

Росіяни думають, що з дітьми це робити простіше, і якоюсь мірою вони мають рацію. Але ті діти, яких повернули в Україну, у кожному своєму інтерв'ю доводять протилежне. Вони чинили опір і хотіли додому. Тож замість "яничар" Кремль виростив собі ще тисячі ворогів - на кілька поколінь уперед.