Солохині теревені

Мабуть, якби не війна і пов'язана з нею сентиментальність, ніколи б не дивилася старий сімейний альбом. Крім мене, вже нікому. Світлини такі плямисті, що, крім світла тих людей, які на них, вже нічого й не видно. Ось батькові батьки, а тут -  мамчині. Від її батьків у мене споминів немає, бо жили вони задовго до мене. В основному гортаю воєнні фото маминого батька  Михайла, де на кожному він ставить підпис "дорогій Наді". Це моя бабуся, яку б теж ніколи не побачила і не знала, якби не старі фотографії. Точно така паралель із моїм батьком. Всі його армійські фотографії підписані мамі - "дорогій".

А ось двір мого батька і його мати Євдокія. Ми сідаємо за стіл під деревом. Мені років 12. У той час мої батьки завжди приїжджали восени до свекрів допомагати прибрати огород. Він був величезний. І щоб дійти восени до шелесткої кукурудзи  чи похнюпленого соняшника, вже можна втомитися. Якщо кукурудзу виламали та склали, то соняшник треба було ще вибивати. Баба Дуня нам, онукам, різала такі товсті невеликі соняшничини із напівзеленого ще стебла, і ми, сидячи на землі, били ними по відрізаних сухих  голівках соняха  з усієї сили. Ніби чим сильніше вдариш, тим більше насінинок вискоче. Це тільки так здавалось тоді. Ближче до вечора пальці в мозолях, які там рукавички! Болять руки, аж до шиї. Але весело. Ще й кидалися один в одного тим вибитим лушпинням.  Вся суха колюча лузга з країв кошика чіплялася на волосся і  не видиралася нічим, бо маленькі шорсткі крапинки на ободі соняшника хтозна для чого і створила природа, щоб не відчепитися. Потім все насіння згортали до мішків і баба казала:"Завтра віятиму. А олію, як зіб'єм, за вуха вас не відтягнеш".
Після роботи всі наввипередки летіли у літній душ, щоб змити пилюку, сонячні засмажини на руках і ногах, а ще щасливу втому, і стрибали до столу. Дорослі довго  говорили та їли. А ми,  дітвора, після швидкої вечері ще куйовдилися на шляху біля двору.
Наступного дня  бабуся збирала сухі, покручені соняшникові стебла до купи, підпалювала, і так гарно вони  тріщали і палали, що залишалася велика гора попелу. Через кілька днів вона нагрібала лопатою цей попіл до величезної каструлі і ставила у погрібник. По мені, так та каструля стояла там вічно. Сіра від попелу, в кутку ховалася, ніби стидалася свого наповнення.
Якось мої батьки приїхали до бабусі і, між іншим, сказали, що в мене  з невідомої причини  дуже випадає волосся. Бабця нахмурилася і каже мені: "Зараз зроблю тобі мильну здорову воду". Пішла до погрібника з ковшиком, набрала попелу з тої одинокої каструлі, залила водою і зварила. Каже, мий цим голову. Я, коли побачила ту мутну брудну воду, збунтувалася.
Бабуся ніколи не сварила і не сварилася. Коли вода вичахла, все осіло на дно, вона налила її багатенько у вагани і попросила вимити волосся.  Не повірите, піни було стільки, що треба було ополіскувати іншою, колодязною. Запах був неймовірно приємний, вода м'якусінька, волосся легке, як пір'їнка. І тоді я захватила з собою додому торбинку соняшникового попелу. З того часу мої кучері блищали, як шовкові.
Все це дуже давнє! Здається, що воно було вибите із пам'яті,  як оте насіння соняшника...Яке від ударів  повідскакувало у різні боки, не збереш, не провієш. Ет, ні.
Старий альбом проявив. Нагадав. Підняв з якогось невідомого файлу в серці і перемістив наверх. Для чого? Та хто його зна. Може, щоб нащадки знали...
Вони ж теж колись гортатимуть мій старий альбом, де я молода, гриваста і  вредна. І цим усім щедро поділилася з ними. А печатку на тому поставив повний на зерня високий соняшник з бабусиного огороду.